ПодкастиБути з Україною: як Донецьк чинив спротив
І донецькі шахтарі, які наблизили незалежність України
«Вулиця Історії України» – другий сезон історичного подкасту The Village Україна, у якому ми говоримо про території й мапи. А також про те, яке значення мали окремі міста та регіони для соборності нашої країни. 5-й епізод присвячений історії міста Донецьк.
У квітні 2014 року Київський міжнародний інститут соціології провів опитування у восьми областях на півдні й сході України. Тоді Донецьк та область уже окупувала російська армія, але дослідження все ж вдалося провести.
Одним із запитань було «Якими ви б хотіли бачити відносини України з Росією?» 87% мешканців Донецької області відповіли, що бачать Україну незалежною від Росії. Підтримали приєднання 12%.
За місяць до того 10 тисяч донеччан розгорнули український прапор на центральній площі міста. Тоді цей мітинг назвали «10 тисяч сміливих за 45 мільйонів єдиних».
То чий Донецьк?
Василь Стус проти русифікації
«Я вважаю, що доля Донбасу – це майбутня доля України, коли будуть одні соловʼїні співи, – писав український письменник Василь Стус про Донецьк у листі до іншого українського поета Андрія Малишка в 1962 році. – Як же можна миритись із тим особливим «інтернаціоналізмом», який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не прусси, не полаби, нас – за 40 мільйонів. […] Зараз я читаю українську мову в Горлівці, у російській, звичайно, школі. У Горлівці є кілька українських шкіл… У Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна. У нас немає майбутнього. На Донбасі (та й не тільки!) читати українську мову в російській школі – одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити. Одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків».
Стус виріс у Сталіно. Навчався в Донецькій міській школі №265, потім на історико-філологічному факультеті педагогічного університету міста. Разом з іншими українськими письменниками заснував у місті літературне товариство «Обрій». І навіть працював підземним плитовим на шахті «Октябрська» в уже перейменованому Донецьку.
За свої ідеї про збереження й розвиток української культури Стус зазнав репресій із боку радянської влади. Його діяльність заборонили, твори частково знищили. Стуса засудили до тривалого перебування в таборах, де він загинув.
У 2016 році Донецькому національному університету присвоєно імʼя Василя Стуса, але з вересня 2014-го через війну заклад перенесли з Донецька до Вінниці. У травні 2015 року окупанти демонтували барельєф Стуса з фасаду будинку університету, де був напис Стуса «Як добре те, що смерті не боюсь я». Також демонтували меморіальну дошку про присвоєння імені поета аудиторії 334 в першому корпусі університету. Редакції й школу, де працював Стус, обстріляли. Доля експонатів із музею Стуса в Донецьку невідома. Очевидно, відомого українського донеччанина боялася й радянська, і російська влада.
Як Юзівка стала Донецьком
«О, він гаразд ще й досі знає, що то за праця – вистояти щодня дванадцять годин на тремтячім низенькім ослоні, нахилившись над грохотом, по котрому в шаленім танку скачуть униз чорні, блискучі шматки вугілля, такі жаркі в огні й такі з біса пекуче холодні на грохоті», – це слова українського письменника й педагога Спиридона Черкасенка з оповідання «Чорний блиск». З 1901 року він був учителем на Лідіївських рудниках у Юзівці. Прожив там 9 років, навчав шахтарських дітей і проводив культурно-освітню діяльність серед шахтарів. У 25 років він спостерігав і писав про те, які в Юзівці жахливі побутові умови шахтарів, як там використовували дитячу працю й сексуальні домагання до шахтарських дружин і дітей.
Спиридон Черкасенко приїхав до Юзівки, коли місту було лише 32 роки. Воно виникло в 1869 році, коли британський гірничий інженер Джон Гʼюз викупив у російського князя концесію на будівництво рейко-прокатного заводу. Тоді виникла угода про створення «Новоросійського акціонерного товариства» для видобутку вугілля, виплавки заліза й виробництва рейок із капіталом у 300 тисяч фунтів стерлінгів. За вісім місяців Гʼюз разом з іноземними інженерами збудували першу домну. Поселення назвали на його честь – Юзівка.
Місто розвивалося під впливом західної культури, на момент заснування там жили 164 людини, а вже в 1907-му – 32 тисячі. Родина Г’юза відкрила там магазини, ринок, пивні, побудували готель для підприємців, пошту й відділення поліції. До 1917 року імперська влада не визнавала Юзівку містом, а коли туди прийшла радянська влада, Юзівку й регіон визнали головною економічною базою країни.
З 1924 року місто отримало назву Сталіно на честь диктатора Йосипа Сталіна. Іноземців виселили, основну частину міста заселили переселенцями з Центральної Росії й Південної України, а також греками з Приазов’я. Щоб у різнорідного населення зʼявився зв’язок із регіоном, влада створила нових героїв – революціонерів і людей праці, які працювали під землею чи біля розплавленого металу. Так з’явилися міфічні Олексій Стаханов, Паша Ангеліна й Микита Ізотов.
