«Вулиця Історії України» – другий сезон історичного подкасту The Village Україна, у якому ми говоримо про території й мапи. Про те, яке значення мали окремі міста та регіони для соборності нашої країни. 7-й епізод присвячений історії боротьби українців за Криму. 

Понад сто років тому на Крим претендували різні держави. Німці хотіли створити на півострові «колоніальну державу», турки бажали приєднати його до Османської імперії, свої плани мали «червоні» та «білі» росіяни. Українці теж обговорювали приєднання півострова до Української Народної Республіки. 

Згодом гетьман України Павло Скоропадський наполягав, що «Україна не може жити, не володіючи Кримом, це буде як тіло без ніг. Крим має належати Україні. На яких умовах, це неважливо, чи буде це повне злиття, або ж широка автономія, якщо захочуть самі кримці». Скоропадський був упевнений, що економічно Крим фактично не може існувати без України.

 

 

 

Дискусії про кордони

22 квітня 1918 року керівник Міністерства закордонних справ Української Народної Республіки Микола Любинський надіслав телеграму посланнику УНР у Німеччині Олександру Севрюку. У ній ішлося про територіальні межі УНР: «Нас непокоїть справа з Кримом. Туди зараз направляються наші війська, і німецьке командування начинає чинити їм перешкоди. Прошу довести до відома відповідних органів, що ми ніколи не допустимо в Крим німецького війська й що базуватися в цій справі на Третьому універсалі, який вийшов за цілком інших політичних обставин, не можна. На цих днях, очевидно, вийде новий акт державної ваги, який опреділить наші кордони, включаючи цілком Крим».

До моменту створення Української Центральної Ради в Києві в 1917-му Кримський півострів був у складі Таврійської губернії Російської імперії. Вона включала 8 повітів, 5 з яких займали територію півострова, а три – материкову частину України. Перепис у Російській імперії 1897 року вказував на те, що ця губернія була здебільшого українською. 42,2% населення складали українці, 27,9% – росіяни, 13,6% – кримські татари. Але українське населення становило більшість лише у трьох материкових повітах: Бердянському, Дніпровському, Мелітопольському. В інших повітах чисельно переважало кримськотатарське населення.

Коли постало питання про українські державні кордони та належності Криму, діячі Української Центральної Ради не мали чіткої позиції. Спочатку Крим як острівну частину Таврійської губернії розглядали як складник території автономної України. З жовтня 1917-го до лютого 1918-го офіційні документи Центральної Ради виключали Крим зі складу території УНР. А потім на міжнародному рівні заявили, що Крим – невіддільна частина УНР, про що і йшлося в телеграмі Любинського. Українська Народна Республіка офіційно поставила питання перед Німеччиною про свій суверенітет над Кримом тільки 27 квітня 1918 року. Але відстоювати державні кордони далі довелося Павлові Скоропадському, який за два дні після цього став Гетьманом Української Держави. 

 

Військовичка і феміністка з Криму

Наприкінці травня 1917 року в Сімферополі пройшло багатотисячне зібрання українців. На ньому оголосили про створення українізованого полку імені Петра Дорошенка. На цьому заході була й кримчанка Харитина Пекарчук. За рік до того дівчина закінчила курси сестер милосердя. А коли Український маршовий батальйон 34-го запасного полку відправили на фронт, Харитина вирішила записатися до війська. Хотіла довести, «що між українцями є також патріотки, які будуть боротись за свій край зі зброєю в руках». Відтак стала рядовим солдатом під псевдонімом «Степан Книшенко».

Військова діяльність Харитини тривала недовго, восени вона повернулася додому через хворобу матері. У 1918-му під загрозою смерті втекла на Полтавщину від більшовиків. У спогадах писала: «Я примушена була тікати, бо хотіли мене большевики заарештувати за Українську Громадську працю». При втечі знищила списки українців, які були членами «Просвіти» в Сімферополі, заховала зброю та амуніцію. Але уникнути знущань більшовиків не вдалося. Її піймали в Кременчуці й вимагали видати всіх українських активістів, які жили в Криму. Урятували від тортур німецькі війська, які згодом увійшли до міста.

