Люди в містіЛюди, які носять однаковий одяг

Фото: Анна Бобирєва

Я виріс в олдскульній хіп-хоп культурі, танцював брейк-данс. Відповідно, одягався також «по хіп-хопу». Все змінилося, коли я включився в роботу і вже не міг їздити на джеми та фестивалі. У 19 років потрапив в оточення бізнесу та маркетингу, організовував великі події. Аби ніхто не загадувався питанням мого віку, я носив тільки класику. Завдяки одягу всі вважали, що мені десь 26-27 років.

Уже постфактум я зрозумів, що цей підхід до одягу був мотивований не тільки раціональною причиною «виглядати старшим», а й низькою самооцінкою. Класичним одягом я пробував це компенсувати. У результаті не міг носити нічого іншого, навіть вийти в магазин аби в чому.

Я працював над собою і переріс цю ситуацію. Почав носити тільки те, що мені подобається, в чому мені по-справжньому комфортно. Одяг більше не формує моє сприйняття себе. Він перестав мати значення. Я психологічно виріс і зрозумів, що мене будуть сприймати так, як я хочу, не залежно від мого одягу. Важливо, що я роблю, а не який маю вигляд. Це не означає, що тепер я вдягаюся, як бомж. Але я перестав цим перейматися.

У будь-якої людини є обмежений об’єм оперативної пам’яті – кількість рішень, які ми можемо ухвалити. Через те, що я працюю головою, мені треба кожного дня багато думати. Чим менше неважливих рішень на день, тим краще для мене. Вибір одягу входить до цієї категорії.

Я досить рідко щось собі купую, мабуть, раз на сезон. Шукаю одяг у мас-маркеті. Але сам бренд не принциповий для мене. Більше грошей готовий витратити на взуття, рюкзак чи окуляри. Я не ускладнюю собі життя шопінгом. Наприклад, я заходжу в магазин, міряю чорний гольф. Якщо він мені підходить – беру одразу 3 однакових. Тоді міряю білу футболку, якщо вона класна – купую 5.

Для одягу в мене всього одна невелика шафа з двома шухлядами. Усі речі складені вертикально, поряд лежать однакові пари футболок чи гольфів. В організації мені дуже допомогла книга «Викинь мотлох із життя!» Марі Кондо. Звідти я запозичив ідею складати одяг вертикально.

Весь одяг у мене взаємозамінний та практично весь чорного кольору. Це зручно і знімає проблему вибору. Тобто я встаю зранку і просто інтуїтивно вихоплюю одяг з шафи, адже точно знаю, що він чистий і до всього пасує. Я завжди знаю, що маю нормальний вигляд, мені не треба задумуватися, як одягтися у різних ситуаціях.

Я з маленького села і часто доношувала чужий одяг. Тоді я думала, що це не дуже класно, адже в інших були нові речі. Мені також щось купували, але нечасто.

З віком моє ставлення змінилося. Тепер я вважаю, що річ не в кількості та новизні, а в гарному поєднанні. У мене немає табу на речі, можу вдягнути все і гарно поєднати.  Головне завдання одягу – щоб було до душі. Я можу взяти річ ледь не зі смітника, привести її до ладу і носити. Водночас, якщо річ мені не подобається, я дуже легко її позбуваюся. Можу викинути чи комусь передарувати. У мене немає прив’язаності до речей, не буває такого, що я збираю на одяг із трьох зарплат. Люди купують так багато одягу, а в результаті не носять його і просто складають. Навіщо?

До одягу в мене схоже ставлення – як до архітектури та мистецтва: краще покращити те, що є, і дати йому нове життя. Навіщо спонсорувати безкінечний потік всього нового й нового. Адже це нове не завжди якісне чи потрібне.

Тепер я розумію, що ношу ще ті речі, які мені віддавали у шкільні часи. Тоді я вважала, що це не дуже гарний одяг. А тепер дивлюся, наприклад, на оксамитову сукню і розумію, що вона в тренді.

Мій гардероб практично повністю складається з позичених речей, старого одягу родичів. Я просто приїжджаю до батьків у село, риюся на горищі й знаходжу класні речі. Я ношу і бабусині сукні, і мамині зі шкільних часів. Деяким уже по 20 років. Важлива подача, а не бренд.

У мене є брошка – подарунок моєї подруги з Харкова, якій уже 91 рік. Ця прикраса належала ще її мамі, тобто вона з XIX століття. Також спокійно беру речі своєї сусідки, обмінююся одягом з друзями.

Великі магазини і ТЦ мене відверто напрягають як простори. Мабуть, востаннє у мас-маркеті я купувала щось два роки тому. Мені приємніше поритися у шафі моєї подруги, у родичів і знайти щось цікаве. Зі зміною сезонів я не оновлюю свій гардероб. Одну-дві речі можу купити в маленьких українських виробників. Ці люди щось творять, і мені приємно купувати у них речі.

