ЗнанняЗа які відкриття дали Нобелівську премію і чому це важливо – пояснюють науковці

Мішель Майор і Дідьє Кело відкрили не найпершу екзопланету (планета, яка обертається навколо якоїсь зорі, але не нашого Сонця – ред.). Відкриття першої екзопланети здійснили 1992 року інші науковці, вона розташовувалася біля нейтронної зорі. Майор і Дідьє виявили планету біля зорі, яка схожа на Сонце. Припущення щодо існування планет біля інших зір з’явилося в астрономії давно, але астрономія – наука, а в науці діє принцип, за яким треба знайти докази своїм гіпотезам. Їх знайшли ці двоє науковців.

Тепер ми знаємо, що планетні системи є не лише біля Сонця. Раніше нам було важко вивчати нашу планетну систему, бо не було того, з чим можна її порівняти. Тепер астрономи можуть досліджувати, як виникали планети і біля Сонця, і біля інших зірок.

У 1965 році Арно Пензіас та Роберт Вілсон виявили випромінювання з космосу, коли налагоджували антену для супутникового зв’язку. Джим Піблз, [який отримав Нобелівську премію], був одним із трьох науковців, які пояснили, що це реліктове випромінювання, яке виникло після Великого вибуху.

Літій-іонні акумулятори – це найбільш легке, найбільш економічно вигідне джерело енергії. Кожен з нас має такі акумулятори в телефоні, ноутбуці, павербанках. Звичайні батарейки можна використати раз, літієво-іонні акумулятори можна заряджати знову й знову.

Раніше використовували літієві акумулятори, які були вибухонебезпечними. Це становило проблему: траплялося, що в людей загоралися ноутбуки. Тому виникла потреба створити такі самі акумулятори, але безпечні. Тоді виготовили літієво-іонні акумулятори, які не мають у своєму складі металічного літію, а тільки сполуки літію. Науковці розробили теоретичне підґрунтя для того, щоб створити літій-іонні батареї.

З того часу ми користуємося цими акумуляторами. До слова, вони є і в електромобілях.

Людство досі не перейшло на електромобілі через дороговизну літій-іонних акумуляторів. За останнє десятиліття ціна на них зменшилася в рази. Проте ці батареї мають бути ще дешевшими, більш довговічними та запасати більше енергії.

Ще 2011 року Financial Times назвали книгу Банерджі та Дюфло Poor Economics найкращою економічною книгою року. Тема полягає у дослідженні інституційної природи бідності. Описані принципи використовують уже понад 10 років і нарешті заслужили визнання Нобелівською премією. Автори пояснюють бідність трьома факторами, які заважають людям боротися з нею: інерцією, невіглаством і відсутністю інститутів.

Традиційний підхід до боротьби з бідністю полягає в інвестиціях: бідним людям дають більше грошей для того, щоб вони розвивалися і самі боролися зі скрутою. Виявляється, грошей недостатньо, тому що віддача від інвестицій абсолютно різна у розвинених країнах і в країнах, що розвиваються. Банерджі, Дюфло і Крамар досліджували інституційну природу бідності й побачили на прикладі африканських шкіл, що зміна поведінки людей є набагато ефективнішою, ніж засипання грошима.

Відомим є дослідження Крамара щодо шкіл Кенії. Виявляється, якщо вивести з організму дітей глисти, то діти починають вчитися набагато краще, ніж якщо їм замінити підручники на більш сучасні. В Африці багато грошей вкладали в боротьбу з ранньою дитячою смертністю, проте з’ясувалося, що дотримання правил гігієни, скажімо миття рук перед тим, як годувати немовля, працює набагато ефективніше, ніж купівля дорогих ліків проти діареї. Експериментальні підходи цих вчених базуються на тому, щоб шукати ті прості неефективності, зміна яких дає змогу суттєво поліпшити якість життя і зменшити бідність у регіонах.

Друге питання, яке вивчали Банерджі та Дюфло, – це пастка бідності. Ми знаємо, що інвестиції сьогодні коштують більше, ніж коштуватимуть завтра. Але людина, яка перебуває в пастці бідності, може інвестувати 10 доларів, а завтра отримати лише 9, тому що в її середовищі інвестиційна функція має обернений нахил. Тому треба створювати зовнішні інструменти, які допомагають витягувати людей із цієї пастки та дають змогу їм розвиватись. Такими інструментами є мікрофінансові інституції, фонди мікрозаощаджень, колективні фонди тощо.

Прем’єр-міністр Ефіопії Абій Ахмед належить до когорти нового покоління африканських лідерів, які вірять у те, що саме мир є найціннішим ресурсом для розвитку країни. Абій Ахмед був військовим, служив у розвідці, відвідував Руанду за рік після геноциду, тому він на власні очі бачив, якими руйнівними можуть бути конфлікти.

Очоливши уряд Ефіопії 2018 року, він почав внутрішні реформи, які пов’язані з поліпшенням дотримання прав людини та звільненням політичних в’язнів. Ще більш рішучою була його зовнішня політика. Влітку 2018-го Абій Ахмед запустив процес повного врегулювання «замороженого конфлікту» із сусідньою державою Еритрея. В період з 1952 по 1991 роки Еритрея перебувала у складі Ефіопії, але політика централізації, яку проводила ефіопська влада, не задовольняла еритрейців і вони вели 30-річну криваву війну за незалежність.

