Українці, які живуть далі від бойових дій, більше тривожаться та переживають стрес емоційніше. Про це йдеться в дослідженні агенції Proinsight Lab, що його проводили навесні 2022 року за сприяння Національної Психологічної Асоціації. Ми поговорили з психотерапевтом Іллею Полудьонним і військовим психологом Андрієм Козінчуком про психоемоційний стан людей у зоні активних бойових дій і вимушено переміщених осіб, що перебувають в умовно безпечних місцях.

Розібралися, як функціонує психіка, на чому фокусується свідомість і чим відрізняється емоційний стан людей залежно від їхнього місцеперебування.

Ілюстрації: Анна Шакун

Цей текст є частиною проєкту «Простими словами».

Більше про тривогу в тилу можна послухати в чотирнадцятому епізоді подкасту під час війни.

Як це працює

Автори дослідження пишуть: що далі опитані перебувають від зони активних бойових дій, то більше виражені в них емоційні симптоми. Фахівці припускають, що це пов’язано з так званою травмою свідка, яка може виникати під час перегляду новин і пов’язана з відчуттям безпорадності та провини через перебування в умовно безпечному місці.

Ілля Полудьонний підтверджує, що люди, які перебувають далі від небезпечної території, переживають більше почуттів, оскільки психіка в більш-менш здоровому форматі має доступ до більшої кількості функцій. Наприклад, вона готова до тривоги та соціальних почуттів: провини та сорому.

Що далі від небезпеки перебуває людина, то більше в неї працює нормальних функцій. Крім завдання просто вижити, вона може обмірковувати ще і як жити, де жити та з ким жити. Це дає простір для великої кількості відчуттів, у тому числі й тривоги.

Тривога – дуже виснажливе почуття. Люди в депресії, наприклад, уже не тривожаться – у них немає на це сил. Так само і в людей, що опинилися близько до небезпеки.

Що ближче до людини реальна загроза, то більше її психіка використовує режим «заморозки». Неможливо переживати напругу настільки довго та настільки високоінтенсивно. Тому психіка робить, як у «тетрісі» – коли почуттів накопичується дуже багато, вона їх просто прибирає. Це недобре та не прикольно, це – симптом травматичного досвіду. Але він є необхідністю для життя в зоні небезпеки. Тому що більше реальної загрози, то більш апатичним може бути стан людини.

Фігура і фон

Зрозуміти, як працює психіка в такі ситуації, можна на принципі роботи фотоапарата. Коли наводиш фокус на якийсь предмет, решта кадру, фон розмивається в боке. Наша свідомість працює приблизно так само – в одну мінімальну одиницю часу (це менше, ніж секунда) вона фокусується на чомусь одному. Зазвичай це щось, пов’язане з нашими потребами. Те, що перебуває у фокусі, називається фігурою. Наприклад, ми сидимо вдома і чуємо за вікном вибух. У цей момент уся наша увага фокусується на цій події. Решта відходить у фоновий режим.

Фігури – наші важливі потреби. Вони можуть бути надшвидкими, а можуть – фундаментальними, тривалими.

Наприклад, визнання. Психіка працює в постійній зміні фігур – це наш еквалайзер. Коли кажуть, що людина може одночасно робити кілька речей, технічно вона просто швидко перемикається з однієї фігури на іншу.

Наприклад, людина прийшла на роботу, де посварилася з колегою. Після чого цілий день ходить і будує в собі діалог. У цей момент фігурою є переживання. Уся свідомість сконцентрована всередині себе, у діалозі, зі злістю і гнівом, а життя йде фоном. Якщо людина вирішила зробити собі каву, на декілька секунд фігурою стає приготування напою: яку кнопку натиснути, куди залити молоко. Але як тільки каву буде зроблено, свідомість знову повернеться до фігури-переживань.

У контексті війни, кожен із нас зараз живе з нею. У когось війна на тлі, як, наприклад, у людей, що переїхали в більш безпечне місце. У них відбувається життя на тлі війни. А є люди, у яких навпаки – війна на тлі життя. І це розмежування розриває людей – одні не можуть зрозуміти інших. Наприклад, діти, що перебувають у більш безпечному місці, не можуть умовити батьків виїхати з-під обстрілів.

Фігури та фон – це система нашого функціонування. Якщо їх немає – як у фотоапарата без об’єктива – усе зображення розмивається та зливається.

У психології цей стан називають конфлюентністю. Це коли людина не знає, чого хоче і що для неї наразі є важливим. У такому випадку необхідно допомогти їй виокремити фігуру з фону.

Фігури та фон нерозривні, вони не можуть існувати одне від одного. До того ж зв’язка фігур і фону має певну насиченість і конфігурацію.

Коли почалася війна, ми стали заручниками ситуації, коли фігурою стало виживання. 24/7 людина думає лише про те, як вижити, бо йде війна. У такому випадку стала фігура може змінюватися на якісь банальні: сходити в туалет або поїсти, але навіть вони можуть бути не виокремлені.

Що відчувають вимушено переміщені особи

Люди, що вимушені були переїхати в нове для себе, але більш безпечне місце, зараз проживають усе на тлі виснаження та втоми. Хоч у більшій безпеці відносно фронту, вони живуть у моральному стражданні, адже в людей у тилу війна завжди на фоні. А фон – це дуже тривожно.