Я ніколи не була «модницею», не скуповувала багато одягу. Крім того, в цьому суспільстві я завжди хотіла більше злитися, а не виділитися. Не розумію, коли моду сприймають як мистецтво. Для мене – це радше комерція. Адже мистецтво має допомагати, розкривати очі. Для мене одяг не є інструментом самовираження. А ще я не носила спідниці до 19 років. Коли мені було 3-4 роки, я прочитала казку «Спляча красуня». І тоді спитала маму: вони одружилися, але він її навіть не спитав? Як таке можливо? Тоді вирішила, що не хочу бути жіночною. І перестала носити спідниці – так почався мій фемінізм. Глобально моє ставлення до одягу змінилося через кілька факторів.

Перша ситуація, яка стала поштовхом – фільм «Лев». Це історія про хлопця, який загубився в Індії і його всиновила сім’я з Австралії. У 27 років його щось торкнуло, і він вирішив знайти свою сім’ю. Було два моменти, на які я особливо звернула увагу. Перше, коли Лева запитали, чому саме зараз він вирішив шукати своїх батьків. Хлопець відповів, що він живе тут, а вони там продають каміння. Друге – коли Лев іде по Мумбаї і розуміє, що його футболка з H&M коштує як місячна зарплата місцевих. І от у мене схожа історія. Я розумію, що, можливо, десь мій родич робить той одяг, який ми тепер носимо і платимо за нього копійки. А йому ці гроші даються дуже важко.

Емпатійно я розумію, що увесь мій одяг робить реальна людина. І це те саме, що й з м’ясом. За ним стоїть тварина, яка страждала. А за одягом стоїть людина, що виробляла його і, можливо, страждала. Я вважаю, що люди важливіші.

Другий поштовх, це коли я вимушено жила в Америці близько півроку. У цей період я остаточно переглянула своє ставлення до одягу. Почала ставитися до нього як до лайків. Окей, це цікава річ. Але коли ти помреш – це не матиме ніякого значення. Це всього лише тканина.

Півроку в Америці я вижила з мінімальною кількістю речей: буквально пара кросівок, джинси та сорочка. Так, вони трішки зносилися, але з ними нічого глобального не сталося. Америка стала тим останнім етапом, коли я вирішила, що більше не купуватиму речі низької якості у великій кількості. Після повернення додому я відкрила свою шафу і подумала: що всі ці речі тут роблять? Викинула десь 50% усього. Спогади мають бути в голові, а не в речах. Тому не варто їх накопичувати та прив’язуватися.

Мій настрій не залежить від одягу. Певною мірою я перестала себе обманювати. Одяг перестав займати мій час. І вибір, і переживання, і тренди, і мій вигляд – це вже не моє життя. Я не витрачаю час на вибір та компонування, вдягаюся дуже швидко.

У мене немає цієї штуки «хочу щось новеньке». Ношу те, що є в гардеробі. Оновлюю гардероб, коли речі остаточно зношуються та більше не виконують свою функцію. Коли мені потрібні речі, я стараюся або пошити їх, або купити в українських виробників. Умовно кажучи, вітчизняні виробники – це мій сусід, якому є де жити, він працює в нормальних умовах. Зараз я купую тільки якісні речі, які служитимуть довго. Навіть якщо вони трішки дорожчі. Мас-маркети обходжу стороною.

Я народився ще при «совєтах», ріс у маленькому містечку. Дорослішав у період розпаду країни. У той час твій зовнішній вигляд на вулиці працював перші 15 хвилин. А далі – у тебе спокійно могли відібрати телефон. І сенсу в твоєму одязі ніякого. Тоді прийшло розуміння, що треба показувати себе діями, знаннями, досвідом. Саме тому мені не подобається, що мене можуть сприймати через певну атрибутику: краватку, годинник чи ланцюжок. Тому й не ношу такого. Це трішки така «пацанська тема». А ще це був період гранжу та рок-н-ролу, коли носили джинси, светри та кеди. Уся ця культура та переломний момент розпаду СРСР і сформували мене.

Після університету я працював у Міністерстві промислової політики, носив піджаки та сорочки. У той період я як юрист ходив по судах і мав чітко відстоювати свою позицію – усі мої слова записували. А на папері твого зовнішнього вигляду немає. Коли закінчив той етап, просто відвіз весь офіційний одяг до батьків. З того часу не ношу такого.

Останній момент, який на мене вплинув – це перехід у бізнес. Адже тут також потрібно доводити все вчинками, а не виглядом.