Страждання не роблять нас сильнішими. А що робить? Пояснює лікар-психотерапевт Олег Романчук
«Простими словами»
Подкаст Віледжа про психічне здоров'я
Фото: Софія Соляр для The Ukrainians
Чи можемо ми обирати, як реагувати на травмувальні події і які ресурси для цього потрібні? Що допомагає відновлюватися й зростати, а не занепадати після травми? Чи можна почати зростати під час кризи, а не лише після неї?
У новому епізоді подкасту «Простими словами» лікар-психотерапевт Олег Романчук розповів про феномен посттравматичного зростання й фактори, які йому сприяють.
Сезон «Наука стійкості» подкасту «Простими словами» виходить у межах ініціативи першої леді Олени Зеленської з впровадження Всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?» Проєкт реалізовано у співпраці з Координаційним центром із психічного здоров’я Кабінету Міністрів України за підтримки ВООЗ.
Повний випуск подкасту можна послухати на всіх
популярних подкаст платформах
Після травми можливий ріст, а не занепад
Посттравматичне зростання є поширеним наслідком зіткнення з травматичними подіями. Воно каже нам, що ми не обов'язково матимемо посттравматичний розлад, якщо стійко відповідаємо на травму. Навпаки, зіткнення з травмою може мобілізувати наші ресурси, які допоможуть трансформуватися як на індивідуальному, так і на колективному рівні. У контексті України дуже важливо знати про це зростання, тому що воно є великим джерелом надії, розповідає Романчук.
Зміни під час зростання
Посттравматичне зростання – це науковий феномен, найбільш відомі дослідники якого Ричард Тедеші й Лоуренс Келхон. Вони описали концепцію посттравматичного зростання, досліджуючи людей, які пройшли через значні життєві випробування. Усі вони зазначали пʼять видів змін, які з ними трапилися після проживання травми:
- зміни в стосунках з іншими людьми;
- зміни в сприйнятті власної, особистої сили;
- пошук / отримання нових можливостей у житті, які відкриваються після травми;
- глибше почуття вдячності за життя;
- духовне чи екзистенційне прозріння – зміна погляду на життєве призначення й власну місію.
Як розпізнати посттравматичне зростання?
Проявом ПТСР є очікування, що попереду в житті не буде нічого доброго, що неминуче знов стануться якісь страшні події. У такому стані людина ніби паралізована цим очікуванням, вона відмовляється щось робити, адже будь-що добре здається тимчасовим і буде зруйноване, пояснює Романчук.
Натомість за посттравматичного зростання ми розуміємо, що в житті можуть статися нові випробування, але маємо налаштування на те, що ми будемо жити, ми будемо творити життя і що в житті теж буде світло, щастя й радість, попри страждання.
Ми не завжди несемо відповідальність за те, що з нами сталося. Але ми відповідаємо за те, як на це реагуємо, що робимо з цим досвідом, і головне, як ми далі пишемо свою історію.
У цьому є суть посттравматичного зростання: ми не є жертвами обставин – ми обираємо бути творцями своєї історії й далі прокладати свій шлях.
Зростання – це щоденний вибір
Посттравматичне зростання – це не раптова зміна, якої ми досягнемо в один день, це не стрибок, завдяки якому ми опинимося в новій реальності.
Надія, стійкість, світло – це щоденний вибір дороги зростання. Поряд з нею є безліч інших доріг – шлях катастрофізації, тривоги або наївності, коли хочеться заплющити очі й жити в бульбашці, не дивитися в очі реальності.
Страждання не роблять нас сильнішими
Важливо не романтизувати й не поетизувати страждання, ніби вони роблять нас сильнішими. Страждання – це жахлива річ, яка несе руйнування. Нам не треба дякувати стражданням чи їх шукати. Але зростання відбувається завдяки вибору людини, як вона відповідає на страждання.
«Я деколи уявляю, що страждання – це важка плита над тобою і, щоб вона тебе не розчавила, тобі треба стати сильнішим й обʼєднатися з іншими людьми, щоб це витримати», розповідає Романчук.