У 1961-му місто знову перейменували: колишня Юзівка, а потім Сталіно стало Донецьком. Тоді в місті зʼявився перший символ Донецька – памʼятник шахтарю. Радянська влада продовжувала творити міф про щасливих шахтарів й індустріальне місто. І забула про описи реального життя Юзівки, які писав українець Спиридон Черкасенко. Його ж твори в СРСР заборонили ще в 1920-х роках. Знову дізналися про Черкасенка лише після проголошення незалежності України.
Донецький Майдан
5 березня 2014 року на центральну площу Донецька вийшли 10 тисяч мешканців міста – на підтримку єдності України. Це була наймасовіша й остання мирна акція в місті. Прихильники Росії кидали в протестувальників пляшки, яйця й каміння. Уже 13 березня на Донецькому Майдані вбили першого активіста Дмитра Чернявського, а у квітні до Донецька вторглися організовані російські загони.
17 квітня був ще один мітинг. Координатор «Комітету патріотичних сил Донбасу» Сергій Гармаш згадував, що вони хотіли продемонструвати всім, що Донецьк – це Україна. Цей мітинг оточили проросійські сепаратисти. Сергій вважає: «усі, хто тоді 17 квітня вийшли, були героями, бо перед цим мітингом на місцевому телебаченні щодня говорили: «Не ходіть на мітинг. Вас там будуть убивати!»
Серед мітингувальників був релігієзнавець, тоді доцент філософського факультету Донецького національного технічного університету Ігор Козловський. У січні 2016 року його захопили бойовики російської окупаційної адміністрації, так званої «Донецької народної республіки». За проукраїнську позицію Козловський був у полоні 700 днів, пережив тортури. Потім його звільнити за обміном. Помер у Києві у 2023-му.
В інтервʼю The Village Україна він так згадував про російський полон: «Згодом мені на голову наділи мішок і повели кудись. «Вас никогда не пытали?» Мене били струмом, душили, підвішували, ламали кістки. І я при цьому нічого не бачив. Лише голоси й біль, що заполонив усе тіло. [...] Але в якийсь момент зловив себе на думці, що всміхаюся. Тому що більше не боюся померти. Це означало, що вони мене вже не дістануть. Це перша думка. А друга, що я буду жити, а не виживати. Бо не боюся піти назавжди. Я буду тут і зараз, гідно переживатиму цей досвід і любитиму. У мене є сенси любові. До рідних і близьких, до життя, до Батьківщини. Я часто повторюю фразу: «Я боржник любові». Це не просто слова, це внутрішні переживання. Я повинен жити, щоб віддавати свою любов».
Донецьк бореться
У 1989 році почалися страйки українських шахтарів. Спочатку вони мали суто економічний характер, оскільки шахтарі не могли забезпечити собі необхідні речі. Тоді страйкували шахтарі з Донецька, Луганська і Львівсько-Волинського вугільного заводу. Через це в Донецьк приїхав президент СРСР Михайло Горбачов. Як наслідок, УРСР оголосила економічну незалежність. Але протести продовжилися.
Уже в 1990 році в Донецьку шахтарі вимагали відставки уряду СРСР, а 1 березня 1991-го розпочався загальний страйк донецьких шахтарів. Окрім економічних вимог, зʼявилися політичні. Однією з умов донецьких шахтарів було надати конституційного характеру Декларації про державний суверенітет України. Ці страйки стали поштовхом до зміни політичного ладу в Україні в 1991 році.
У 2014-му за Донецьк довелося боротися зі зброєю в руках. Лейтенант Збройних сил України Кирило Недря (позивний«Доцент») так згадував про бої за Донецький аеропорт на зустрічі в Музеї Майдану: «У той час Донецький аеропорт був найбільш українським місцем в Україні. Місце, куди сходилися задля захисту незалежності, соборності, територіальної цілісності, протидії ворогу, де стиралися всі протиріччя. На той час ми не особливо згадували про те, хто якою мовою говорить, хто з якого регіону походить, які має політичні вподобання. Нашою спільною ідеєю, єдиним кумиром була наша держава, за яку ми були готові померти».
Оборона Донецького аеропорту тривала 242 дні. 20 січня 2015 року проросійські сили підірвали новий термінал. Бетонні перекриття й стеля у багатьох секціях обвалилася, ховаючи під собою українських захисників. Через два дні вцілілі українські військові вийшли з термінала, але поранені потрапили в полон. Захисники термінала отримали прізвисько «кіборги». Їхній командир під прізвиськом «Грін» згадував: «Бог поклав вежу так, щоби ми всі залишилися живі».
Боротьба за Донецьк триває. З 2014 року Росія систематично примушує донеччан до мобілізації, що є порушенням міжнародного права. Більшість проукраїнського населення виїхала з тимчасово окупованого Донецька. Вони чекають на повернення до рідного міста. Але в місті зараз живуть і ті, хто чекають на повернення України. Про це свідчать розвішані по місту стрічки жовтого кольору, листівки з українською символікою й плакати з написом «Донецьк – українське місто».
ІСТОРИЧНИЙ ПОДКАСТ «ВУЛИЦЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ» РЕАЛІЗОВУЄТЬСЯ ЗА ПІДТРИМКИ ПРОЄКТУ АГЕНТСТВА США З МІЖНАРОДНОГО РОЗВИТКУ USAID «ЗМІЦНЕННЯ ГРОМАДСЬКОЇ ДОВІРИ (UCBI)».