«Вулиця Історії України» – другий сезон історичного подкасту The Village Україна, у якому ми говоримо про території й мапи. Про те, яке значення мали окремі міста та регіони для соборності нашої країни. 4-й епізод присвячений історії сходу України. 

Усі знають вірш «Любіть Україну, як сонце любіть…». Його написав Володимир Сосюра, який народився в Дебальцевому в Донецькій області. За цю поезію Сосюру назвали «націоналістом» і «продажним бандерівцем». Співзасновник Української Гельсінської групи й автор вірша «Безсмертя нації – у слові» Микола Руденко – родом із Луганщини. Василь Стус, який багато років прожив у Донецьку, відмовився від громадянства СРСР, бо не хотів «бути рабом». 

То чи правдиві слова росіян про те, що «схід ніколи не був українськомовним», «на сході завжди любили радянську владу», а «Луганщина і Донеччина живуть російською ідеологією»?

 

 

 

 

 

Світовий центр важкої промисловості

Росіяни багато років поширювали думку про те, що індустріальний розвиток Донбасу – заслуга радянської влади. Утім, важка промисловість у цьому регіоні процвітала задовго до появи більшовиків. У 1869-му британський підприємець купив землю на березі річки Кальміус і побудував там металургійний завод. Так з'явилася Юзівка, сучасний Донецьк. А в 1883-му французькі підприємці скупили соляні рудники біля Бахмута, там з’явився солеварний завод. За незалежної України це місто почали називати Соледаром. 

Спочатку всю продукцію постачали возами через Дніпро, багато з яких потонули. У 1884 році побудували залізницю. З цього часу розвиток промисловості пішов угору. До 1900 року за кошти іноземних інвесторів тут побудували 20 заводів. Запрацював Донецький содовий завод, потім Дружківський, у Краматорську збудували механічний завод, у Луганську – паровозобудівний, у Маріуполі – гірничо-металургійний. У Костянтинівці з'явилися хімічний, дзеркальний, керамічний, скляний заводи. Акції на ці підприємства мала велика кількість європейців – вкладати кошти в розвиток Донбасу було модно. 

Український дипломат Євген Бершеда в коментарі для «Радіо Свобода» зазначав: «Ці заводи запустили бельгійці. І попри радянський міф, що «сталінські п’ятирічки» все створили, це не так. Індустріалізація Донбасу – це європейський капітал. Фактично так сталося, що Україна і з історичної, і з культурної, і з економічної сторони – ближча до Європи, ніж до Росії». Додамо, що інвестували в розвиток Донбасу також англійці та французи.

Але після Жовтневої революції 1917-го мрія про Донбас закінчилася. Радянська влада запровадила націоналізацію. Іноземці масово виїжджали, під загрозою розстрілу їх змушували здавати цінні папери в банки. Вони втратили свої капітали та бізнеси. І саме тому в 1918-му за російську мову на вулицях Парижа могли побити. 

 

Так історично сталося

12 червня 1920-го товариш Артем (справжнє ім’я – Федір Сергєєв), на честь якого перейменували Бахмут, у листі до Леніна писав: «Українізація міста, його наближення до села хоча б мовою, розкацапування міста дуже корисне».

Уже 1929-го вулицями тодішнього Артемівська пройшла масова демонстрація комсомольців із метою популяризувати українські книжки серед місцевого населення. Про ті події згадував виходець із Донбасу та прихильник українізації Микола Скрипник: «Колись багато товаришів вважали, що Донбас – це не Україна, а робітники Донбасу здебільшого не українці. Виявляється тепер, що це цілком неправильно; серед гірняків 70% робітників – українці. До нових заводів, копалень ідуть нові тисячі, десятки й сотні тисяч робітників із села. Треба, щоб основні кадри донбасівського кваліфікованого пролетаріату опанували українську мову, українську книжку, українську культуру, для того, щоб мати можливість впливати на ці нові робітничі шари. Українська книжка, бібліотеки, український театр, українська газета допоможуть донбасівцям оволодіти українською мовою та придбати собі знання української культури». 

