Підходить до завершення третій рік повномасштабної війни. І (навіть якщо вірити в реальність плану Дональда Трампа завершити її за 100 днів) третій рік не буде останнім на цій війні. Загальна мобілізація триває, нові люди поповнюють сили Збройних сил – добровільно й не зовсім. Ми запитали в чотирьох військовослужбовців, які доєдналися до війська за останній рік, про те, як це сталося й чи стала армійська служба тим, що вони від неї очікували.

 

 

Валентин Десятник

стрілець-зенітник сил ППО, бере участь в операції з оборони Києва

   

 

 

Чому вирішив піти до війська

Останні 10 років я був менеджером суспільно корисних, благодійних проєктів. На другий день повномасштабної війни долучився до розбудови того, що всі зараз знають як «Фонд Сергія Притули». Прийшов, почав волонтерити й затримався там на 2,5 роки. 

У якийсь момент відчув, що вже не є достатньо ефективним, уже прийшли нові люди, які принесли не волонтерський запал, а більше системну й професійну працю. Тоді я вирішив долучитися до, ймовірно, найцікавішої події нашого життя.

 

   

Я би точно собі не пробачив, коли би до мене на старості років підійшов мій онук і запитав: «Діду, а що ти робив під час Великої війни?», а я би сказав, що я працював на економічному фронті

   

 

Зваживши всі за і проти, підготувавшись, зробив цей крок і ні про що не шкодую.

Мобілізувався через рекрутинговий центр

Я ухвалив рішення [йти у військо] у квітні 2024-го. І з того часу почав спілкуватися з друзями, зі знайомими, досліджував, готувався фізично, психологічно. Я вивчав інформацію, визначив перелік військових спеціальностей, які були би для мене прийнятні, і подавався онлайн на деякі з них. На жаль, адекватного відгуку не було. 

Зрештою я пішов до рекрутингового центру, що розташований у Солом'янському ЦНАПі в Києві. Так збіглося, що це було в день, коли був приліт у київський Охматдит. Я трішки повагався, чи варто туди їхати через усе місто в момент, коли все місто їхало в Охмадит (ми пам'ятаємо ці фантастичні приклади єднання). Але врешті поїхав.

Коли я приїхав у ЦНАП, то побачив величезні черги. Подумав, що всі ці люди прийшли в рекрутинговий центр, і мені доведеться провести там дві доби. Я зареєструвався в електронну чергу, і, на мій подив, буквально за 30 секунд мій номер засвітився. Виявилося, що оті всі чоловіки стояли для оновлення даних, бо за кілька днів спливав термін, коли це треба було зробити. 

Я розповів співробітницям центру про себе, свою мотивацію, професійний шлях і побажання, чим я хотів би займатися у війську. Мені запропонували 3–4 варіанти вакансій. Я перепитав про плюси й мінуси кожної з них і зупинився на одній. 

У той же день мені зателефонував мій майбутній сержант, ми домовилися про зустріч, переговорили й почалася процедура [рекрутингу]. Протягом усього періоду від моменту нашого знайомства й до того моменту, коли я завершив усі питання з ТЦК, ми постійно були на контакті зі співробітницею центру, у разі чого я вільно набирав її й вона мені допомагала. У мене залишилися тільки найкращі враження від роботи рекрутингового центру. Рекомендую.

Наприкінці літа 2024 року я підписав контракт. Зараз уже п'ятий місяць мого контракту із 36.

ВЛК і відпустка «пані психологині»

Процедури з ТЦК і ВЛК у мене тривали півтора місяця. Для того, щоби служити за контрактом, треба було пройти психологічні тести. А пані психологиня була місяць у відпустці – через це й була затримка. Якби не це, десь на місяць раніше я міг би потрапити на БЗВП.

