ПодкастиЯк Україну робили радянською (і як українці чинили опір)
Історія нації, яка не втратила ідентичність у «сім’ї народів»
22 грудня 1990-го в Києві відбулася наукова конференція «Україна і Росія». На ній український історик Ярослав Дашкевич сказав: «Радянський Союз як тоталітарна держава був утворений за допомогою брутальної сили, яка на самому початку свого виникнення цілком не дбала про те, щоб своє терористичне існування та правовий нігілізм маскувати юридичними формулами».
Він додав, що так званий Союзний договір 1922 року, від якого вважають початок існування СРСР, «ніколи не вийшов поза стадію проєкту, який ще треба було доповнювати, обговорювати, затверджувати й вводити в дію. Як міжнародний акт він не був ратифікований і ніколи не діяв ні формально, ні фактично. Проєкт незреалізованого договору не може вважатися юридичною підставою утворення СРСР і входження до нього України й інших так званих республік».
Поза тим, радянська влада однаково приєднувала українські території до свого складу, змінюючи не лише мапи, а й життя людей.
То як на українців вплинуло майже 70 років життя в Радянському Союзі?
Слухайте подкаст «ВУЛИЦЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ» НА ЗРУЧНІЙ ПЛАТФОРМІ
«П’ята графа»
У 1961 році генеральний секретар Радянського Союзу Микита Хрущов на 22-му з’їзді КПРС заявив:
«У СРСР склалася нова історична спільнота людей різних національностей зі спільними характерними рисами – радянський народ. Вони мають спільну соціалістичну Батьківщину – СРСР, спільну економічну базу – соціалістичне господарство, спільну соціально-класову структуру, спільний світогляд – марксизм-ленінізм, спільну мету – побудову комунізму, багато спільних рис у духовному складі, у психології»Об’єднання всіх народів в один почалося ще з 1924-го. Тоді встановили єдине союзне громадянство. Кожен громадянин СРСР після досягнення 16-річчя отримував паспорт. Графа «національність» в усіх анкетах і в паспортах стояла на п’ятому місці. Так звана «п’ята графа» визначала долю кожної людини.
На початку 1920-х, коли українські землі тільки ввійшли до складу СРСР, радянська влада запровадила програму «коренізації», дозволила відкривати свої школи, технікуми, українськомовні факультети при університетах, готувала педагогів для викладання українською мовою. Політика коренізації мала змусити «місцевих людей», як їх називав Йосип Сталін, служити Кремлю вірою та правдою. Але «місцеву людину» не призначали на найвищу в Україні посаду генерального (першого) секретаря ЦК КП(б)У. Керівні посади завжди належали представникам так званої «титульної нації» – росіянам.
Коренізація мала зворотний результат. Вона привела до розквіту української культури та пробудила бажання українців до розбудови власної держави. У лютому 1931-го робітники харківських заводів надіслали заяву до 13-го Всеукраїнського з’їзду рад. Вони обурювалися, що Україна, де проживало 30 мільйонів людей, мала не більший бюджет, ніж Московська область із 5-мільйонним населенням. У заяві заявляли: «Треба будувати українську радянську державність, бо вже час наспів. Населення зросло, воно вже мало говорить про поламаний паркан чи відібрану квартиру, а воно говорить про Державу». У відповідь отримали репресії. Постановою ЦК ВКП(б) «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі й у Західній області» від 14 грудня 1932 року кампанія українізації була припинена всюди за межами України.
З того часу СРСР став державою рівних класів і нерівних національностей. Саме за Сталіна визначили ідеологічну ієрархію націй на чолі з «великим російським народом». Тож Україна й інші неросійські республіки вважалися «молодшими сестрами» в радянській «сім’ї народів». Радянська влада використовувала всі методи, щоб виховати «один народ» – пропаганду в пресі, по радіо, на телебаченні, через освіту й на робочих місцях. Неугодних знищували.
Радянська влада мала на меті створити «нову радянську людину», яка «відчуває зв'язок із колективом, що незримо стоїть за нею. Цей колектив називається «партія», «клас» чи навіть «весь радянський народ».Тому «нова людина» виконує не власну, а неодмінно й велику, «загальну» справу. Окрім цієї «загальної справи», вона не має інших, особистих, відособлених інтересів. Загальне для неї стає особистим». Фактично хотіли перетворити всі національності в одну – радянську. Частково вдалося.