Тоді Донбас справді отримав українські бібліотеки, газети й театри. У вересні 1929-го в тому ж Артемівську виходить перший українськомовний журнал «Забой», який до того був російськомовним. «Забой» почав розвиватися під час сталінської індустріалізації Донбасу. Письменники працювали в ударних бригадах, щоби написати про шахти й заводи, брали на себе соціалістичні зобов’язання й звітували про виконання перед робітничими колективами. Часто до журналу писали самі будівельники, шахтарі, металурги. І їхні твори були сповнені ентузіазму учасників великого будівництва.

Розквіт журналу й українізації на Донбасі тривали недовго. У 1933-му виходить останній номер журналу, який тоді вже називався «Літературний Донбас». Тодішній редактор Василь Гайворонський так згадує це у мемуарах: «На кінець 1933-го чи початок 1934 року в нас у Донбасі мав відбутися з’їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелось. Кружляли чутки, що Москва проєктує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватись репресій проти всього, що українське. І цей сподіваний наступ почався з того, що одного дня Державне політичне управління закрило полотнищами машини, на яких друкувався «Літературний Донбас», присвячений з’їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вже вночі почались арешти. Арештовано лише кілька душ, у тому числі Баглюка й мене. А решту письменників узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали. І в такий спосіб, позбувшися українців, купка росіян-письменників захопила журнал у свої руки, зрусифікувала його, назвавши вже по-російському «Литературный Донбасс», і видають вони його до цього часу».

 

 

«Симфонія Донбасу»

У 1930 році Давид Кауфман, більше відомий під псевдонімом Дзиґа Вертов, зняв перший український звуковий фільм. На фоні реальних промислових звуків радісні вигуки жителів Донбасу сповіщали про початок індустріалізації. На зміну пияцтву та постійним службам в церкві прийшли комсомольці та передові робітники. У фільмі Вертов показав, як останні радісно виносять з церкви хрести, знімають їх із дзвіниць, люди перестають пиячити та починають завзято працювати – чоловіки стукотять кирками, жінки просувають вугілля конвеєрною стрічкою. Індустріалізація, заснована на вугіллі та металі, мала принести жителям оптимістичне майбутнє. 

Історик із Луганська Валерій Снєгірьов вважає, що місцевість для зйомок фільму вибрали свідомо. В інтерв’ю для «Радіо Свобода» пояснював це так: «Між Донбасом і Москвою не було прямого залізничного сполучення. Донбас був таким собі таємним островом, де для всіх усе було добре. Ніхто не знав, а як там насправді. Кузбас тоді лише починав розвиватися, на Уралі теж поки що нічого не було. А ось Донбас позиціювали як еталон перемоги пролетаріату та вільної праці».

Попри обіцянки влади про світле майбутнє, на мешканців Донбасу чекало розкуркулення, масова колективізація, Голодомор, війна. Зарплати затримували, саме виробництво було небезпечним, бо шахти ніхто не модернізував. Після розпаду СРСР галузь занепала. На 2014 рік на Донбасі було близько сотні шахт, що вдвічі менше від проголошення незалежності України. Більшість із них розташовані на тимчасово окупованих територіях. 

Ідеальна картинка, яку зобразив Вертов у «Симфонії Донбасу», не сталася. Але в ньому є цікавий сюжет. На плакатах і транспарантах, які люди несли в руках, написи були українською мовою. Навіть у пропагандистському фільмі визнавали, що до приходу більшовицької влади Донбас був українським. 

 

(Не)український Харків

У ніч із 6 на 7 березня 2022 року російські окупанти влучили в Будинок «Слово», побудований наприкінці 1920-х років кооперативом літераторів у Харкові. Будівля спроєктована Михайлом Дашкевичем, у плані має символічну форму літери «С». 

90 років тому, у 1933-му, після арешту мешканця цього ж будинку Михайла Ялового почалася хвиля радянських репресій проти діячів української культури. Після цього інший мешканець будинку Микола Хвильовий покінчив життя самогубством. До 1938 року радянська влада заарештувала мешканців 40 квартир із 66 наявних у будинку. Український письменник Іван Багряний, якого арештували в 1932-му, назвав цей дім «Крематорієм», згодом – будинком попереднього ув’язнення. Цей процес отримав назву «Розстріляне відродження».

