У новому сезоні подкасту «Простими словами», який називається «Між нами» журналіст та письменник Марк Лівін говорить з психологинею напрямку емоційно-фокусованої терапії пар Софією Терлез. Основною темою сезону стали стосунки. У першому випуску обговорюють ідеальність у стосунках: чи можлива вона, за яких умов і до чого тут наші батьки.

Слухайте подкаст «Простими словами» на зручній платформі

Ми зрозуміли, що війна підійняла питання не лише виживання, але й якості стосунків. Ми чомусь не можемо порозумітися одне з одним, чомусь можемо по-різному відчувати одну й ту саму подію, можемо раптово опинитися в депресії і не чути одне одного. Психотерапевтка Естер Перель казала, що якість наших стосунків визначає якість нашого життя. Тому на часі більше говорити про те, що безпосередньо впливає на наш рівень комфорту.

Стосунки, які ми звикли називати ідеальними ми бачили в ромкомах і чужих інстаграмах. Це люди, які завжди разом, завжди прекрасно виглядають, гарно пахнуть і в них усе добре. Але чи існують такі стосунки? Згідно філософії Сью Джонсон, британської клінічної психологині, яка започаткувала емоційно-фокусовану терапію і багато досліджувала питання хороших стосунків, ідеал – це щось примарне, об нього можна боляче вдаритися.

Для Сью Джонсон хороші стосунки складаються з трьох складових:

  • доступність (коли ти мені говориш, що погано почуваєшся, а я залишаюся поруч: не сиджу в телефоні і не йду в іншу кімнату);
  • чуйність (коли я чесно відгукуюсь і готовий/-а бути з тобою в тому місці, де ти є зараз);
  • емоційна включеність (коли мої емоції відповідають твоїм).

Це гарно помітно в стосунках з дітьми. Коли дитина засмучена, плаче, підходить до мами й мама дає їй цукерку. Цукерка – це круто, але не завжди відповідає потребам дитини. Краще б це були обійми, чи якби мама присіла нижче до дитини, подивилася їй в очі, сказала: «Я тут, я з тобою». Адже коли твої переживання не розділили, не відчули і спробували якось про них «забути», у дорослому віці ти знаєш, що ділитися сенсу немає й просто відсторонюєшся, коли тебе щось турбує.

Коли мені боляче або моїй близькій людині боляче, я не знаю, що з цим робити, я відсторонююся

Перші партнери, з якими ми будуємо стосунки, – батьки. І якщо колись я навчився уникати конфлікту через те, що це мене рятувало – мені не було куди податися зі своїми емоціями, або моя емоційна відповідь не приймалася – у дорослому віці вчинятиму так само.

Як діти (найчастіше хлопчики), яких виховували в маскулінній моделі, коли маєш зціпити зуби і доробити розпочате попри все, коли маєш уміти терпіти й бути витривалим, залишаються в цій моделі поведінки і з партнерами.

Але є хороші новини: такі навички можна побудувати. Коли дорослий, який звик просто зникати зі спілкування й потенційного з’ясування стосунків, знаходить іншого дорослого, який усе ж вислухає, прийме, дасть позитивну відповідь чи хоча б просто буде включений, з часом він навчиться довіряти.

Так колись Джордж Фаллер, пожежник, який пережив 11 вересня в Нью-Йорку, вирішив після цих подій стати психологом, щоб допомагати своїм колегам. Він розумів, що їм дуже складно з такими травмами, бо вони не вміють бути відкритими й бояться осуду. А він якраз допомагав їм прокачати м’яз довіри з найближчими людьми.

Емоційна недоступність

Буває так, що людина, з якою ти перебуваєш у стосунках, реагує не так, як тобі хотілося б чи було комфортно. Наприклад, агресивно. Уявімо ситуацію: один із партнерів втратив близьку людину й опинився в депресії, переживає внутрішнє потрясіння. Але його партнер може реагувати роздратуванням чи злістю: «Це сталося місяць тому, скільки можна плакати. Ти доросла людина, зроби щось із собою». Людина, яка переживає складний внутрішній перелом, відсторонюється у відповідь. Вона для себе карбує, що в горі вона не є хорошою чи привабливою – такою, що заслуговує переживання й продовжує бути цінною. Це породжує емоційну закритість.

