СпецпроєктиКиївське покоління хаслерів: люди, для яких робота – стиль життя

Дзен

Євстигнейкін

режисер,

хаус-танцівник

Найдовший робочий день тривав 41 годину. Без сну та енергетиків. Мене покликали на рекламний проект одного бренду одягу як 1AD (помічника режисера). Це був мій перший і, сподіваюсь, останній досвід роботи в такому режимі. Never again.

Одного разу ми знімали в Карпатах короткий метр «Дякую». Півсела масовки, техніки на сотні тисяч баксів, і ми на ЗІЛі піднімаємося на гору під кутом 50 градусів. Машина, звісно ж, закипає на половині шляху, водій до цього лише дрова возив, а тут… Це була найбільш екстремальна робоча ситуація.

Я не буду братися за проекти, які несуть негатив. Я за те, щоб знімати позитивні ролики, які приносять теплі й радісні емоції. А ще я ніколи не буду знімати порнографію. Я, може, й міг би, але не буду.

Моє хобі – танці, моя робота – зйомки. І я вважаю, що я щасливчик. Мій секрет у тому, що моя діяльність приносить мені задоволення. Завдяки хобі я обожнюю музику, відчуваю ритм, люблю імпровізувати, придумувати й успішно застосовую це в роботі.

Найкращий відпочинок – із сім’єю та друзями. Я намагаюся при першій-ліпшій можливості їхати кудись подалі в Азію. Обожнюю кататися на борді, бігати за чайками, снорклити з акулами, не люблю просто лежати біля басейну, попиваючи смузі.

Я намагаюся ні від чого не бути залежним, ні до чого не прив’язуватися і легко до всього ставитися. Спокійно переживати втрати і тихо радіти успіхам. Тільки так можна залишатися вільною і незалежною людиною.

Віталій

Юрасов

фотограф,

член команди The Trouble Tribe

У 9 років мені віддали фотоапарат Sony на 4 мегапікселі. Я бігав з ним по Києву, носив у школу, фотографував машини і мiсто. З 15 років почав знімати за гроші. Здається, це була зйомка лукбуку для бренду одягу, за яку я отримав 400 гривень. У 9 класі це був шалений заробіток – мені вистачало грошей, щоб заправити мопед, купити собі нових шмоток на Лісовій і бути щасливим пацаном. І мене було вже не зупинити, я навіть не зможу порахувати, скільки зйомок було відтоді. Не менше 350 – це точно.

тепер я знімаю набагато менше, але набагато дорожче. Це ідеальний сценарій розвитку в будь-якій індустрії – ти робиш краще, робиш менше, і за це тобі платять більше.

У мене немає професії, я не фотограф, не режисер – я Юрасов. Так, гроші мені приносить саме фотографія і в ній мене найбільше знають. Проте було б неправильно казати, що я займаюся лише цим. Якщо мені хочеться зняти кліп – я режисер, якщо на думку спала ідея якоїсь ілюстрації – я арт-директор. Не потрібно укладати себе в рамки якоїсь професії, щоб створювати круті речі.

Якщо ти талановитий, то в тебе є фора. Але талант нічого не коштує, доки не почнеш методично робити свою справу. Так, талановитим треба докласти менше зусиль, щоб досягнути того ж результату, що просто старанним і наполегливим, проте це нічого не змінює – просто працюй краще за інших, все інше не важливо.

Я часто відмовляюся працювати з людьми, які не розуміють, чому хочуть взяти на зйомку саме мене. Людина має розуміти і цінувати той стиль і характер картинки, який я створюю.

«Сучасна плівкова нігерщина» – мабуть, так я описав би стиль своїх робіт. Я дуже люблю стрит-культуру, багато в чому надихаюся американською стилістикою. Я живу в своєму «маленькому Лос-Анджелесі» у центрі Києва, який сам собі влаштував – зі своїми людьми, атмосферою, естетикою та правилами. Я обмежив себе від усього, що мені заважає і збиває з правильного настрою. Цим і продиктований стиль моєї фотографії і мого життя.

Я не завжди задоволений результатом роботи. Мені часто не подобаються мої комерційні зйомки, коли я працюю на продакшн, який працює на агентство, яке працює на клієнта. Я в цьому випадку є кінцевим інструментом виробництва контенту, який перед мною і після мене затверджують ще 47 людей, у результаті виходить загальна сума якогось креативу великої кількості людей. І далеко не кожен з них поділяє мій стиль.

Найдовший робочий день – близько 29 годин. Це були зйомки кліпу для гурту «Агонь» на пісню «Опа-опа». З нещодавніх робіт – складною була зйомка кліпу для Jah Khalib на пісню «Медина» у Казахстані. Дві зміни на вулиці при температурі -13 – мамо рідна, як я змерз! Худий український фотограф, разбалуваний павільйонами, не був готовий до такого. Проте результат перевищив усі сподівання – воно однозначно того вартувало.