Військово-лікарську комісію я пройшов за три дні. Треба було поїхати в тубдиспансер, отримати довідку від нарколога, а ще здати аналіз крові натщесерце. Якби знати всі нюанси, то, думаю, за бажання можна було би й за добу впоратися. У мене немає проблем зі здоров'ям, тому для мене це було максимально комфортно.

Як готувався 

Готувався я по-різному. Проходив навчання й сам проводив навчання, був одним із менеджерів Центрів готовності цивільних у Києві. 

Загалом я веду здоровий спосіб життя та приділяю увагу спорту, тому моя підготовка до служби була розтягнута в часі на десятиліття. Я бігав, ходив у спортивний зал, підтримував тіло в тонусі, не зловживав шкідливою їжею. Це частина мого лайфстайлу. Нічого надзвичайного для підготовки я не робив. Усього вчать на БЗВП.

Учебка – це пробник військового життя

БЗВП – це не пʼятизірковий готель, там непрості побутові умови, життя в бліндажі під землею разом із 50 людьми. З психологічного погляду непросто, коли в тебе немає власного простору, потрібно узгоджувати свої дії з побратимами та посестрами. Це, мабуть, пробник військового життя, тому важливо знайти своїх людей, із ними набагато простіше переносити труднощі.

 

 

Як у будь-якому людському колективі, тут відбувається стратифікація за інтересами: наш маленький підрозділ на БЗВП поділився на тих, хто курить і не курить. Далі ті, хто не курить (а це меншість), поділились на багато різних груп – ті, хто читає книжки, любить футбол, слухає музику й так далі. Так можна було знайти співрозмовників. Набагато простіше переносити спартанські умови, коли поруч є хтось, із ким можна поговорити.

Після БЗВП я приїхав у свій підрозділ, три тижні чекав на початок фахового навчання й повернувся в той самий навчальний центр, у якому був на БЗВП, в один із сусідніх бліндажів. Фахове навчання тривало ще два тижні.

Думав, ППО – постійна вогнева робота, а виявилося не так

Тепер у режимі бойового чергування я беру участь у великій операції з оборони Києва. Оборона Києва – не тільки безпосередньо в місті, це й область, і не тільки Київська. У мене інколи є можливість бути вдома в якийсь вихідний. Але загалом я розумію, що краще не мати зайвих очікувань.

 

   

Я – військовослужбовець, сьогодні я тут, а завтра можу бути в зовсім іншому місці, на іншій спеціальності. Я себе до цього психологічно готую. У мене ще два з половиною роки контракту, тому я там, де потрібен моїй країні

   

 

Думав, що служба в ППО – це постійна вогнева робота по повітряних цілях. Насправді це абсолютно не так. Більшість часу – це спостереження, очікування, звʼязок з іншими підрозділами для того, щоб передавати інформацію. І в дуже-дуже крайніх випадках, тільки тоді, коли повітряні цілі безпосередньо в зоні ураження позиції, тоді відбувається вогнева робота.

Ситуація з повітряними цілями змінюється динамічно, вороги їх постійно модернізують, придумують, як завдати якомога більшої шкоди цивільному населенню й стратегічній інфраструктурі, виснажити нас, ППОшників. Тому в нашій роботі треба постійно вчитися, практикуватися, щоб у той момент, коли тобі випаде можливість для застосування засобів по повітряному ворогу, це було ефективно. Але це епізод, на жаль. Власне, це і було основним міфом, який розвіяли.

Фізично це достатньо непросто. Переважно це робота вночі. І знадобилося більше часу, для того, щоб організм звик працювати вночі й спати вдень. Я вже не на першій своїй позиції. І кожного разу це по-новому, залежно від того, як організовані побут і служба. Треба бути готовим, що, найімовірніше, не вийде відсидітися на одній позиції, де все знайоме й немає ніяких сюрпризів.

П'ю трав'яні чаї, ходжуй намагаюся спати в один і той самий час протягом доби

Сон і харчування – це пріоритет. Якщо їх не налагодити, то потім це вплине на ефективність роботи й на здоровʼя. Я відвідав кілька лекцій біологів, які пояснювали, як організм реагує на стрес, на недосип, як йому можна допомогти. Підібрав необхідні вітамінні й мінеральні комплекси.