Пекарчук повернулася до Криму, де на неї чекав чоловік, який агітував перейти на бік більшовиків. Тоді вона втекла до Єлисаветграда, де організувала розлучення з чоловіком. Там почала опікуватися пораненими вояками Армії УНР. Згадувала, що через брак ліків давала хворим порошки із соди та запевняла про їхню користь. І, на її диво, це викликало полегшення. Згодом продовжила службу в інших частинах Армії УНР.

У травні 1920-го Харитина опинилася на Поділлі. Під час завдання потрапила під артилерійські обстріли більшовиків. Отримала тяжку контузію та поранення, тож продовжувати службу не змогла. Протягом тривалого часу перебувала в еміграції. Під час Другої світової війни повернулася в Україну, але після війни виїхала в Німеччину, де у 79 років померла в будинку для літніх людей. За кілька років до того писала: «Якби моя молодість і здоров’я могли повернутися, в мене було б тільки єдине бажання: стати сірим, безіменним рядовиком в однострою Української Армії, повернутися на свою колишню стійку, спочинути на Рідній Землі».

 

 

Крим і Скоропадський

Коли в 1918 році до влади в Києві прийшов Павло Скоропадський, претензії на Крим мала не тільки Українська Держава. На півострів зазіхали Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка, прихильники відновлення «єдиної неділимої» Росії й татарські національні сили. Свої інтереси в Криму мала й Німеччина, війська якої перебували на території України. 

З перших днів управління державою Скоропадський визначився, що Крим має бути українським. 16 травня 1918 року в Міністерстві закордонних справ навіть провели нараду з кримського питання. На ній доповідав професор права Ігор Кістяківський, який висловив головну позицію: «Без Криму Україна буде відкинена на схід і північ в обійми Москви… Самостійність у такому випадку ілюзорна. Щодо народностей, які заселяють Крим, то принцип самовизначення націй мусить мати розумні межі». Уже в кінці місяця в Києві голова Міністерства закордонних справ Дмитро Дорошенко заявив німецьким та австрійським послам, що кримське питання треба вирішити шляхом надання півострова автономії.

Але німецьке командування пішло іншим шляхом і створило новий крайовий уряд Криму – про приєднання Криму до України не йшлося. У відповідь на ці кроки Рада Міністрів Української Держави в липні 1918-го оголосила економічну блокаду Кримського півострова. Цю акцію обіцяли продовжувати доти, доки Крим не перейде під контроль Гетьманату. За кілька тижнів на півострові стався економічний колапс: зросли ціни на всі продукти, почалися масові страйки. У містах почалися спалахи холери. Постраждала й система постачання продуктів до Німеччини. 

Паралельно відбувалися перемовини з Росією. Попри заяви кримського уряду про самостійність, він мав проросійські позиції. Дмитро Дорошенко зазначав, що місцеве населення не підтримувало дії кримського уряду, бо не лише українці, а й татари, караїми й німці-колоністи хотіли приєднатися до України. Але російська сторона відмовлялася від переговорів. Аргументували тим, що Українська Народна Республіка відмовилася від Криму ще у Третьому Універсалі.

Утім, Скоропадський не погодився на створення іноземного військово-стратегічного буфера в Криму, тому активно вимагав від німецького командування віддати Кримський півострів під керівництво Гетьманату. Економічна блокада дала результат. Кримський крайовий уряд погодився на переговори й навіть приєднання Криму до Української Держави на автономних засадах. У жовтні 1918-го сторони дійшли згоди. Крим прийняв пропозицію Києва, але за умови створення відділів із кримських справ при всіх міністерствах Української Держави й запровадження особливої посади статс-секретаря з кримських питань при гетьманові. 

Але українським Крим у 1918-му не став. Німеччина програла війну, тому вивела війська з України. З 1919-го Крим опинявся під керівництвом більшовиків, потім армії Денікіна. А в 1921-му більшовики утворили Кримську Автономну Соціалістичну Радянську Республіку в складі РРФСР. Плани Скоропадського про незалежність України та приєднання до неї Криму стали нездійсненими.