Ми не можемо зростати наодинці
Коли ми стикаємося з труднощами, то, щоб витримати цей тиск, нам важливо обʼєднуватися з іншими. Тоді ми черпаємо багато сили одне від одного й разом можемо значно більше. Коли люди стикаються з випробуваннями, то єдність зростає. Це гарно описує Себастьян Юнґер у книжці «Племʼя». Коли він спілкувався з людьми в Боснії після війни, то вони казали, що сумують за тим, якими близькими були, як щедро любили і як готові були ділитись останнім під час війни.
Що робити, якщо поряд немає спільноти?
Може здаватися, що спільнота – це якась група людей, яку треба обовʼязково знайти й у якій тебе приймуть. Але в найглибшому сенсі спільнота – це відчуття, що ми належимо до групи людей, які розділяють такі ж самі цінності і йдуть тією ж самою дорогою в житті, пояснює психотерапевт.
Тому ми можемо мати відчуття приналежності до спільноти, навіть якщо зараз перебуваємо самі, але знаємо, хто ми є, які наші цінності, і розуміємо, що є інші люди, які це розділяють. Ми можемо відчувати звʼязок із тими, хто є народом у минулому, і з тими, хто буде після нас, заради кого працюємо й чимось жертвуємо.
Зберігати єдність – це праця
Щоб бути спільнотою, нам треба любити, дякувати, просити пробачення й пробачати, визнавати помилки, давати зворотний звʼязок, конфронтувати з любовʼю, обʼєднуватися довкола цінностей. І це величезна праця, від якої залежить наше майбутнє зростання й відродження.
Завжди є ризик, коли тиск зменшиться, політики знову почнуть ворогувати, люди почнуть сваритися. Ніби, коли прийшли більш безпечні часи, нам уже не треба бути разом. Один із найбільших викликів, який чекає нас у майбутньому, – це зберегти цю єдність і працювати далі над її поглибленням, додає Романчук.
Внутрішні фактори зростання
Посттравматичне зростання не стається автоматично, воно має свої механізми й виміри, у яких відбувається.
По-перше, це вимір мужності й стійкості, коли ми відчуваємо, що з кожним досвідом зростає наша спроможність долати труднощі. Завдяки їй ми можемо йти далі, бути сміливим, не боятися відкритого моря. Є чудове африканське прислівʼя: великими мореплавцями не стають у тихій гавані, розповідає психотерапевт.
Друга річ – це свобода. Я дуже рекомендую перечитати посмертний лист Ірини Цибух, у якому вона пише, що в житті нас часто сковує страх бути собою й бажання сподобатися іншим. І на полях війни вона зрозуміла, що годі боятися, треба бути собою, треба бути вільною. Ми маємо наважитися жити справді своє життя, а не те, яке комусь сподобається чи когось вразить.
Ця гострота відчуття життя тісно повʼязана з цим екзистенційним усвідомленням смертності. Це дає глибше відчуття звʼязку зі своїми цінностями, сенсами життя. Я думаю, що формула зростання – це глибше любити й творити життя, підсумовує Романчук.
Чи можна зростати під час тривалого стресу?
Будь-яке зростання потребує часу. Зараз ми спрямовуємо всі ресурси енергії на те, щоб вистояти і впоратися з негайною небезпекою. Але для того, щоб вистояти, уже сьогодні нам потрібні всі компоненти стійкості, які є основою і для посттравматичного зростання.
Тому зараз, коли ми витримуємо всі ці труднощі, у нас ростуть мʼязи, які будуть потрібні згодом, щоб відновлюватися й гоїти рани. Тоді ми цей ресурс зможемо скерувати не на війну, а на творення.
Слухайте подкаст «Простими словами» на YouTube
Дізнатися більше, як розвинути власну стійкість
СПЕЦІАЛЬНИЙ СЕЗОН ПОДКАСТУ «ПРОСТИМИ СЛОВАМИ» ВИХОДИТЬ У МЕЖАХ ІНІЦІАТИВИ ПЕРШОЇ ЛЕДІ ОЛЕНИ ЗЕЛЕНСЬКОЇ ІЗ ВПРОВАДЖЕННЯ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ ПРОГРАМИ МЕНТАЛЬНОГО ЗДОРОВ’Я «ТИ ЯК?» ПРОЄКТ РЕАЛІЗОВАНО У СПІВПРАЦІ З КООРДИНАЦІЙНИМ ЦЕНТРОМ З ПСИХІЧНОГО ЗДОРОВ’Я КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ ЗА ПІДТРИМКИ ВООЗ