Але така агресивна реакція може бути спричинена розгубленістю: «Я звик(-ла) фіксити все, а тут я не можу на це повпливати». Відчуття безсилля часто призводить до злості: «Я стільки всього роблю, а ти ніяк не заспокоїшся, я вже не знаю, що мені робити». Але взаємна відстороненість викликає лише більші непорозуміння.

Як формується прив’язаність

Те, яким способом ми будуємо стосунки з іншими людьми, можна назвати прив’язаністю.

Ми, як і решта ссавців, коли ростемо, потребуємо мінімального виділення гормону стресу. Бо гормони стресу потрібні, щоб заживляти рани, підвищувати чи знижати тиск, але вони не сприяють тому, щоб наші тканини росли. На фізіологічному рівні, якщо мозок росте в постійному маринаді гормонів стресу, гіпокамп, який відповідає за пам’ять, є зменшеним, а мигдала, яка відповідає за страх, збільшена. Наприклад, маленькі миші за кілька годин після народження повністю припиняють виділяти гормони стресу, бо вони розслабляються. Я пискнув – мама прийшла, я покрутився – мама підштовхнула. І гормони стресу не псують їм мозок. Якщо маленьке мишеня було в стресі, єдине, про що воно дбає, – виживання. Тут не йдеться про якісь винаходи чи хитрі ідеї. Те саме з людьми: нам потрібно, щоб про нас дбали, у нашому випадку ще й довше: до 12–14 років ми ще не дуже самостійні. Ми найбільше реагуємо на ту людину, яка перші два місяці життя нам усміхалася й говорила до нас. Так у нас формується прив’язаність, вона необхідна для нашого виживання, і ми проносимо її через життя.

Варто зазначити, що в нас є тенденція обирати партнерів, схожих на наших батьків.

Типи прив’язаності:

  • Надійний, коли я точно знаю, що моя відповідальна доросла людина таки дійсно відповідальна. Я до неї можу прийти в момент дистресу. Якщо дитина повзає, пізнає світ і вдаряється лобом об стіну, вона прибіжить до своєї фігури прив’язаності, щоб її обійняли, у неї виділиться окситоцин і знеболить її. Таким людям буде простіше жити у світі, бо вони знають, що навіть якщо стається щось погане в житті, їм завжди буде до кого повернутися. Так само як ця людина могла повернутися до своїх батьків, також вона зможе повернутися й до своєї коханої людини.
  • Тривожний, коли відповідальні дорослі незавжди були присутні фізично або морально в житті. Коли до них треба було стукатися й дряпатися. Від мами, яка не дуже присутня, я далеко не відповзу, бо мені страшно її втратити.
  • Уникаючий тип прив’язаності частіше трапляється в чоловіків. Це коли людина не може піти зі своїм болем і слабкістю до «своїх дорослих», тому що за роллю це не пасує. Тоді людина вчиться з усім давати раду самостійно, ні з ким нічим не ділитися.

Тривожний й уникаючий типи прив’язаності несуть велике відчуття самотності, великий внутрішній стрес, який доводиться утримувати незавжди приємними речами. Для уникаючого типу прив’язаності характерні залежності: алкоголь, наркотики.

    Як близькість впливає на стосунки

    У книзі Сью Джонсон «Психологія кохання» є дослідження про те, як впливає близькість на стосунки людей у парі. Чоловіки з жінками знаходилися в лікарняній палаті, жінкам казали, що коли на апараті спалахуватиме червоний вогник, вони відчуватимуть легкий удар струмом, це активувало центр стресу. Але коли партнери тримали їх за руку, рівень тривожності значно знижувався. Крім того, значно зменшувався й біль від удару струму, особливо в тих, у кого були нормальні стосунки.

    Згідно з теорією парного психолога Харвілла Хендрікса: «Ви собі завжди знайдете тих партнерів, які не дадуть вам те, що потрібно. Ви їм теж не дасте те, що їм потрібно. І ваша задача в шлюбі буде відростити те, що вам ампутували в дитинстві».

    Щоб зрозуміти, що саме треба «відрощувати», доведеться ризикнути. Якщо в якийсь момент життя я вирішую, що хочу жити по-іншому, хочу мати партнера, який відповідає мені, тоді мені потрібно щось змінити, навіть не будучи впевненою в результаті.