 

Пісні про Крим

«Воли ревуть, води не п’ють. Бо в Крим доріженьку чують. Ой Бог знає, та Бог і відає. Де чумаченьки ночують» – це слова української народної чумацької пісні «Ой у степу криниченька». Ця пісня про трагічну долю чумака, який не повернувся додому з далекої мандрівки з Криму. 

Імовірно, ця пісня з'явилася в 16 столітті, коли фіксують перші згадки про торгівлю з Кримським ханством. Тоді між Києвом і Перекопом –містом, через яке проходив сухопутний шлях між Кримом і материковою Україною, – торгівлю вели понад 100 людей. Торгували м’ясом, горілкою, медом, хутром. До України везли сіль із таврійських лиманів. Уже в 1779 році по сіль до Криму приїжджали мешканці майже 500 поселень з усієї України. На середину 19 століття десятки тисяч чумаків щорічно перевозили приблизно 60 мільйонів пудів вантажів.

Ця пісня одна з багатьох, яка свідчить про присутність українців у Криму в давнину. У народних українських піснях Крим згадували не тільки в політичному чи економічному контексті. Фігурував він і в текстах про кохання:

Де Крим за горами, де сонечко сяє,

Там моя голубко з жалю завмирає.

Народні пісні спростовують міф про Крим як корінну російську землю. Фольклористи підтвердять це одним реченням: «Назвіть російську народну пісню про Крим». Таких нема.

 

 

«За Українське море!»

«З питанням Чорного моря в’яжеться нерозривно для України й справа Криму… Географічне його положення таке, що хто володіє Кримом (з найбільшим воєнним портом Севастополем) – той диктує свою волю коли не цілому Чорному морю, то з певністю на північному (отже українському) його побережжю… Воля його щодо належання Криму до України непохитна, бо свідомий він того, що хто панує на Кримі, той панує на Україні, навіть незалежній». Це уривок із брошури «За Українське море!», яку видавала організація Українських Націоналістів, коли кримське питання знову стало актуальне після проголошення у Львові Акту відновлення Української держави в 1941-му. Після цього ОУН і створювала «похідні групи», які мали поширювати національні ідеї та згодом відновити українську державу. 

У ході Другої світової війни Крим на три роки окупували німецькі війська. Гітлер навіть хотів включити півострів до складу Третього Рейху. Коли німецька влада зрозуміла мету «похідних груп», почалися арешти та розстріли членів ОУН. До прикладу, одну з таких груп в складі 14 осіб за наказом у гестапо розстріляли в повному складі в Джанкої в грудні 1941-го.

На певний час оунівці перейшли на легальну діяльність – створили Бюро допомоги українцям і капелу бандуристів, яка згодом переросла в Український музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка, а також споживчо-торговельний кооператив «Український Консум» та українську семирічну школу в Сімферополі. Але в середині липня 1943 року німці закрили «Бюро допомоги українському населенню». Підставою стала невдала спроба міської комендатури залучити для охоронної служби 20 місцевих українців. Відразу після цього звільнили голову – Миколу Шапаря, а за кілька днів закрили «Бюро». Діяльність оунівців знов стала підпільною.

У квітні 1944-го Крим відвоювали радянські війська. Півострів став частиною РРФСР як Кримська область. Доля учасників Сімферопольського проводу ОУН склалася трагічно. Частину українців співробітники Народного комісаріату внутрішніх справ засудили до ув’язнення, частину – до розстрілу. Утім, їм вдалося на певний час залучити місцеве українське населення до націоналістичного руху. А референт пропаганди Кримського обласного проводу ОУН Іван Янчишин так писав про своє прибуття до Криму в 1941-му: «У моїй уяві залишився назавжди цей чудовий образ нашої першої зустрічі з морем. Усі ми відчули, що десь у глибині душі здійснилася наша молодеча мрія. Мрія, виплекана тим усім, що змолоду карбувало нашу національну свідомість і любов до українського моря…». Мрія побачити українське море в Криму нині актуальна знову. 

 

 

 

 

 

   

 

Історичний подкаст «Вулиця Історії України» реалізовується за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID «Зміцнення громадської довіри (UCBI)».