«Я й мої товариші впали жертвою жахливого злочину. Це був злочин, якого люди та природа допустилися на нас, і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства. І судилося нам пройти за життя пекло, яке кинуло нас поза межі людського болю – у країну божевілля та смерті». Цими словами український письменник і літературний критик Осип Турянський розпочав свій твір «Поза межами болю».

Турянського мобілізували до австрійської армії восени 1914 року. Через рік він потрапив до сербського полону. Про досвід полоненого й написав у творі. 

У дорозі через зимові гори Албанії із 60 тисяч людей вижили 15 тисяч. Серед них був Турянський, який потім написав: «Коли у тьмі й хаосі, у якому ми мучимося, тліє іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя й до його вищих цінностей переможе смерть». Схожі слова можна почути від українських військових, які в різні часи захищають незалежність України.

 

 

 

Бої за Маківку

29 квітня 1915 року. 78-а піхотна дивізія росіян розпочала наступ на карпатську гору Маківка, яку обороняли вояки австрійської 55-ї піхотної дивізії. Маківка давала змогу контролювати шлях Львів – Мукачеве й була важливою для оборони Закарпаття. Бої тривали кілька днів. Гора кілька разів переходила з рук у руки. Та згодом росіянам довелося відступити та вивести війська з Карпат. 

Тоді до складу 55-ї піхотної дивізії входило сім сотень Українських Січових Стрільців. У звіті командування писало: «У дводенних боях вдалося ворогові добути частину становищ нашого відтинку. Аж тут, у найгрізнішому моменті, з’явилися українці… Із запалом, одушевлені правдивим патріотизмом, із розмахом, як шумна буря, якій ніщо опертися не може, кинулися молоді хоробрі сини тієї країни в обороні рідної землі на ворога й приневолили його залишити те, що він вважав за здобуте. Небезпеку усунено. Українські Стрільці двічі рушили бій у нашу користь».

У бою за гору Маківку Українські Січові Стрільці втратили 42 людей убитими, 76 пораненими й до пів сотні полоненими. Тоді до російського полону потрапив Євген Коновалець – майбутній засновник і перший голова Організації Українських Націоналістів. Через місяць після боїв до російського полону потрапила Олена Степанів – жінка, яка створила окрему жіночу чоту в лавах УСС і зі зброєю в руках захищала Маківку. 

Маківка стала символом боротьби Українських Січових Стрільців. Ця битва була локальною, але мала важливе ідейне значення. Це була перша перемога українських військових над Росією з часів Полтавської битви 1709 року. Окрім цього, військові, які брали участь у боях на Маківці, невдовзі склали кістяк Армії Української Народної Республіки, а після поразки УНР продовжували боротьбу в лавах Карпатської Січі, Української військової організації, Організації українських націоналістів та Української повстанської армії. 

 

 

Бій під Крутами

1 березня 2022 року російські окупаційні війська дійшли до станції Крути, що на Чернігівщині. Вони обстріляли меморіал пам’яті героїв Крут 1918-го року, потім зробили кілька фотографій. За кілька годин Збройні сили України спільно з місцевою теробороною знищили російських окупантів. 

28 січня 1918-го року радянська армія під командуванням Муравйова почала рухатися в бік Києва. На підступах до столиці Муравйов налаштовував військо: «Товариші, я знаю, що багато хто з вас утомився, проте небагато вам працювати. Наше завдання – узяти Київ… Якщо буде потрібно, нічого не пошкодую: каменя на камені не залишу в Києві. Мешканців не жаліти, вони нас не жаліли, терпіли хазяйнування гайдамаків. Ми їх усіх перестріляємо та переріжемо. Ми їм покажемо, нема чого боятися кровопускання. Хто не з нами – той проти нас. Ви, доблесні товариші, ви мені допоможете взяти Київ, а там ви будете нагороджені…». 

29 січня 1918-го року на станції Крути більшовицький наступ на Київ зупинили українські частини УНР. Серед захисників були чотири сотні 1-ї Київської юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького та 1-ша сотня Студентського куреня Січових Стрільців. Разом їх було понад 500 воїнів і 20 старшин. На озброєнні мали 16 кулеметів та одну гармату. Росіяни переважали вдесятеро. Але українцям вдалося завдати ворогу значних втрат і стримати наступ. Увечері довелося відступати до Києва. За собою українці руйнували залізничні колії. 

Через темряву одна студентська чота з 27 хлопців заблукала. Вони повернулися до станції Крути, яку зайняли більшовики. Потрапили в полон. Згодом хлопців стратили. За різними оцінками під Крутами загинуло тоді від 70 до 100 українських оборонців. 

Більшовицькі війська дісталися Києва 4 лютого. Влаштували в місті масовий артилерійський обстріл. 11 лютого проголосили Українську Робітничо-Селянську Республіку та її Народний секретаріат. У той час між УНР і країнами Четверного союзу тривали переговори, у результаті яких 9 лютого 1918 року у Бресті підписали мирний договір. Четверний союз визнав УНР, надав грошову позику та збройну допомогу в боротьбі з росіянами. УНР натомість надала 60 мільйонів пудів хліба й іншої продукції.

Завдяки цим домовленостям 1 березня 1918 за підтримки німецьких та австро-угорських військ українці визволили Київ від більшовиків, а згодом – майже всю Україну.

29 січня 1918-го українські воїни під Крутами виконали головне завдання – на один день затримали ворога. Так вони виграли час, який був потрібен владі для підписання договору у Бресті. Цей бій став боєм за майбутнє України. Українська письменниця Уляна Кравченко тоді написала:

Ті, що під Крутами в бою упали,
могилу знайшли;
але колискою стане могила...
зродиться волі Жрець і Герой!