    Наприклад, я знаю, що в мене проблеми з довірою й контроль – моє все, тож маю навчитися довіряти. І якщо партнер не виправдає мою довіру, це буде лише моя відповідальність.

    Будь-які стосунки – це надзвичайний ризик. Ми кладемо на кон своє життя, і, якщо нас тут підведуть, ми можемо сказати: «Що ж, це не про мене, я зробив(-ла) все, що могла, я вартую кращого». І знову ризикувати, обираючи себе. Ми не відростимо цю довіру (чи те, що нам потрібно відростити), якщо не ризикнемо. Інколи цей ризик виправдовується, бо тоді та людина, яка постійно сумнівалася в нас, побачить, що ми розслабилися й теж розслабиться.

    Втрата чуттєвості як воєнний ефект

    Мозок працює так, що коли він розуміє, що йому щось важко даватиметься, він виключає емоції. Це те, що роблять часто солдати. Вони роблять якісь дії, не включаючи відчуттів. Те саме й з людьми, які зараз розлучені зі своїми сім’ями. Вони можуть сильно переживати за те, що відбувається з їхньою коханою людиною, але довго ходити переповненим цими переживаннями неможливо. Тому вони припиняють думати, відволікаються на роботу й інші речі. А згодом просто вимикають емоції та прив’язаність. Тоді, коли через пів року вони зі своїми близькими зустрічаються, їм може бути дуже складно ввімкнути ці емоції: знову увімкнути прив’язаність, увімкнути близькість.

    Тобто це нормально, якщо в тебе виникають питання, чи ти хочеш ще бачити людину, яку не бачив пів року. Ти вже призвичаївся жити без неї. Ти маєш вторинні переваги від цього. Наприклад, граєш на гітарі о другій ночі й ніхто тобі не докоряє.

    Втрата чуттєвості також може бути пов’язана з депресивним епізодом чи моментом, коли одночасно втратилися багато соціально важливих речей: кар’єра, бізнес, дім, звичне життя. Наприклад, якщо людина реалізувалася лише в роботі, а війна забрала в неї це, вона не знає, якою є в очах близьких. Не впевнена, чи може підійти до них, чи досі може отримати від них любов, навіть, зокрема, де перебуває зараз.

    Важливо бачити стан людини, розуміти її почуття й бути відкритим до неї емоційно. Адже речі, яких ми не проговорюємо, перетворюються на внутрішніх монстрів.

    Часто конфлікт у такій ситуації є неминучим способом переглянути стосунки. Конфлікт – це дуже важливо. Через конфлікт ми можемо проговорити все, чого не розуміли, щоб воно нарешті стало звичайним і припинило нас «їсти». І для цього нам дуже потрібен хтось.

    Клінічна психологиня й супервізорка ЕФТ Зоя Сімаходська каже: «Дивися не на те, як пари сваряться, а на те, як пари миряться». Бо дійсно важливим є те, як люди намагаються відновити зв’язок. Адже всі мають емоції, можуть допікати одне одного під час конфлікту, але якщо після цього партнери знаходять у собі сили прийти одне до одного, це означає, що люди можуть бути в конфлікті, але не рвати зв’язок. Ми можемо бути чимось незадоволені, але залишаємося разом, щоб виправити це.

    Формула ідеальних стосунків

    Формулу ідеальних стосунків вивів американський математик і психолог Джон Готтман. Він двічі був нещасливо одружений, тому вирішив вирахувати математично, що робить не так. Він почав спостерігати за парами й за 15 хвилин спостереження зміг передбачити на 90%, коли вони розлучаться. Готтман тоді сказав, що для добрих стосунків хороші й погані комунікації йдуть у пропорції п’ять до одного. Тобто, якщо я п’ять разів даю класний сигнал своєму партнеру, що з тобою все окей, ти класний, ти чудесний. Коли я незадоволений (-а) ним, то можу про це сказати і це не перекреслить того, що було раніше. Для класних стосунків потрібен ґрунт. І, на думку математика, він складається з п’яти хороших комунікацій до однієї поганої.

    Надійні стосунки дають нам опору, ми можемо почуватися вільнішими у світі, спокійніше спілкуватися з іншими. Ми можемо собі дозволити більше, бо завжди є хтось поряд. І це неабияк підтримує.

    слухайте Епізод про довіру подкасту «простими словами»