 

 

Для сну за можливості треба вибирати одні й ті самі відрізки протягом доби, тоді організму трошки простіше. Зрозуміло, що бувають форс-мажори, бойова робота. Та допомагати своєму організму потрібно, мабуть, мені це вдається. 

Щодня маю практику ходіння. До активних фізичних навантажень поки що не готовий, я просто виходжу, дихаю свіжим повітрям, роблю свої 10–12 тисяч кроків.

Я п'ю трав'яні чаї, воду, харчуюся плюс-мінус тим самим, чим і в цивільному житті. Використовую те, що є по централізованому забезпеченню, решту з побратимами докуповуємо й додаємо до харчування – яйця, овочі. Дуже допомагають родичі й волонтери, передають усе, що потрібно. Я себе почуваю, як вареник у сметані, у любові, у підтримці. Дякую всім, хто дбає про нас!

Про побратимів

Усі, хто є в Україні, представлені у війську. Це і музиканти, й автослюсарі, і комірники, і працівники меблевої галузі, і будівельники. Переважна більшість, із ким я мав контакт, – це роботяги, не академіки, не пасіонарії. Це прості люди, які стали на захист своєї держави. 

На жаль, мушу констатувати дуже низький рівень критичного мислення серед побратимів. Я, здається, чи не єдиний у своєму підрозділі з вищою освітою. Інколи в дискусіях на високі теми я – один проти всіх, тому що не є прихильником пошуку простих відповідей на складні запитання. А тут це буяє буйним цвітом.

 

   

На жаль, тіктоки, простий медіахарч, усі ворожі ІПСОшки – усе заходить, як вода в розпашілий ґрунт, і далі поширюється

   

 

Це неприємно мене вразило. Але що поробиш. Іншої армії в нас немає, іншої країни в нас немає. Я вже, мабуть, навчився цьому давати раду. Я не вступаю в полеміки. Намагаюся бути гнучким, де можна промовчати – мовчу, де відчуваю, що мене можуть почути, – висловлюю свою думку. Намагаюся робити це нетоксично, без зазіхання на гідність моїх співрозмовників. Ніби працює.

Про перемирʼя 

Я не вірю в те, що я матиму можливість свій контракт до 2027-го завершити достроково, тому налаштовуюся на марафон. Переговори в таких складних війнах – це дуже тривалий процес, на роки, можливо, десятиліття. Зараз Збройні сили України – це важливий чинник посилення нашої переговорної позиції. Курська операція, кожна збита повітряна ціль нас наближають до завершення війни на наших умовах. На цьому я й фокусуюся.

   

 

 

Павло Шустряков

музикант, редактор соцмереж, військовослужбовець сил ТрО

   

 

 

Мобілізувався за повісткою

Мобілізувався я 5 квітня 2024 року за повісткою. До цього думав піти добровольцем, але все не наважувався. І коли у відділ кадрів прийшло розпорядження з'явитись у ТЦК для уточнення даних, зрозумів, що мій час настав.

Чи був страх? Лише якоюсь мірою, бо усвідомлював, що я переводжусь на більш небезпечну роботу. Але сильнішим за страх, напевно, було відчуття, що ось це життя закінчилося, починається наступне, зовсім інакше за попередні 33 роки. 

Повістка прийшла за місцем прописки, а це в місті Запоріжжя. Щоб не їхати туди, я пішов у Святошинський ТЦК за місцем проживання. З погляду ТЦК, можна сказати, що я прийшов сам. Можливо, це вплинуло на поведінку працівників. Вони терпляче продовжували повістки на ВЛК, коли я не встигав пройти обстеження.