З 2015-го року в Україні триває процес декомунізації – процес позбавлення від наслідків комуністичної ідеології. Український підприємець, громадський діяч і викладач Києво-Могилянської бізнес-школи Валерій Пекар вважає, що в Україні треба «реалізувати гасло «геть від Москви» не лише в розумінні українізації, а й у розумінні дерадянізації»: «Нам треба зробити все можливе, щоб не перетворитися на україномовний уламок Радянського Союзу – з авторитарною владою, зневагою до прав людини, закритим мисленням, патерналістською невільною економікою».
Львів: радянський проєкт
У вересні 1939 року, коли до Львова ввійшли радянські війська, місто почали перетворювати з регіонального центру Східної Польщі на регіональний центр Радянської України. Львів став центром для території, яку в текстах і промовах називали «Західна Україна» чи «західноукраїнські землі». Німецька окупація перервала цей процес, але коли до міста в липні 1944-го зайшла Червона армія, радянізація міста продовжилася.
Найактивніші дискусії про новий образ Львова, який би відповідав рангу регіонального центру Радянської України, велися в перші два повоєнні десятиліття. Львів став викликом для нової радянської влади, бо відрізнявся від інших великих радянських міст своєю «європейськістю». Вузькі вулички створювали проблеми для проїзду вантажівок, промисловий простір міста був хаотичним, вплетеним у житлові райони, не було магістральних доріг, велика густота населення. Відмінність полягала в тому, що, на відміну від більшості міст, які після війни опинилися в Радянському Союзі, Львів будували без плану. А тому, на думку радянської влади, це треба було змінити й уніфікувати під усі радянські промислові міста.
Нове радянське бачення міста Львова як промислового, академічного та культурного центру західного регіону Радянської України мало охопити все місто. Та коли прийшлося до реальних змін у місті, працівники Держбуду були шоковані якістю реалізованих проєктів житла для робітників. Будинки у Львові, збудовані перед включенням міста до Радянського Союзу, стали прикладом того, який вигляд має мати якісне спорудження й архітектурне оздоблення будинків. Коли в місті в 1958-му почався житловий бум, директор комунального банку у Львові підсумував: «Будинки, які повинні підтримуватися й ремонтуватися, кращі, ніж ті, що будуються».
Попри бажання кардинально змінити обличчя Львова, це було неможливо. Один із головних архітекторів радянського Львова Генріх Швецький-Вінецький підсумував, що жодну з львівських вулиць не можна переоблаштувати шляхом реконструкції в такий спосіб, щоби вона відповідала ідеологічним та естетичним уявленням і потребам радянської держави й суспільства. До цього додалися брак планування та фінансування.
До 1960-х у Львові побудували готель, кінотеатр і статистичний центр. Згодом у Радянському Союзі змінилося ставлення до історичних міст, а тому Львів офіційно отримав образ «міста-пам’ятки». Саме в радянський час Львів почали трактувати як місто-заповідник, а цей статус був ключовою візитівкою й після 1991-го. Після розпаду Радянського Союзу в культурному розвитку міста відбувся злам, точками опори стали, відповідно, українська національна традиція міста та спадщина австро-угорських часів.
Змінити мапу міста
У листопаді 1922 року в Харкові з'явилися вулиці, названі іменами головних ідеологів комунізму Карла Маркса та Фрідріха Енгельса. Радянська влада не забула і про власних державних діячів. Після смерті Леніна Лелюківський провулок на Холодній горі перейменували на Ленінський. У 1936 році колишня вулиця Досекіна на Шатилівці стала вулицею Володимира Леніна. Згодом ще з'явився проспект Леніна, провулок і в’їзд Ілліча. На другу половину 1930-х років на мапі міста Харкова з’явилися вулиці, провулки, проспекти на честь більшості членів Політбюро ЦК ВКП(б) – Сталіна, Кірова, Жданова, Молотова, Калініна, Кагановича, Берії тощо.
Робили це не просто так. Назви вулиць мали відображати ключові маркери національної ідентичності мешканців і державної належності міста. Людей привчали звикати до радянського щодня. .