Бій під Гурбами

29 лютого 1944 року на під’їзді до села Милятин ескорт автомашин радянського генерала Ватутіна потрапив в засідку сотні Української повстанської армії. Під час бою з вояками УПА генерал отримав важке поранення. На пошуки упівців до Милятина відправили опергрупу «СМЕРШ» із 60 осіб. До їхнього приходу повстанці відійшли до лісу. 

На той час німецький фронт відійшов на захід від Рівненщини, але в тилу Червоної армії залишалися українські повстанці, тому радянські війська у квітні 1944-го відрізали їхні комунікації та шляхи для відступу. Вони підготували великий наступ, однією з причин якого став замах на Ватутіна. 

21 квітня розпочалися перші сутички військ УПА та підрозділів НКВС. Загони повстанців складалися з 3 тисяч бійців, із яких не кожен був озброєний. Тоді під Гурбами воювали відділ південної групи УПА-Північ «Богун» під командою Петра Олійника, а з’єднання УПА-Південь – під командуванням Василя Кука. Протистояли упівцями кавалерійський полк НКВС, який складався з 15 тисяч бойовиків і мав у розпорядженні танки й авіацію. 

Воєнна операція тривала чотири дні. За підрахунками, відбулося 26 бойових зіткнень, які тривали по 8–11 годин. Для Української повстанської армії битва в Кременецьких лісах закінчилася перемогою. Упівцям вдалося вибратися з гурбенського «котла». Але після цієї битви заходом України прокотилася хвиля арештів і розстрілів. 

Про бої під Гурбами у травні 1944-го згадував учасник тих подій майор Косенко: «Гурби – це наша перемога над ворогом. Перемога не тільки політична, а й мілітарна, і жодні звірства та мордування, при яких енкаведисти, як спрути, накидаються на наших бійців і на цивільне населення, щоб обмити руки в їхній крові, щоб поштрикати штиками їхні благородні тіла, не мають і не можуть мати успіху. Бо терором не можна знищити всезростаючого революційного руху. Ним ворог нас згуртував до відкритої боротьби проти більшовицького терору, проти більшовицького імперіалізму».

Після бою повстанці розділилися на групи й відступили до Карпат. Ця тактика дії малими групами дала результат пізніше. Завдяки їй у західноукраїнських містах утворилися повстанські республіки, які діяли до 1945-го й давали змогу продовжувати спротив радянському режимові. За даними українських істориків, тоді українські повстанці вбили 900 радянських солдатів і стільки ж поранили. Упівець Косенко підсумовував: «Мимоволі пригадуєш Крути, кров впавших крутянців, яка потім підірвала народ до боротьби, їхнє геройство, посвяту... То були Крути, а це – Гурби...». 

 

«Груша» у вогні 

«Ранкова роса. У повітрі й досі витає запах газу. Нині на Грушевського панує сюрреалізм. Мертві машини стоять, наче привиди, що застигли поза часом. Люди створюють максимально неприємний шум, який, окрім жаху, жодних асоціацій не викликає. На місці ментів я вже давно здався б. Ця картина справляє пекельне враження! Куди сильніше за палаючу техніку... Якщо брати за шкалою Данте, то це збірний образ усіх кіл «Божественної комедії»,– це спогади про «Революцію гідності» активіста Сергія Моргунова для «Музею Майдану».

Вулиця Грушевського в Києві стала тим місцем, звідки розгорнулася гаряча фаза протистояння між українцями та режимом президента Віктора Януковича. Ці події відбувалися з 19 до 22 січня 2014-го року й отримали різні назви – «Вогнехреща» чи «Кривава водохреща», оскільки відбувалися у велике свято різдвяно-новорічного циклу Водохреща. «Груша» – так називали вулицю Михайла Грушевського під час Революції Гідності.

Почалось усе 19 січня після щотижневого віча на Майдані, на якому зі сцени пролунали слова: «Тут є лідер. Це український народ». Кілька сотень протестувальників спробували прорватися до будинку Верховної Ради, щоб висловити своє незадоволення щодо прийнятих 16 січня «диктаторських законів». Протестувальники пробиралися через блокпости підрозділів міліції, які були біля стадіону «Динамо» на вулиці Грушевського. Зупиняв протестувальників «Беркут», який застосував проти людей світло-шумові гранати, сльозогінний газ, водомети та гумові кулі.

Зіткнення тривали кілька днів. Та 22 січня почалося з повідомлення: «Один із керівників медичної служби Євромайдану підтвердив загибель учасника сутичок на вулиці Грушевського. Молодий хлопець отримав чотири вогнепальні поранення. Смерть констатували приблизно о шостій годині ранку». Ним був українець вірменського походження Сергій Нігоян. Згодом повідомили про ще одну смерть, білоруса Михайла Жизневського. Того ж дня поранення отримав українець Роман Сеник, який помер у лікарні за кілька днів. Поранення й опіки тоді отримали сотні майданівців.

23 січня на протести вийшли люди майже по всій Україні. Протестування тривало ще місяць. У ніч із 21 на 22 лютого Віктор Янукович із найближчим оточенням покинули Україну. Більшість членів уряду втекли до Росії.

107 людей загинули під час протестів упродовж тих подій. Вони відстоювали демократичні цінності та територіальну цілісність України. Їх назвали Героями Небесної Сотні. Такою ціною завершилася перемога Революції Гідності. А потім Росія відкрила проти України війну. Головна битва за незалежну Україну триває. 

 

 

 

 

 

   

 

Історичний подкаст «Вулиця Історії України» реалізовується за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID «Зміцнення громадської довіри (UCBI)».