Після ВЛК військком дав мені 10 днів для розв'язання своїх питань – виселитись зі знімної квартири та відвезти речі в Запоріжжя. Сказав, що за цей час я можу пошукати собі якесь відношення, і виписав «напівбойову» повістку. Додав, якщо не знайду відношення, то треба з'явитись такого-то числа у ТЦК, будуть обирати мені спеціальність. Також військком почав одразу переконувати мене йти вчитись на офіцерські курси. Мовляв, я адекватний, маю вищу освіту, то мені буде краще «видавати лопати, аніж ними копати». Менше з тим, я обрав пошукати вакансії, які відповідали би моїй цивільній спеціальності, бо не був упевнений, що зміг би стати офіцером, враховуючи, що жодного дня в армії не був. 

Далі ще місяць я ходив на співбесіди в різних частинах, на що військком давав добро, відкладаючи мою відправку. Врешті в тому ж ТЦК я познайомився з людиною, яка запропонувала місце оператора БпЛА у своєму підрозділі. Не маючи кращих варіантів, я погодився, і мене відправили в один із відомих навчальних центрів на заході країни.

 

   

Загалом між висновком ВЛК і відправкою минув понад місяць. У самій учебці зі мною поряд були переважно «бусифіковані» хлопці, яких привозили в самих шортах, навіть без зарядного для телефонів. Був один у водолазному костюмі, одразу зрозуміло, на якій ділянці кордону він кардинально змінив своє життя. Тому мені було трохи ніяково розповідати, що повістку я отримав на початку січня, а в учебці опинився через три місяці

   

 

ВЛК затягнулась на півтора місяця

На ВЛК були лікарі, які проводили формальний огляд і ставили лише загальні запитання, типу, чи не перебуваю на обліку у спеціалістів. А інші вислухали мої проблеми й відправляли на обстеження. Через це процес затягнувся на півтора місяця. 

З направленням потрібно було піти до сімейного лікаря, потім на прийом до спеціаліста, а тоді на обстеження у приватну клініку. Кілька днів очікувань на результат, потім знову до спеціаліста, а він на лікарняному або у відпустці. І лише потім із висновком до лікаря ВЛК. Це було довго, зовсім недешево, але з тим самим результатом, що й у більшості мобілізованих: придатний до служби, але з приписами, з якими мене нібито не взяли б у піхоту.

Як збирався до війська 

Глобально ніяк не збирався. Більшість радила не брати нічого із собою, окрім необхідного, бо в учебці все видадуть. Так і було. Купив лише тарілку, чашку, столовий мультитул, як-то кажуть «мильно-рильне», та й по всьому. В учебці в перший же день видали літній і зимовий комплекти форм у повному обсязі. Тому дійсно збиратись матеріально на «гражданці» сенсу не було.

Якби відмотати час назад, я би все ж краще підготувався для того, щоб знайти посаду, яка більше відповідала би моїм цивільним знанням чи вмінням. Але якщо прийняти, що мій шлях мав бути саме таким, то підтягнув би знання з топографії й натренував би спину до навантажень.

В очікуванні на «сотку»

В учебці я провів три місяці. Перший місяць в очікуванні на «сотку» (БЗВП – це отримання ВОСу [військово-облікової спеціальності] 100, звідки народна назва) ми займалися прибиранням території, заготівлею лісу, фарбуванням парканів. І тут у мене найбільше запитань. Як так, що в армії країни, яка в стані війни, за цілий місяць нам не дали жодного практичного чи теоретичного знання? Хоча би вже про правила поводження зі зброєю. Натомість часто ми займалися дивними речами, наприклад, перенести купу сміття з одного місця в інше.

 

 

За місяць почалася «сотка». Загалом я зрозумів, що якість підготовки залежить навіть не від учебки, а від інструкторів. Нам дуже пощастило. Наші інструктори були прекрасними військовими з бойовим досвідом і просто чудовими людьми. Нам давали суто ті знання, які будуть необхідними в реальних бойових умовах, як-то кажуть, не по книжці. Більша частина хлопців із моєї групи після «сотки» потрапила в одну з бригад ДШВ, де проходили ще свою учебку. І вже тамтешні інструктори були приємно вражені їхньою підготовкою. Отже, до самої БЗВП у мене зауважень немає. 

