ПодкастиОлег Сенцов – про перший фільм після ув’язнення, Крим і «буремні 90-ті»

Mincultpryvit – авторський подкаст українського режисера Нарімана Алієва, який виходить у форматі «безкультурно про культуру». У межах другого сезону подкастів The Village Україна Наріман спілкується з гостями про культуру в усіх її проявах.

Гість нового епізоду – режисер Олег Сенцов, який протягом п’яти років перебував у незаконному ув’язненні в Росії за надуманими обвинуваченнями. Автор фільму «Гамер» розповідає про свій перший кінопроєкт після звільнення, своє ставлення до «буремних 90-х» і рідний Крим.

Раніше The Village Україна анонсувало другий сезон Mincultpryvit в інтерв’ю з Наріманом Алієвим. Іншими гостями сезону вже стали Антоніо Лукіч («Мої думки тихі»), Валентин Васянович («Атлантида»), Антон Слєпаков («Вагоновожатые»), Влад Болєлов (Limelite), Богдана Неборак («Взяла і прочитала»), гурт Курган і Agregat, Сергій Степанський та Анна Копилова («Основи»).

Наріман Алієв: Ти почав знімати «Гамер» уже у дорослому віці...

Олег Сенцов: На 30 років, у свій день народження, я вирішив, що буду знімати кіно. Ну якось так у мене складалося життя, кілька разів його змінював. Спочатку з села вступив у хороший ВНЗ на держбюджет. Закінчив університет, почав займатися маленьким бізнесом. Потім займався кіберспортом. А потім уже якось це надокучило, тому що [кіберспорт] не розвивався, як я цього бажав. Зараз він розвинувся дуже сильно, але я вже вийшов із цього потяга.

Я любив кіно з дитинства, не лише фільми, а й те, як їх виробляють. Ніколи не мріяв бути режисером чи письменником, але мене цікавила кухня кіно, як працюють актори, режисери тощо. Серйозне кіно я почав дивитися в років 27–28, почав переглядати Тарковського, Берґмана, Антоніоні. До цього дивився радянське кіно, тому що дитинство минуло в Радянському Союзі, потім якісний, але Голлівуд, а вже тоді відкрив для себе великий світ авторського кіно. У 30 років закінчив бізнес-проєкт із відкриттям великого комп’ютерного клубу й почав писати сценарії. У мене вже була сім’я, двоє дітей, усе якось уляглося. Але мені стало нудно. Навіть не нудно… Хотілося чогось більшого, розумієш? Для моїх друзів це був шок: «Як? Де ти, а де кіно?» І потім, за п’ять років, я довів, що став режисером.

Алієв: І це було в той час, коли, в принципі, в Україні кіно не існувало.

Сенцов: Ну так. Щось знімалося, але ми ще не відійшли від поломки 90-х років. У Росії це відбулося швидше, ми ж довго відходили.

Алієв: Ми й досі відходимо.

Сенцов: На початку 2010-х потроху почали відновлювати, коли запустили програму держфінансування [фільмів]. Коли я їздив з «Гамером» по [європейських кінофестивалях], мене запитували: «Ти звідки? З України? А там знімають кіно?» Вони нічого про це не чули. А зараз минуло десять років, навіть менше, й українські фільми беруть участь у фестивалях класу «А». [...]

Алієв: Тобто Україна вже гравець на цьому ринку.

Сенцов: Хай невеличкий, але гравець. Нас знають, з нами роблять копродукції. Ми показуємо, що ми надійний партнер.

Алієв: У нас є потенціал, який можна розвивати та приходити до результатів.

Сенцов: І не тільки в авторському кіно, а й більш глядацькому, тому що [касові] збори теж ростуть. [...] На перші українські фільми, як-то «Штольня», люди плювалися, але йшли. А тепер вони йдуть [на українські фільми], бо вони їм подобаються.

Алієв: І вони йдуть не лише тому, що це українське кіно. У них уже є вибір. Є свої улюбленці. Є фільми, які вони люблять. І є фільми, які вони ненавидять.

Наріман Алієв: Перший раз я переглянув «Гамера», коли мені його показав викладач Олег Борисович Фіалко. Після цього я бачив його ще тричі: в Одесі, на показі в Києві, коли ти вже, скажімо…

Олег Сенцов: Поїхав до Росії.