Я частина банди The Trouble Tribe. Це ком’юніті з 8 близьких друзів, кожен з яких розвивається в своєму напрямку. І хоча всі ми різні, маємо приблизно однакове аудіовізуальне бачення, живемо одним лайфстайлом на всіх. Мабуть, можна назвати нас незалежною креативною командою, але позбавленою бюрократичних взаємин, більш сімейного типу.

Тіна

Антоненко

makeup-artist

Я почала працювати з 17 років. Ще у 9 класі зрозуміла, що буду займатися макіяжем, і відразу після школи вступила на цю спеціальність. Першим моїм зірковим клієнтом був ведучий Дмитро Шепелєв, я дуже хвилювалася. Пам’ятаю, як у мене тряслися коліна від перенапруги, але все закінчилося добре.

Себе я називаю makeup-artist. Візажист – це представник певного бренду, який займається його просуванням і працює лише з однією маркою косметики, а makeup-artist – це людина, у кейсі якої представлені різні бренди, яка вільна обирати, з ким і як їй працювати. Для мене у слові «мейкапер» закладено більше свободи.

Доводилося працювати і в полі взимку, і у вертольоті, і на баржі по Дніпру. У мене дуже хороший досвід підлаштовуватися під обставини, і в принципі люди, які працюють на зйомках, як правило, дуже гнучкі до умов роботи.

Я вже навчилася визначати, з якими людьми мені буде комфортно працювати. Я спостерігаю за артистами на бекстейджі і розумію, чи зійдемося ми енергетично. Буває відмовляюся від проектів, якщо завдання мені не цікаве.

Мейкапери – відчайдушні люди, які вкладають зароблені гроші назад у професію. Я цим займаюся досі. Працюю 8 років і щоразу вкладаю якусь частину свого заробітку у розвиток. У відсотковому співвідношенні це може бути навіть 100%. Я весь час тисну на педаль газу, щоб розвиватися, а не відходити назад.

Мій улюблений вид відпочинку – подорожі. Я вдячна своїй професії за можливість побачити світ. Я люблю активний відпочинок. Пляжі, шезлонги, коктейлі – це не моє, мені треба бачити щось нове, отримувати враження.

Андрій

Ковальов

бартендер і співзасновник

Alchemist Bar

Моя перша робота – бібліотекар в Інституті науково-технічної документації. Зараз це всім відома будівля з тарілкою. Мені тоді було 17-18 років, 1992 рік, я щойно закінчив школу і мама мене влаштувала на це робоче місце.

Я дорослішав у 90-х, там усякі професії були, але я хотів стати кухарем або барменом. Відкрив оголошення, тоді це ще були газети, і знайшов курси барменів на Відрадному. Це був більярдний клуб, ресторан і дискотека – все в одному. Мені дали зошит – набір лекцій з Інституту харчової промисловості – і сказали вчись. Ось такі були курси барменів у 1999 році.

Моя мотивація працювати на барі не змінилася з того часу. Я це роблю для людей. Мені подобається щось готувати для когось.

За 20 років у професії я навчився адаптуватися. Я достатньо стресостійкий, знаю, як поводитися у тій чи іншій ситуації при спілкуванні з гостями, напрацював достатньо досвіду, щоб розуміти, що треба людям.

Моя професія – це не тільки змішування напоїв, це й управління, бухгалтерія, переговори. Однак усе, чим я займаюся, від замовлення інгредієнтів до створення коктейлів, має один і той самий фінал – келих у руці людини.

Я працював 18 годин поспіль. Це була приватна вечірка на тему маленького Казантипу. Є правило роботи бармена: ви відпочиваєте – я працюю, ви працюєте – я відпочиваю.

Якось я робив бармен-шоу на палубі корабля. Люди влаштовували вечірку, хотіли, щоб бармени кидали пляшки, вогонь летів, усе горіло і було красиво. Це був справжній екстрим, тому що шейкери і стакани літають, корабель качає, щось випадає за борт. А якщо загубити якийсь інструмент, то більша частина заробітку піде на покупку нового.

Для роботи барменом потрібні лише інгредієнти, посуд і розуміння того, що ти будеш змішувати, щоб отримати кінцевий результат. Найголовніше – щоб гостю було смачно.

Не треба лізти зі своїми ідеями в чужий бар. Я приходжу в бар не на екскурсію. Я приходжу в бар випити. У молодих барменів таке буває, вони починають козиряти: ти тут зробив не так, те взяв не так, а ти можеш приготувати коктейль, я тобі зараз рецепт скажу. Це все через відсутність досвіду і бажання самоствердитися. Напевно, це і називають профдеформацією.

Я відпочиваю, коли їжджу на мотоциклі. Мені це допомагає відволіктися, поринути в зовсім інший вимір, у якому мені подобається перебувати. У мене є робота, особисте життя і мотоцикл.