Після «сотки» я і ще кілька хлопців лишилися вже для отримання фаху, в нашому випадку – артилерійського ВОСу, відтак я став не тільки стрільцем, ще й артилеристом.

Тепер я працюю навідником гармати 

Мало що може вплинути на те, де ти опинишся після учебки, навіть якщо маєш відношення. Так і моє відношення на дронщика не спрацювало – і я опинився в іншій бригаді за розподілом. Зате на артилерійській посаді.

 

 

Зараз я працюю навідником гармати. Поступово вчуся на командира гармати. І в принципі я навіть радий, що опинився тут. Маю гарний колектив, хороше командування, можливість розвитку. І загалом цікаву роботу. 

Я до цього не був в армії, не проходив ні строкову службу, ні військову кафедру, тому й уявлень чи очікувань не було майже зовсім. А якщо й були, то пройти через усі ці процеси власноруч – зовсім інше, аніж почути про це чи прочитати. Але скажу, що армія – це зовсім інакший світ у порівнянні з «гражданкою». Тут усе інакше, щось простіше, щось складніше. Особисто мені потрібно було кардинально міняти свою парадигму чи вибудовувати нову.

 

   

Усередині я переоцінив багато речей. Став цінувати більше те, чого не вистачає. Від елементарного сніданку в «МакДональдзі» в лінивий вихідний до творчої самореалізації та часу з рідними. Інші речі, які мене непокоїли, стали для мене менш важливими

   

 

Коли я приїжджаю в Київ чи інше місце, де навколо багато цивільних, стикаюся з незвичною увагою до себе. Хтось дякує за мою роботу, хтось пропонує просто пригостити кавою. В Одесі на Дерибасівській вуличний музикант присвятив мені пісню. Напевне, одна зі змін – посилилося відчуття, що я роблю щось корисне.

Про очікування на перемирʼя

Більшість побратимів, які поряд зі мною, захищають країну із самого початку повномасштабного вторгнення, а хтось – іще довше. Більшість прийшли добровольцями, але не без того, що відчувається втома. Елементарно хлопцям хочеться додому до сімей, але продовжують боронити землю, бо як інакше. Але що далі, то більше армію поповнюють бусифіковані хлопці, з якими я багато спілкувався в учебці. А це зовсім інший рівень мотивації. Відповідно, зовсім інші погляди на різні варіанти припинення вогню.

Я ж цілком погоджуюсь з офіційною позицією України: припинення гарячої фази та завершення війни мають бути винятково на справедливих умовах для України.

   

 

 

Тарас Демчук

маркетолог, автор блогу Beer Гичка, військовослужбовець батальйону безпілотних систем «Перун» 42-ї окремої механізованої бригади

   

 

 

Волонтерив і збирав гроші на ЗСУ, але вирішив сам піти служити

Я завжди був у контексті війни, оскільки допомагав багатьом друзям і знайомим-військовим, з початку повномасштабки займався волонтерством. У мене є проєкт Beer Гичка – це блог про крафтове пиво. У нас маленьке, але досить браве ком'юніті в соцмережах і, як виявилося, з грошима. За цей час спільними зусиллями зібрали чималу суму – 13 мільйонів гривень.

 

   

В один момент зʼявилося відчуття, що гроші – це круто, але можна долучитися ще активніше. І так 2,5 роки завдяки силам оборони вдалося прожити більш-менш спокійне життя, тому настав час самому долучитися. Мені здається, що так навіть трошки легше, коли ти й психологічно, і фізично причетний

   

 

Я почав шукати собі підрозділ, у якому міг би бути максимально корисним. Поговорив із кількома знайомими, вибрав батальйон «Перун» 42-ї бригади, у якому зараз і служу. І роблю те, що вмію, тільки тепер уже у війську. 