Алієв: Коли вже був у певних місцях, так. І ще раз, коли була змога підтримати на краудфандингу документальний фільм [«Процес»] Аскольда Курова. Мене досить сильно зачепив цей фільм. Тому що ми з одного середовища – із кримського села. Сімферополь мені також добре знайомий, бо вулиця Руська, де ви знімали магазинчик, – це місце, де поряд жили мої брати. У тебе ще, здається, був кадр із комп’ютерного клубу «Вавилон»...

Сенцов: Із «Вавилоном» були зовнішні кадри, внутрішні ми знімали в іншому клубі на Москальці. Потім зовнішній вхід ми знімали біля кафе «Сказка», а інтер’єр великого клубу – [у Києві] на Лівобережці.

Алієв: По комп’ютерних клубах у Сімферополі я не тусив, бо тоді ще був маленький. Але «Вавилон» – це перше, що ти бачиш, коли в’їжджаєш у місто з Московської траси. Завжди це бачиш біля в’їзду. Але в мене багато особистих асоціацій, тому що я теж провів час із 10 до 14 років у комп’ютерному клубі, де ми з друзями грали в Quake, Counter-Strike тощо. Тому це були перші враження від українського кінематографу, де я себе впізнав.

Сенцов: Це особиста історія просто для тебе була.

Алієв: Частково. Але про що я кажу, коли згадую про «Гамер», це перший український фільм, у якому побачив щирість. Щирість героїв, яких ти знаєш, із якими можеш зустрітися в справжньому житті. Особливо в моєму кримському. Це не вигаданий всесвіт, а те, що нас оточує. І мене це сильно зачепило.

Сенцов: Коли я знімав цей фільм, то сприймав його як квиток у кіно. Буквально [купити] – за власні гроші. [...] І думаю, що це історія не просто кримська чи українська, люди за кордоном теж її відчували, теж розуміли. Ми об’їздили з «Гамером» десь 30 кінофестивалів.

Алієв: Так, це універсальна історія про перші невдачі, з якими ми стикаємося. І це підкуповує. [...] Фільм отримав багато критики, особливо в Україні, що це погане кіно, що це аматорська якість. Але це було кіно з душею.

Наріман Алієв: Коли ти потрапив до в’язниці, розголосу цій справі почала надавати насамперед кіноспільнота. Хоча, будьмо відверті, видатним українським кінематографістом ти не був.

Олег Сенцов: Ні, просто мене знало багато людей особисто.

Алієв: Це була солідарність.

Сенцов: Так.

Алієв: І в тебе було представництво насамперед кіноспільноти – й української, і міжнародної. Така підтримка є й у кримськотатарської спільноти завдяки Меджлісу. Але в багатьох [незаконно ув’язнених Російською Федерацією] її немає. Як зробити так, щоб не було якихось більш важливих і менш важливих політв’язнів? Як зробити так, щоб кожен в’язень мав однакову цінність?

Сенцов: Для мене це одне з головних запитань життя. Поки останній українець перебуває в полоні, я не припиню про це говорити, не припиню цим займатися. Уже за тиждень після виходу поїхав за кордон спілкуватися про наших політв’язнів. Використовую для цього кожну нагоду.

Зараз ми робимо спробу об’єднати всі організації, що займаються питанням політв’язнів, створити широку платформу, яка одним фронтом буде просувати розголос цієї проблеми. І за кордоном, і в Україні. У нас про це, звісно, знають, але це питання не завжди на першому плані. Тому потрібно про це повторювати, причому на державному рівні. Бо це питання номер один у боротьбі з Росією: політв’язні опинилися [у російських в’язницях] не просто так, а внаслідок окупації. 112 людей досі перебувають у в’язницях Росії, дуже важко порахувати політв’язнів на Донбасі. [...] Розумію, що я відомий як режисер, який був у в’язниці, а не як режисер, який зняв класне кіно. Це для мене теж проблема. Але з роками це вирішу. [сміється]

Наріман Алієв: Ти збирався знімати фільм «Носоріг» ще до 2014 року.

Олег Сенцов: Я написав сценарій у 2011 році, у 2012-му він отримав перемоги на пітчингах, зокрема від Держкіно та Софійського кінофестивалю. Тоді ми вже знайшли мільйон доларів [на проєкт], повинні були починати знімати наприкінці 2013 року. Але почався Майдан, потім одразу Крим, тюрма, усе якось завертілося.

Алієв: Я саме про це хотів запитати. За п’ять років [після звільнення] в тебе залишилося бажання знімати саме цей фільм? Принаймні знімати саме його першим.