У 1920-х Харків став столицею УРСР, а завдяки політиці коренізації – ще й центром українського культурного життя. Окрім «Слова», у місті розвивалися інші осередки культури: тут українські письменники Сергій Пилипенко й Остап Вишня видавали газету «Селянська правда»; спілка селянських письменників збиралися на Павлівському майдані; у 1926-му Лесь Курбас перевіз сюди з Києва театр «Березіль». 

3 листопада 1937-го «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» в Соловецькому таборі особливого призначення радянська влада вбила 287 українців. Серед них був і Лесь Курбас, і Микола Куліш, і Валер’ян Підмогильний, і Микола Зеров. Усі ті, хто зовсім нещодавно ходили в кав’ярні та ресторани Харкова й формували українську культуру Харкова. 

Наукова співробітниця Харківського літературного музею Оксана Семенік вважає, що «Слово» стало символом Розстріляного відродження й нагадуванням про те, як нашу культуру нищили крізь віки. Український письменник Сергій Жадан у день влучання російського снаряда в будинок написав: «Цілком закономірно для росіян: вони завжди нищили нашу культуру. Щоправда, цього разу в них нічого не вийде. Росіяни – варвари. А «Слово» ми відбудуємо».

 

 

«Я – клітина вічно живого українського народу»

У січні 1972 року до редакції газети «Радянська Донеччина» надійшла стаття «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області». На початку 1973-го Президія Верховної Ради УРСР отримала лист «Думки про рідний донецький край». Автором обидвох текстів був Олекса Тихий. Він – уродженець Донбасу, український учитель, дисидент, мовознавець і правозахисник. 

У 1977-му його арештували вдруге. Звинуватили в «антирадянській агітації та пропаганді» й «незаконному зберіганні зброї». На 10 років позбавили волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму із засланням на п’ять років. 

Уперше його арештували в 1956-му за протест проти введення військ Варшавського договору в Угорщину. Тоді обласний суд Донецька позбавив його волі за «за антирадянську агітацію та пропаганду». 

Між двома засланнями Олекса Тихий працював вантажником, слюсарем-механіком, оператором-дефектоскопістом, пожежником. У вільний час укладав словник української мови, розробляв «метод навчання без школи» й писав твори, у яких виступав за відродження української мови та національної культури на Донеччині.

У статті «Думки про рідний донецький край» Тихий визначив свою життєву місію: «Я – для того, щоб жив мій народ, щоби підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я – для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, прокат, машини, пшеницю, молоко та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів та українських поетів і письменників, українських композиторів та акторів».

З останнього заслання Тихий не повернувся. Помер у тюремній лікарні в російському місті Перм у 1984-му. В Україну повернувся в 1989-му, коли разом з іншими дисидентами – Василем Стусом і Юрієм Литвином – були перепоховані на Байковому кладовищі. По собі залишив бачення національного питання на Донеччині: «Розв’язане воно буде лише тоді, коли кожен українець буде свідомий того, що належить до свого народу, йому служить, для нього живе, за нього бореться». 

 

Шлях порозуміння

У 1971-му вийшов український телевізійний фільм «Червона рута». Василь Зінкевич зіграв молодого шахтаря Бориса, а Софія Ротару – горянку Оксану. Молоді люди зустрілися в поїзді з Донецька у Верховину (де насправді немає залізниці), через їхні стосунки розгортається сюжет фільму. 

Фільм розпочинається з пісні буковинця Володимира Івасюка «На швидких поїздах»: 

Я вітання везу від донецьких степів,

Синім горам везу.

Але в серці моїм буде завжди мій дім,

Бо люблю я Донбасу красу.

У 2020-му український письменник Олександр Михед видав книгу «Я змішаю твою кров із вугіллям. Зрозуміти український Схід». Перший наклад розійшовся за місяць. Мабуть, українці хочуть зрозуміти та порозумітися. Попри активні бойові дії, треба пам’ятати: «Єдине, чого нас вчить історія Донецька, – жоден репресивний режим не вічний на цій випаленій і водночас квітучій землі».

 

 

 

 

 

   

 

Історичний подкаст «Вулиця Історії України» реалізовується за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID «Зміцнення громадської довіри (UCBI)».