Мобілізувався напряму у військову частину

Мобілізувався я 5 листопада за відносно новою програмою мобілізації напряму у військову частину. Як виглядає ця схема? Я вибрав підрозділ і домовився з ним, узяв відношення, рекомендаційний лист, у якому вони засвідчували, що вони мене беруть до себе. 

З цим документом я прийшов до ТЦК. Там були величезні черги, але, як виявилося, ці люди стояли за оновленням даних або відстрочкою. Я сказав, що я доброволець, то для мене черг зовсім не було. Мене за всіма кабінетами провели, видали направлення на ВЛК. Після ВЛК я прийшов на пункт постійної дислокації (ПДД) військової частини. З того часу я мобілізований. Контракт я не підписував.

Уже на ППД я чекав на відправку на БЗВП у резервній роті. Думав, що чекати доведеться день-два. Але це розтягнулося на два з половиною тижні. Ми жили на ППД, ходили в наряди, була така тріал-версія служби. 

На БЗВП я їхав уже від своєї бригади, тому був точно впевнений, що потраплю саме в те місце, яке обрав.

ВЛК пройшов за півдня

ВЛК я пройшов досить швидко, за півдня. Усе було чемно, без жодних проблем.

 

   

Моментами це виглядало як профанація, тому що по-справжньому мене там ніхто не перевіряв. Приміром, мені видали папірчик із флюорографією, але він уже був зі штампом «здоровий», хоча мене тільки «сфоткали», результатів ще не було

   

 

На щастя, у мене немає серйозних проблем зі здоров'ям. І в моїх інтересах було пройти ВЛК пошвидше. Я спілкувався з іншими мобілізованими, то в них так само проходила ВЛК, навіть якщо були проблеми зі здоровʼям. Так не має бути. Є дійсно хворі люди, яких роблять придатними до служби, а потім держава витрачає час і ресурси на них. Бачити таких людей в армії трохи сумно, тому що ця людина не може виконувати свої посадові обов'язки, але списатися з армії не так і легко. 

Про БЗВП

Коли назбиралася певна кількість людей із бригади, нас відправили на БЗВП. Оскільки ППД військової частини розташований на заході України, ми чекали, що поїдемо в навчальний центр десь у тому регіоні. Але ми поїхали дещо східніше, у 151-й навчальний центр. На мою думку, це один із найкращих навчальних центрів в Україні, там хороші стандарти, класні інструктори, усі з бойовим досвідом, хороші побутові умови. Словом, досить нетипова історія для навчальних центрів.

 

 

Мав фінансову подушку, щоб купити необхідне 

Я не купував усе спорядження, яке тільки можна, і не відкривав збір для себе на 200 тисяч, ще бувши вдома, як дехто робить. Я мав певний запас грошей, щоби купити найнеобхідніше перед армією. Приміром, думав, що не буде хорошого спальника й купив його, у результаті держава нам видала пристойний. Одягу дали більше, ніж достатнього, єдине, що я докупив – класні теплі шкарпетки, вони знадобилися. З дрібного ще купив мультитул. Думав, що на БЗВП ми будемо жити в полях, а жили в хороших умовах, то він мені хоч і знадобився, але не так, як міг би в більш спартанських умовах.

 

   

Ще до підготовки до армії останні роки три я ходив у спортзал. Але, як виявилося, я займався трішки неправильним напрямом. Я піднімав важке, робив силові вправи, а треба було працювати над витривалістю. Бьорпі, кардіо – це би більше пригодилося, оскільки інтенсивні навантаження були саме на витривалість, а не на силу

   

 

Хоча й сила так само дуже важлива, банально довго тримати автомат – це треба могти. Але й паверліфтинг, яким я займався три роки, виявився помічним для навантажень, які дає бронік для спини. Якщо хтось буде читати цей текст, то, думаю, варто передовсім спину качати й працювати над витривалістю. Та й загалом бути сильним – завжди плюс, бо в армії, особливо на БЗВП, непідготовленій людині в рази важче, ніж тому, хто хоч чимось займався. Заняття спортом завжди буде в плюс, навіть якщо ви в армії не будете безпосередньо брати участь у бойових діях. 

