ПодкастиРежисер Валентин Васянович та його «Атлантида». Слухайте новий епізод подкасту Mincultpryvit

Mincultpryvit – авторський подкаст українського режисера Нарімана Алієва, який виходить у форматі «безкультурно про культуру». У межах другого сезону подкастів The Village Україна Наріман спілкується з гостями про культуру в усіх її проявах.

Гість другого епізоду сезону – режисер Валентин Васянович. Обговорюють прем’єру фільму Васяновича «Атлантида», що вийде в український прокат 5 листопада, а також вибір створювати авторське кіно в Україні.

---

Раніше The Village Україна анонсували другий сезон Mincultpryvit в інтерв’ю з Наріманом Алієвим і готували текстову версію першого епізоду сезону з Антоніо Лукічем («Мої думки тихі»).

Наріман Алієв: Для мене Васянович – це еталон режисера, на якого всі хочуть рівнятися. Ти сам відповідаєш за продакшн, знімаєш, як хочеш і коли хочеш.

Валентин Васянович: Я щаслива людина. Дивлюся на інших режисерів, яких продюсери підганяють, тиснуть на них, і думаю, що так не зміг би. Навіщо це все?

Алієв: Це ідеальна ситуація. Тому кожен хоче бути тобою.

Васянович: Я розумію, що знімаю кіно в суперкомфортних умовах. Я дивлюся на колег і не заздрю їм. Коли на режисера тиснуть, це дає погані результати. Людині, можливо, потрібно зупинитися, подумати, зробити правильний крок. А на нього тиснуть. І він помиляється, спотикається, падає. Щастя в такому разі не буде нікому. Ні режисеру, ні продюсеру.

Алієв: Але іноді це й мотивує.

Васянович: Так, з тобою ніби все нормально.

Алієв: Це був перший раз [з фільмом «Додому»], це випадковість. Другий раз уже буде трохи інакше.

Васянович: Це й від характеру залежить, від реактивності режисера. Я пам’ятаю, коли був членом комісії Держкіно й бачив твої короткометражні фільм. Ти там був єдиним притомним. Ба більше, ти знімав ці фільми і як оператор. Я просто думав: «Це кіно, а все інше не кіно». Більше розмов не треба: покажи мені свої фільми – і я буду знати, хто ти є. Два твої фільми переглянув з великим задоволенням.

Алієв: Мене часто запитують, що треба зробити, аби знайти продюсера чи зняти перший повний метр. Просто знімайте.

Васянович: Беріть фотоапарат і знімайте. Фотоапарати зараз офігенно знімають.

Валентин Васянович: В Україні немає жодного успішного жанрового кіно. Такий фільм є лише один – «Скажене весілля». Ну й, здається, «Я, ти, він, вона» з нашим президентом у головній ролі. Який там бокс-офіс був?

Наріман Алієв: Досить великий – 70 мільйонів. Знаєш, що мене розвеселило? Це фільм, який зняли російською мовою. Але, коли [Володимир Зеленський] вирішив іти в президенти, його екстрено почали дублювати українською мовою. Навіть чути, коли дивишся, як погано його передублювали.

Васянович: У нас є кіно для критиків або для підготовленої аудиторії людей. А є інші люди, які кіно сприймають як розвагу: це для них атракціон, інтертейнмент; щоб посміятися, щоб було багато спецефектів. Тому й виходить, що за всю історію [українського кіно] один-два фільми окупилися в прокаті. «Свінгери»....

Алієв: «Скажене весілля», «Дзідзьо: Контрабас»…

Васянович: Так, лише кілька фільмів, які змогли окупитися й заробити. Але всі говорять про те, що кіно мусить заробляти. Усі великі студії, що знімають серіали для Росії. Усі люди, які взагалі жодного стосунку до кіна не мають, розповідають нам, що ми мусимо зробити таку індустрію, як зробили США в Голлівуді. Я шаленію, коли чую це від людей, котрі взагалі не мають до кіно жодного стосунку.

Алієв: Хочете Голлівуд? Але на це потрібно сто років. Дайте нам сто років, бюджети, країни дистрибуції, куди будемо збувати контент, і ми зможемо зробити Голлівуд. Адже Голлівуд має 120 років історії розвитку глобального світу розваг. Вони пропоновували кіно на будь-який смак будь-кому й зробили досить універсальні речі. Якщо подивитися на інше кіновиробництво, наприклад, європейських країн, більшість із них дотаційні.

Васянович: Так, 99,9% дотаційні.

Алієв: У Франції чи Німеччині сприймають кіно як певний культурний код, який потрібно нарощувати як для національного глядача, так і для закордонного; щоб німці чи французи розуміли, ким вони є. А в нас це сприймають виключно як бізнес. Хоча це не та сфера, яка повинна приносити гроші.

Васянович: Не ми сприймаємо це виключно як бізнес. Це сприймають люди, які до цього жодного стосунку не мають. Ця розмова вже триває протягом десяти років – і нічого не змінюється. Зовсім нічого. Однаково лишаються люди, які радять кінематографістам чи Держкіно видавати гроші на комерційно успішні фільми. Уже навіть не смішно.

Алієв: Це не смішно, але про це важливо говорити. Я завжди наводжу приклад сталінських часів, 50-х років, коли панувала думка: «Навіщо знімати сто фільмів, з яких десять є хорошими, якщо можна знімати просто десять хороших?»