Не даремно дослідники кажуть, що «місто адміністрацією розглядається як контурна карта, яка густо маркується політично значущими об'єктами з політико-адміністративної карти країни»А значить для означення Харкова як означення радянського міста були й інші назви: ті, що були «червоними»: Червона, Червоного Міліціонера, Червоного Студентства, Червоної Зірки; ті, які шанували пам’ятні дати та події – вулиця Двадцять Третього Серпня, проспект Перемоги; військові з'єднання та підрозділи – вулиця Харківських Дивізій, вулиця Гвардійців Широнінців, Панфіловців; ті, що відображали героїку «Великої Вітчизняної війни» й увічнювали пам’ять Героїв Радянського Союзу. Наприклад, на честь учасника харківського Руху Опору Івана Бакуліна.
Не забули й про головну ідею інтернаціоналізму – вільне, щасливе життя всіх націй і народів, об’єднаних у єдиній країні – Союзі Радянських Соціалістичних Республік. Тому на мапі Харкова з’явилися вулиці Грузинська, Абхазька, Азербайджанська, Хабаровська, Вітебська, Костромська, Тираспольська. Були й українські – Тернопільська, Сімферопольська, Одеська, Київська, Херсонська, Львівська. Ці назви на вулицях Харкова мали сприяти формуванню єдиного радянського народу, становленню нової радянської ідентичності.
Після проголошення незалежності України вулиці перейменовували. Мапа Харкова змінювалася. У листопаді 2023 року Харківська міська рада перейменувала ще 26 вулиць, назви яких були пов’язані з Росією та її союзниками. Через назви вулиць повертають українську ідентичність.
Не втратити ідентичність
Якось у розмові з українським прозаїком і журналістом Миколою Славинським український письменник Павло Загребельний сказав:
«Людина живе в системі координат, визначеній їй владою, так само як земна куля обертається, обплутана паралелями й меридіанами. Навіть Гагарін, «вистрибнувши» в космос, знову повернувся в «первісний стан», тобто в комуністичне рабство. Загалом же кажучи, я не бачу для людини з вулиці якогось вибору між усіма отими споконвічними рабствами: дикунсько-первісним, рабовласницьким, капіталістичним, комуністичним, глобалістичним чи ще як там воно сьогодні називається».
Радянська влада робила все, щоб адаптувати українців до радянських порядків і перетворити їх на «нових радянських людей» без власної ідентичності. Та це вдавалося не зі всіма.
Загребельний пішов на фронт у 16 років, отримав поранення, лікувався. Потім навчався у військовому училищі. Потім знову фронт і нове поранення. Потрапив у німецький полон. Намагався втекти, тому есесівці пошкодили йому ліве око. Після 2,5 років у концтаборах повернувся додому, вдалося влаштуватися в радянську воєнну місію в Західній Німеччині. Почав багато писати. Спочатку російською, а потім перейшов на українську. І, як згадували його сучасники, зробив для української культури неможливе.
З 1961 до 1963 року Загребельний працював головним редактором «Літературної газети», яку згодом перейменував на «Літературну Україну». Видав історичні романи «Смерть у Києві» та «Первоміст». Тоді писати на історичну тему в українській літературі було заборонено. Та йому вдалося уникнути покарання, він навіть отримав Шевченківську премію.
Він вважав, що навіть «у концтаборі людина може бути вільною», тому все життя відстоював власну свободу й допомагав іншим. Він рятував від переслідування радянською владою тих письменників, яких тепер називають «шістдесятниками». Узяв до себе на роботу Івана Драча після його звільнення з університету. Почав друкувати Миколу Вінграновського, Івана Дзюбу, Євгена Гуцала й інших, бо хотів, щоби «нова хвиля ввійшла в українську літературу».
Згодом працював у Спілці письменників України, був її першим секретарем. Але через доноси довелося піти з посади. У творах Загребельний критикував владу. У романі «Гола душа» змалював, як радянська влада боролася з українським націоналізмом
«Націоналістична загроза. Вона на кожному кроці. Українські письменники? Усі запеклі націоналісти. Українські школи? Це суцільний націоналізм… Треба перевести на мову інтернаціонального спілкування, тобто російську. Треба не спускати ока з істориків!... Наша історія починається із заснування Москви. Усі інші теорії – шкідливі й ворожі».
Павло Загребельний помер у 2009 році. Він залишив щоденник про своє життя. Дружина Елла вирішила, що опублікують його лише через 20 років. Імовірно, про те, як йому вдалося уникнути втрати української ідентичності, довідаємося у 2029-му.
Слухайте подкаст «ВУЛИЦЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ» НА ЗРУЧНІЙ ПЛАТФОРМІ
Історичний подкаст «Вулиця Історії України» реалізовується за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID «Зміцнення громадської довіри (UCBI)».