Уявляв армію в чорніших тонах, виявилося – не все так погано

У мене було кілька страхів перед мобілізацією. Боятися – це взагалі нормально. Не бояться тільки мертві й дурні. Перше, чого я боявся, – це смерті. Мабуть, тому, що думаєш: армія – бойові дії. Але це не зовсім так.

 

   

В армії дуже багато небойової роботи, яка, можливо, непомітна з першого погляду, але роблять її так само військові. Армія – це великий механізм, там багато різних посад. Так, небезпека – звісно, є, але не завжди

   

 

Друге, чого я побоювався, – що доведеться служити з відвертими мудаками. На щастя, мої побратими всі класні. Я сподіваюся, так буде й надалі. Люди, звісно, різні, але мені пощастило. Так, служба – це точно вихід із бульбашки. Піксель усіх рівняє. Ти можеш служити з людиною, яка вчора їздила на тракторі, з маркетинг-директором, із художниками, програмістами. Армія – як суспільство, тільки менше, і в нас є доступ до зброї. 

З негативного – зарплата в мене була трішки більша, а зараз трошки низька, якщо чесно. Але це й не зарплата, а грошове забезпечення, тому все по-чесному. Ми все-таки на війні, усім доводиться жертвувати, і дай Боже, щоб це були тільки гроші. Гроші ми ще заробимо, треба спочатку країну не провтикати.

Зате годують дуже смачно. Був такий стереотип, що військові – завжди голодні. Тут у мене такого немає. І на БЗВП, і зараз у підрозділі нас просто відгодовують. 

Бюрократія дійсно присутня, треба готуватися до мільйонів папірчиків, бажано ці папірчики не губити. Уважно дивитися, що підписуєш, бо всяке буває. 

З великих мінусів – що ти відірваний від сімʼї, друзів, звичного способу життя й графіку. Загалом у побутовому плані дійсно все міняється на 180 градусів. Це найбільша проблема, бо сумуєш за домом, сім'єю. Звичні речі, які ти зміг собі дозволити в цивільному житті, для військових недоступні. Або доступні, але дуже лімітовані. 

Коли приймаєш, що ти – в армії, стає легше

Не хотілося б, щоб ця війна взагалі була й щоб на нас напали, але раз уже так сталося, треба давати відсіч, що робити? Мені шкода, що в нас такі кльові люди гинуть, калічаться. Зустрічаєш неймовірно дивовижних людей, які могли би присвятити кращі свої роки творчості, бізнесу, сім'ї чи просто тому, щоб жити життя, ні про що не думати. А доводиться служити державі й бути у війську, але, блін, такий шлях. 

Не те щоб я все життя мріяв про службу у війську, навпаки, але це треба просто прийняти. І коли ти приймаєш факт, що ти вже в армії, стає набагато легше. І, якщо чесно, розпайка йде швидше. Не знаю, як це працює, але в цивільному житті мені було важче психологічно. Важче тут в армії тільки те, що далеко від сім'ї, друзів. Це нічим не заміниш. А до решти можна звикнути. 

У перемир'я не вірю 

Я не вірю, що перемирʼя можливе. Це геноцидна війна. Нас хочуть знищити. У геноцидних війнах ніхто не проводить перемовини з тим, кого ти хочеш знищити. Росіянам не потрібна Україна по Дніпро, Збруч чи якусь іншу річку, їм потрібно, щоб нас не існувало. До того ж, як показує історія, з Росією не варто домовлятися, домовленості з нею нічого не вартують. 

