«Галичина має більше, спеціальне значення, – писав про Галичину в 1907 році Михайло Грушевський. – Галичина будитиме національну совість в української суспільності Росії, буде пригадувати їй, що вона ще не перескочила сього бар’єра і не може, [не] справившися з національним питанням, свобідно і успішно ладнати свої відносини культурні, політичні, економічні».

Противники української незалежності створили чимало міфів про радикальний націоналізм галичан, щоби налякати східноукраїнське населення. Утім, ще кілька десятиліть тому з Наддніпрянщини до Галичини постачали зерно, а звідти до Наддніпрянщини йшла нафта. Згадуємо головні факти з історії українського регіону.

 

 

 

 

Український П’ємонт

Український культуролог і політолог Тарас Возняк якось сказав, що Галичина є «заручником української національної ідеї». Неодноразово в публічному просторі з’являлася інформація про так званий «галицький сепаратизм», нібито є окрема галицька нація, яку штучно замінили на українську ідентичність і яку треба від’єднати від України. Про дві різні нації – українців і галичан – дуже часто говорять російські пропагандисти. Утім, український громадський діяч і журналіст Орест Друль ще у 2017 році писав, «Суть «галицького сепаратизму» – це сепарація від Росії».

«Визволительську місію» Галичині дали ще в 19 столітті. На початку 1880-х років Володимир Антонович назвав Галичину «українським П’ємонтом», за аналогією з регіоном, звідки почалося об’єднання в одну державу Італії після поїздки до Галичини й Італії. Після Емського указу 1876-го національно-мовних обмежень у Російській імперії Антонович запропонував перенести центр українського національного відродження в Галичину, де таких обмежень не було. 

Метафора «українського П’ємонту» закріпилася за Галичиною після двох статей Михайла Грушевського «Український П’ємонт» і «Галичина й Україна». Грушевський писав: «В останнє десятиліття 19 століття Галичина, незважаючи на власні досить важкі умови національного й економічного існування, стає центром економічного руху і щодо українських земель Росії відіграє роль культурного арсеналу, де створювались і вдосконалювались засоби національного культурного та політико-громадського відродження українського народу».

У вересні 2017 року в Актовій залі Львівського національного університету імені Івана Франка виступав австрійський мовознавець, професор мовознавства Інституту славістики Віденського університету, автор книги «Український П’ємонт?» – Міхаель Мозер. Під час виступу сказав: «Коли вам розповідають, що Галичина і так звана Велика Україна були різними, ви мусите розуміти, що це дуже поверхнєвий аналіз. Галичани завжди дивилися через Збруч, а мешканці Великої України завжди дивились на Галичину».

 

Весна народів 1848-го

1 листопада 1848 року у Львові помер член національної гвардії – кравець Навроцький. Причиною смерті стала рана, яку чоловік отримав у сутичці з урядовими військовими. Національну гвардію підняли за тривогою. На вулицях міста почали будувати барикади. Протест львів’ян посилився, коли на одній із площі солдати побили одного з гвардійців. Прохання покинути містян барикади не допомогло, тому військові вирішили придушити повстання зброєю.

О дев’ятій годині ранку 2 листопада 1848 року розпочався обстріл Львова артилерією. Близько 13:00 місто капітулювало на умовах, визначених фельдмаршалом Вільгельмом Гаммерштайном, який керував військовою операцією. За кілька годин згоріли будівлі ратуші, університету, театру, Технічна академія та 15 приватних будинків. Збитки сягали одного мільйона гульденів. Наступного дня у Львові оголосили надзвичайний стан. Загинуло близько 55 людей і 75 було поранено. Втрати військових – троє вбитих і 13 поранених. Кількасот учасників повстання віддали до військового суду, національну гвардію розпустили, заборонили будь-які збори, діяльність політичних товариств, закрили періодичні видання, крім урядових.

Львівське повстання 1848-го року відбулося на тлі європейських подій, коли в 50 країнах прокотилася хвиля протестів проти феодальної форми правління та створення незалежних національних держав. Коли почалися ці революційні події, поляки створили у Львові Центральну Раду Народову, яка прагнула виражати інтереси всього населення краю. Але українських інтересів там не було. Поляки хотіли використати українців як союзників проти австрійської адміністрації, щоб створити в Галичині польську автономію, а в майбутньому – польську державу. Саме представники Ради Народової восени й загітували польські низи та студентів радикально виступати проти представників монарших інтересів. 

Українці ж не хотіли бути частиною польського проєкту. Тому у травні 1848-го у Львові при соборі святого Юра створили Головну Руську Раду. Це була перша легальна політична організація українців Галичини. Головна Руська Рада саморозпустилася в червні 1851-го через поразку революції в Австрійській імперії та призначення галицьким намісником польського аристократа Аґенора Ґолуховського. 

Але за час своєї діяльності встигли провести перший з’їзд українських діячів науки й культури Галичини – Собор руських учених. Також заснували культурно-освітнє товариство й видавництво «Галицько-Руська матиця», відкрили Народний Дім у Львові, видали першу газету українською народною мовою «Зоря Галицька», відкрили кафедру руської словесності при Львівському університеті, ініціювали вивчення української мови в народних школах і гімназіях. І саме вони вперше в історії затвердили синьо-жовтий український прапор і герб із зображенням золотого лева на блакитному полі.