Васянович: Так не буває. Кіно – це культура. Це важлива частина культури, а без культури люди стають примітивними дебілами й потім не можуть владнати своє життя та псують життя інших.

Наріман Алієв: Ми розуміємо, що кіно робить не режисер чи продюсер, кіно робить команда. Який би офігенний у тебе не був задум чи сценарій, якщо немає акторів, художників, операторів, гримерів, костюмерів, які зроблять з цього реально кіно, нічого не буде.

Валентин Васянович: Я згоден. Але, якщо мені потрібен хороший актор 35–40 років, я мушу його знайти. А де його знайти, якщо в нас немає кіно, якщо в театрі мізерні зарплати? Який нормальний молодий чоловік піде в акторство? Ти ж не заробиш грошей, ти ж не будеш зніматися все життя. Ти будеш лузером. І хто піде, хто вибере це? Нормальні люди не йдуть в акторство, тому що немає індустрії.

Алієв: Ні ти, ні я не заробляємо на кіно. Ті гонорари, що ми отримуємо, менші середньої київської зарплатні, якщо розділити їх на час, який ми витрачаємо на підготовку одного фільму.

Васянович: Тому, друзі, якщо ви хочете бути багатими й успішними, не йдіть у кіно. Ідіть у кіно, якщо хочете бути весь час невпевненими та знервованими й усе життя позичати гроші у своїх більш успішних друзів. [сміється] Але, якщо буде виходити те, що ви робите, ви будете найщасливішими у світі. Кіно дає тобі відчуття того, що ти недарма живеш, а це коштує всіх грошей світу.

Алієв: Я теж довго думав, навіщо взагалі займався кінематографом…

Васянович: Тому що чимось іншим займатися нема сенсу.

Алієв: Я прийшов до думки, що хочу залишити щось після себе в цьому світі. Це дійсно те, заради чого можна все це жерти й терпіти. Бо ти маєш можливість щось залишити після себе.

Васянович: Ти щасливий, бо знаєш, що щось залишиш. А ще 90% людей нічого не залишать.

Алієв: Так, тобто це лотерея.

Васянович: Це лотерея. Ти ж розумієш, що й ти, і я могли бути серед людей, котрі так нічого путнього й не зняли. Ми, правда, теж нічого особливо помітного не зняли, у нас ще все попереду. [сміється]

Алієв: Те, що ми робимо, не те, щоб посереднє, але можна краще. Нам ще є, куди рости.

Васянович: Треба краще, треба з кожним фільмом робити краще. Це виклик самому собі. Це диво кіно, коли ти щоразу, на кожному фільмі, починаєш з нічого, з нуля. І за методом, за підходом до матеріалу щоразу все перевинаходиш.

Валентин Васянович: Ти зараз будеш знімати другий фільм. Другий фільм – це взагалі найстрашніший момент для режисера. Розкажи, як ти себе почуваєш?

Наріман Алієв: Хуйово. [сміється] Що далі, то гірше, бо я не розумію, що з цим робити. Я про перший фільм казав: «Ну, у кого буває хороший перший фільм? Як буде, так буде». А про другий фільм я кажу: «Це буде найкраще моє кіно. Але дуже погане». [сміється] Зараз я намагаюся робити те, що мене хвилює. Минулий рік, можна сказати, був найбільш успішним роком у моєму житті: у мене все виходило, була прем’єра фільму, червоні доріжки, нагороди. Я нарешті зміг назвати себе режисером.

Васянович: Помітний такий дебют, кожен може позаздрити.

Алієв: Багато речей трапилося дійсно крутих. Але водночас це був для мене дуже хєровий рік. Я насправді не відчував нічого з того, що хотів. Коли ти уявляєш цей успіх, ці червоні доріжки, ці презентації на великих екранах, створюється певне відчуття. Але я нічого цього не відчував. Я зрозумів, що ці очікування були даремними, що це не те, заради чого потрібно щось робити.

Васянович: Звісно, не заради цього. Це частина роботи, не завжди найприємніша частина роботи. Приємно створювати кіно, коли в тебе все виходить. А коли нічого не виходить, то це, звісно, неприємно.

Алієв: [У другому фільмі я хочу показати] цей контраст між зовнішнім успіхом і внутрішнім апокаліпсисом.

Васянович: Усі завжди чекають другого фільму. Тому це страшний етап – почати другий фільм. Відповідальність душить усе. Я тобі не заздрю. Собі також [не заздрю], правда. [...] Я з цим відчуттям прокидаюся дуже рано. Перша думка – про кіно. І засинаю з цією думкою. І єдиний спосіб побороти цей сумнів – почати знімати. Просто сказати: «Старий, я розумію, у тебе дуже багато запитань до цієї історії. Старий, журналісти тебе рознесуть. Але це твій шлях, це твій вибір, зроби це й усе».

Алієв: А як ти ставишся до критики? Вона тебе зачіпає?

Васянович: Я є людиною тонкої душевної організації. Ти знаєш, хто такі «люди тонкої організації»? Вони можуть нахуй посилати, але їх послати нахуй не можна. [сміється] Це саме про мене. Я, звісно, критику чую. Мені не подобається, коли критикують. Та це не проблема для мене. Завжди намагаюся почути раціо в будь-якій критиці. Але, якщо його немає, то це одразу видно.

---

---