Можливо, цей конфлікт і заморозять, але, на мою скромну думку, тоді прийдеться воювати наступним поколінням. І не факт, що в нас будуть такі стартові позиції, як були у 2022 році. На жаль. Думаю, ця війна з нами надовго. І навіть якщо будуть якісь мирні угоди, ми постійно будемо повертатися до війни. Наше завдання – вистояти. Я думаю, що нам це вдасться, бо неможливо перемогти тих, хто бореться.

   

 

 

Андрій Оваденко

командир танка в танковому батальйоні Третьої окремої штурмової бригади

   

 

 

Працівники ТЦК зупинили на блокпосту й дали повістку

Я їхав від бабусі із села, на блокпості мене зупинили працівники ТЦК, дали повістку. Перед тим, як іти в ТЦК, я через свого знайомого дізнався, чи є вакансії в Третій штурмовій на мою посаду – командир танка. Мені сказали, що вакансії є, і дали номер рекрута. Я з ним звʼязався. Він мене зустрів біля військкомату, допомагав проходити ВЛК, розповідав, що треба взяти й так далі. 

ВЛК проходила так само як і коли я був на строковій службі: усе подивилися, спитали, чи є в мене якісь захворювання – нічого особливого. Я і не скаржуся ні на що, тому в них до мене не було запитань. І в мене до них теж немає.

Чому хотів саме в Третю штурмову? У мене там одногрупник, однокласник і знайомий. Плюс, що в Третій штурмовій навіть після закінчення БЗВП усі хлопці проходять додаткову підготовку й злагодження. Тут не так, як в інших бригадах, де можуть, грубо кажучи, через два дні вже відправити на нуль. Це більше мотивує йти до них.

Чи були думки не зʼявитися до ТЦК

Якщо багато людей ховаються вдома від повісток, то я дружині відразу сказав, що я таким займатися не буду. Коли дадуть мені повістку, то піду до війська. Дали – я і пішов. Мене ж не затягнули, як під час «бусифікації». Мені просто дали повістку, сказали з'явитися до ТЦК. Багато хто не зʼявляється в таких випадках. Я для себе вирішив іти. Бо розумію, що тут хлопцям потрібна допомога. Вони вже воюють три роки й утомлені. 

Про попередній досвід і службу зараз

З вересня 2024 року я вже в танковому батальйоні Третьої штурмової на посаді командира танку. Поки працюємо із закритих вогневих позицій. 

Страху йти в армію в мене не було. Багато людей, із ким спілкувався, кажуть: «Якщо потраплю туди – то точно загину». Я нічого не очікував і не накручував себе перед цим – просто не думав, як воно буде. Я для себе вирішив: як уже прийду – то сам усе побачу. Тому в мене не було ніякого розчарування.

У 2010–2011 роках я проходив строкову службу на «Десні». Був теж за спеціальністю командир танка, тільки тоді був на Т-64Б, а зараз на Т-72.

Складно порівнювати ці два досвіди, бо тоді був мирний час і все було по-іншому. Хіба що про їжу можу сказати – зараз просто шикарно, якщо порівняти з тим, що колись було.

Чи готувався до служби

Фізичних вправ я ніяких не робив.Для танкової роботи дуже велика фізична підготовка не потрібна. Це піхота постійно в бронежилетах ходить. Ми ж не можемо в танк застрибнути в усьому екіпіруванні, бо ми просто в нього не вліземо. Проте для танкіста потрібна фізична сила, щоб снаряди тягати й завантажувати. 

Про ставлення до цивільних після мобілізації

Прикро, що деякі люди не розуміють, що хлопці тут їх захищають і намагаються зробити так, щоби в їхніх містах і селах не було тих руїн, як тут. Бо тут як їздиш і дивишся на всі ці розбиті оселі, розумієш: якщо тут росіян не зупинити, то вони підуть далі – і потихеньку всі села й міста в Україні ставатимуть безлюдними та розбитими.