 

 

«Галицька Каліфорнія»

У 1880 році до Борислава приїхав австро-угорський імператор Франц Йосиф І. Його зустрічали словами: «Ласкаво просимо в край, де течуть сіль і нафта». За кілька років мешканець Дрогобича Віктор Пацлавський так згадував про галицький промисловий регіон: «Бориславський басейн як центр нафтово-воскової й сірчаної промисловостей, а Дрогобич як осідок рафінерійного промислу були перед Першою світовою війною «Галицькою Каліфорнією».

У той час нафтова промисловість розвивалася дуже швидко. Австро-Угорщина посідала третє місце з видобутку нафти у світі, а найбагатшим нафтовим регіоном імперії була Галичина. Саме галицькі містечка, серед яких і Борислав, давали понад 90% видобувної нафти, що становило 5% світового видобутку. У 1901-му Бориславсько-Тустановицьке родовище мало 249 свердловин і 1740 шахт. На 1909 рік Борислав став одним із найуспішніших нафтових теренів, який прирівнювали до міста нафтових магнатів – Баку. 

Нафтовидобувними компаніями переважно володіли іноземці або місцеві поляки та євреї. Українці майже не мали вигоди з нафтової промисловості. Мешканець Борислава Михайло Левицький згадував, що «Борислав був під польським і частково [єврейським] впливом. Поляки займали всі важливі місця в Бориславі, а [євреї] були власниками нафтових фірм. Тому тяжко було українцям дістати працю».

Цю ситуацію в місті хотів виправити митрополит Андрей Шептицький. У 1912-му він запросив європейських фахівців дослідити територію щодо нафтовидобування в селі Перегінське Дрогобицько-Бориславського нафтового басейну, а за кілька років став співзасновником нафтових акційних спілок – «Унія» та «Радова». Компанія об’єднала землі церкви та простих селян, які не мали змоги добувати нафту самостійно. Коли Шептицький передавав в оренду нафтовидобувним підприємствам земельні ділянки, то вимагав від них забезпечити робітникам «соціальний пакет» – належні умови праці.

Наприкінці 1930-х нафтову промисловість охопила криза. Сьогодні в Бориславі на пам’ять від «нафтової лихоманки» залишилися ями під будинками та вихід газу від поверхні. А у Львові на вулиці Вірменській про Борислав нагадує ресторація-музей «Гасова лямпа» та пам’ятник Яну Зегу, який перший у світі винайшов гасову лампу, завдяки якій у вечірніх вікнах Галичини горіло світло.

 

Іван Франко та московська окупація

«І понесуть мої війська оту любов
Мільйонами штиків і сотнями гармат
До поневолених «братушек і рабов»,

Покажуть їм вони, хто кат їх, а хто брат,
Що таке «русскій царь» і що теж «русскій Бог»,
Пізнають руську власть із-за тюремних крат,

Пізнають, що таке ісправник, що острог,
Що православіє й його святая сила
І що таке значить «согнуть в бараній рог».

Це один із перших віршів Івана Франка з часу російської окупації Львова 1914 року, який Франко назвав «Царські слова». Ним Франко сатирично відреагував на маніфест верховного головнокомандувача російських військ, великого князя Миколи Романова, який хотів приєднати Галичину до «неподільної Росії». Так Микола мав завершити справу «збирачів Руської землі», щоби більше не було «поневоленої Русі».

Про царські методи об’єднання «неподільної Росії» Франко теж написав кілька рядків:

«Аби заставити нас полюбить,
Ми все славʼянське племʼя наострились
«Истинно-русскими» хоч силою зробить».

Російська армія захопила Львів 3 вересня 1914-го. За кілька днів російська військова адміністрація закрила всі українські часописи, гімназії та школи, заборонила діяльність Товариства «Просвіта», Наукового товариства імені Шевченка, українських кооперативів, музичних товариств і театральних труп. У місті запровадили навчання російською мовою.

Ще за кілька днів заарештували митрополита Андрея Шептицького й ієрархів Греко-католицької церкви. Їх вивезли на заслання до Росії. Туди ж відправили українських учителів, банкірів, політиків, культурних і громадських діячів. А військовими ешелонами до Галичини привезли православних священників. Російський міністр закордонних справ Сергій Сазонов тоді сказав: «Якраз тепер прийшов найвідповідніший час, щоби раз і назавжди покінчити з українством».

Перша світова війна застала Франка у Криворівні. Та окупацію Львова письменник зустрів у місті. У його домі в першу ніч окупації квартирували близько 200 російських солдатів. Не арештували Франка, мабуть, лише через важку хворобу. Його сини воювали, дружина була на лікуванні, а дочка – у Києві. З дому майже не виходив. Російську окупацію, яка тривала до середини 1915-го, пережив за ті кошти, які йому передавала українська інтелігенція з Києва, Харкова, Одеси й інших наддніпрянських міст.

Окрім віршів, Франко ніяк не реагував на події, які відбувалися довкола. У передмові до збірки «В наймах у сусідів» він не втрачав надію на краще майбутнє для України: «Нехай мені буде вільно висловити при тім надію, що тяжка історична проба, яку переживаємо тепер […], не вийде на шкоду українському народові, але буде початком нової доби його успішного [розвитку]».

 

 

 

 

 

   

 

Історичний подкаст «Вулиця Історії України» реалізовується за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID «Зміцнення громадської довіри (UCBI)».