Це можна порівняти із саспенсом, як у фільмах жахів. Наприклад, нам показують сцену в кіно, де йде дівчина, слухає музику в навушниках, а за нею хтось на фоні слідкує. Довго, монотонно йде слідом у розфокусі. Це дуже страшно.

Те саме відбувається і з людьми, які переїхали та живуть у контексті мирного життя, мають змогу пити каву і їсти круасани на сніданок, але на тлі мають новини про загиблих родичів, втрачені будинки та велику кількість горя. Навіть якщо переїхати дуже далеко, куди точно не прилетить ракета, людина везтиме із собою тривогу і постійно носитиме в собі переживання небезпеки, що його вона взяла із собою.

В умовах фізичного виживання людина обмежена. Коли прокидаєшся від вибухів у твоєму місті, усі системи працюють на те, щоб урятуватися. Велика кількість потреб вищого порядку просто відпадає.

Коли людина дістається місця, де вона може відпочити, у неї з’являється додаткова сила, а разом із силою послаблюються поведінкові ліміти. Тоді вивільняються потреби, які були недоступними в умовах фізичного виживання. Усе це вимагає великої кількості енергії.

Тут може початися внутрішнє пожирання власних емоцій – коли людина не може висловити своє переживання, оскільки їй соромно, що вона зараз у безпеці, а війна десь там на сході. Якщо людина поміщає це всередину себе – вдається до емоційних репресій і накопичує напругу. І якщо ця напруга не виходить, вона повертається згодом різними соматичними ускладненнями. У довготривалій перспективі, якщо людина не буде виражати свої почуття через відчуття того, що вона не має на них права, це призведе до серйозних наслідків і захворювань.

Що відчувають люди у близькості до лінії фронту

Про стани людей, для яких війна і виживання є зараз основними фігурами, розповів військовий психолог, капітан ЗСУ Андрій Козінчук.

У безпосередній близькості до небезпеки психіка спрацьовує по-іншому – реакція на тригер іде відразу. В умовній безпеці після тригера ще є час на інтерпретацію й імпульс, а вже потім відбувається ухвалення рішення та відповідь на реакцію. Наприклад, якщо в мирному місці щось свистить, людина спочатку обдумує, що саме це свистить: чайник чи суддя на футбольному полі, тоді як на полі бою військовослужбовець одразу падає на землю без оброблення інформації. Страх на фронті конкретний, а не абстрактний, саме тому йому слідують і конкретні дії. Усі цінності зводяться до того, щоб вижити. Усі стосунки в підрозділах також направлені на виживання. Тобто в армії взуття важливіше за айфон, а товариші за службою ближчі, ніж сім’я вдома.

Емоції у військових зазвичай ті самі, що і в тилу, але піднесені в ступінь: не злість, а лють, не радість, а блаженство, не страх, а жах, не огида, а блювотний рефлекс.

Ті, хто воював у зоні АТО з 2014 року, але зараз із якихось причин не воюють, відчувають провину, яку не готові констатувати. Вони або «включають зраду»: «нас усіх продали», або займаються волонтерською діяльністю з провини. Їхня провина набагато більша за ту, яку відчуває більшість людей в умовній безпеці, хоча вона і є абсолютно ірраціональною.

Різниця між фронтом і тилом у тому, що в тилу страх абстрактний, а не конкретний. Мозок візуалізує, домальовує, вигадує якісь тригери. Щось, що могло би статися, але не стається. Через таку кількість абстракцій і фантазій у тилу тривожніше. Немає ніякої конкретики, є лише відлуння новин. Тому військові не знецінюють людей, які зараз у тилу. Було б неправильно сказати, що їм легко.

Як допомогти собі

1

Люди в тилу та всі, хто перемістився в більш безпечне місце, мають допомогти собі позбутися напруги. Для цього треба витягувати фігуру війни з фону – говорити про свої переживання з кимось. Людям стає легше, коли вони починають обговорювати своє почуття тривоги, сни, страхи. Так вони витягують війну з фону і ставлять її на позицію фігури. Це допомагає обробляти процеси.

2

Дуже шкідливою може бути думка: «Я ж у безпеці, я не маю права тривожитися». Якщо людина намагається ігнорувати фон, на якому живе, цієї тривоги ставатиме лише більше, і вона, найімовірніше, вийде через безсоння чи панічні атаки.

3

Умовна безпека дає людині сили, але вся ця енергія пожирається тривогою, оскільки стають доступними думки про майбутнє. Актуалізується велика кількість запитань, психічної енергії бракне, усе це робить людину ослабленою. У знесиленому стані людина може ставати, наприклад, агресивною. Тут важливо говорити з людьми, що оточують, про свої стани – що я роблю, коли дико втомлений.

4

Ми ще певний час житимемо в межовому форматі, де життя під час війни чергується з війною під час життя. У такому режимі полегшення може приходити не через вибір позиції, а від того, щоб відпустити контроль над «переключенням» цих станів. Що більш природним є всередині людини цей досвід, то менше буде страждань.

5

За будь-яких обставин шукайте способи дістатися в безпечне місце і подбати про себе.

Матеріал створено в партнерстві з IREX в рамках програми СИЛА (Єднання через спільні дії молоді), що працює над інтеграцією внутрішньо переміщеної молоді в Україні та забезпеченням найбільш комфортних умов для них