Сенцов: Так. У мене є ще один фільм, який написав на волі, і ще три сценарії, написані у в’язниці. І ще багато маленьких ідей, які поки не розглядаю. Тобто загалом п’ять сценаріїв, один із яких я вже зняв. Чотири інші більш складні, ніж «Носоріг».

Алієв: Я по собі знаю. За два роки змінив три проєкти, які починав писати й недописав. Не уявляю собі, як так довго жити з проєктами, як ти кажеш про [«Носоріг»] із 2011 року.

Сенцов: Я людина дуже системна. Якщо собі щось вбив у голову, то це вже неможливо вибити. Спочатку [«Носоріг»] мені здавався надто простим, проти інших ідей. Але власне, тому я й почав знімати його першим. Урешті стало зрозуміло, що це також дуже складний проєкт. Це складна історія, навіть якщо зовні здається простою.

Сенцов: Зараз закінчився знімальний період [«Носорога»], уже маємо чорновий монтаж. Почали робити [візуальні ефекти], кольорову корекцію та звук. [...] На монтажі виявилося, що є певні проблеми. У нас буде дозйомка однієї сцени та перезйомка іншої, робимо три додаткові знімальні дні. Це додаткові витрати бюджету, але в нас був невеличкий запас, оскільки ми отримали кошти [Європейського фонду підтримки кіно] Eurimages. Однаково завжди є якісь непередбачувані витрати.

Алієв: Кіно – це дорого.

Сенцов: Це дуже дорого. [сміється] Наш бюджет – 1,5 мільйона євро. Це великі гроші. Але в нас дійсно великий проєкт. Ми мали 40 знімальних днів, знімальна група з 70 людей і 70 локацій. 45 акторів, а ще епізодники та масовка.

Алієв: Це дохєра.

Сенцов: Це неймовірно дохєра. [сміється] Але в нас вийшло масштабне кіно.

Алієв: Реальне, але масштабне.

Сенцов: Воно про 90-ті. Думаю, нам удалося показати цей час достатньо широко, не лише кримінал, а й життя.

Наріман Алієв: В Україні всі хочуть месій.

Олег Сенцов: Це взагалі наша проблема: хтось прийде й вирішить усе сам, без нас.

Алієв: І на тебе це теж ретранслюється.

Сенцов: На кого?

Алієв: На тебе.

Сенцов: [сміється]

Алієв: Авторитет, довіра. Є певний образ людини, яка не зламалася, яка відстояла свої права, свою честь і своє розуміння. Але в людей [цей образ] ідеалізований. Поговорімо про це в контексті кіно: не страшно показувати [новий фільм] людям, які так на нього чекають? Бо переважна більшість, я гадаю, навіть «Гамера» не бачила.

Сенцов: По-перше, я нічого не боюся. [...] Цього тиску якось не відчуваю, розумієш? Для мене головне зробити кіно, яке подобалося б мені самому. Як і багато інших режисерів, знімаю передусім для себе. Я хочу зняти цю історію, вона для мене важлива, вона не дає мені жити. Чому я почав знімати кіно? Тому що з’явилися історії, які просто не міг більше тримати в голові. Тебе бентежить, ти хочеш про це сказати. Й ось це відчуття, що ти щось сказав, дає можливість видихнути. Я сказав про світ геймерів [у «Гамері»] і видихнув. Зараз скажу про інший світ [у «Носорозі»] і видихну цю історію. Сподобалося це комусь чи не сподобалося, вибачайте. Я знаю, що новий фільм будуть дивитися, але й срач буде неймовірний. Фільм вийшов відвертий і жорсткий. Це кіно, яке викликає суперечливі враження, ми від цього й виходили.

[...]

Сенцов: Я завжди казав, що не знімаю кіно на соціальні, політичні чи сучасні теми. Тому є [окремо] кіно, а є [окремо] моє громадянське життя. Я їх жодним чином не об’єдную. Я не буду зараз знімати кіно про війну з Росією. Не буду знімати кіно про Майдан. І про в’язницю знімати не буду. Я про це багато знаю, але для мене це досі болісні теми. І гарячі. Не закінчилася ще війна з Росією, ми ще воюємо. Крим окупований. І Майдан не закінчився, тому що ми не досягли своєї мети. Так, ми зробили демократичні вибори, це вже маємо. Але реформи поліції, судів, прокуратури, економічні реформи, деолігархізація – цього всього нема. Я зможу знімати про це, коли все буде більш спокійно, коли буде можливість рефлексувати. Я не знімаю кіно на злобу дня. Я знімаю кіно так, як хочу.

---

---