Уже виборовши свободу, Еритрея розпочала конфліктувати з усіма державами-сусідами щодо перегляду кордонів. Ефіопія не була винятком, бо еритрейці заблокували експорт ефіопських товарів через свої морські порти, що мало катастрофічні економічні наслідки для ефіопів, чия країна не мала виходу до моря. Ефіопія ініціювала прикордонну війну, у якій загинуло понад 100 тисяч людей. В Алжирі була підписана мирна угода щодо нормалізації відносин між двома країнами, але її не дотримувалися 18 років. Доки Абій Ахмед не заявив, що заради миру з Еритреєю готовий передати їй під контроль окуповане місто Бадме та запустити повноцінну реалізацію мирних угод. Ці сигнали позитивно сприйняв президент Еритреї Ісаяс Афеверкі, і дві країни після півстоліття конфронтації досягли довгоочікуваного миру.

Це є важливим кроком для усього світу з багатьох причин. По-перше, позитивно вирішили найдовший міждержавний конфлікт в Африці. Водночас це дуже важливо в рамках ініціативи ООН щодо завершення усіх збройних конфліктів на континенті до 2020 року. По-друге, крок Ефіопії щодо добровільного повернення окупованої території та звільнення заручників має вагоме значення для України, яка теж прагне, аби Росія повернула окупований Крим та звільнила всіх політв’язнів. По-третє, Абій залучений як посередник у процес мирних переговорів у Південному Судані, він брав активну участь у діалозі між військовими та демократичною опозицією в Судані щодо повернення країни до цивільного правління, сприяв гармонізації відносин між Еритреєю та Джибуті, а також між Кенією і Сомалі. А ще Нобелівська премія миру для Абія Ахмеда є певним авансом. Сьогодні назріває потужний конфлікт між Ефіопією та Єгиптом через води Нілу. Людство стоїть на порозі великої війни за воду на сході Африки, тому голові уряду Ефіопії шляхом вручення Нобелівської премії миру дали сигнал шукати інструменти уникнення цього руйнівного розвитку подій.

Вільям Кейлін, Ґреґґ Семенца та Пітер Реткліфф відкрили давній механізм, який учені шукали десятиліттями. Сонце, вода, кисень – три джерела життя, без яких настає смерть. Питання, як пережити, адаптуватися до зменшення кисню в атмосфері чи крові, є надзвичайно важливим. Лауреатам Нобелівської премії вдалося розшифрувати систему виявлення гіпоксії (патологічний стан, під час якого тканини та органи недостатньо насичуються киснем – ред.) в організмі та відповіді на неї.

Чому раніше комітет з Нобелівської премії не оцінив відкриття цього фундаментального універсального механізму, зрозуміло: чекали на користь для людства, на нові методи лікування захворювань. Я не сказав би, що дочекалися. Жоден препарат, що впливав би на систему «білків-антигіпоксистів» (білки, які з’являються в організмі при нестачі кисню – ред.), не застосовують у медичній практиці – дослідження ще тривають. Тобто оцінили передусім фундаментальне значення відкриття – воно дає розуміння.

Уже 17 років я кажу студентам, що без знання факторів, які реагують на зменшення кисню у крові, неможливо зрозуміти гіпоксію. Ці фактори мають працювати постійно, але сучасна лінива людина не вмикає систему адаптації до гіпоксії, адже веде малорухливий спосіб життя, уникає фізичного навантаження.

Ці відкриття, пов’язані з гіпоксією, дали змогу медикам проводити подальші дослідження.

Цьогоріч присуджували одночасно дві Нобелівські премії з літератури – за 2018 і 2019 роки. Обидва лауреати заслуговують на цю премію, але в чому особливість кожного з них?

Ольга Токарчук торік отримала Букерівську премію за своїх «Бігунів». Її талант полягає в майстерному вмінні розказати історію, яка відбувається десь на межі. А ще її стабільно не люблять польські націоналісти через здатність говорити на незручні для сучасної Польщі теми. Хоча найбільш важливою і доволі актуальною сьогодні могла би бути її книга «Веди свій плуг понад кістками мертвих» 2009 року. В цьому детективному романі Ольга робить дві важливі речі: по-перше, головною героїнею є жінка похилого віку (що трапляється не так часто в нашому світі з «культом молодості»), а по-друге, виносить на поверхню тему екоактивізму, зокрема рух за захист тварин, який може дійти до крайності, коли забуваєш, що мета не виправдовує засоби. Тому тут окрема рекомендація усім зацікавленим такою тематикою, а також фанатам і хейтерам Ґрети Тунберґ. Сам Нобелівський комітет відзначив і 1000-сторінковий роман Токарчук «Книги Якубові» 2014-го, в якому авторка пише про євреїв VIII століття і їхнього месію Якоба.

Пітер Гандке – давній претендент на Нобелівську премію, за нього вболівали ще у 90-х, поки він не забруднив репутацію власними політичними вподобаннями. Американський ПЕН та Славой Жижек вже встигли засудити і зневажити присудження йому премії, оскільки Гандке відомий своєю підтримкою Слободана Мілошевича (Слободан Мілошевич – ключова фігура конфліктів, що сталися після розпаду Югославії на початку 1990-х років – ред.) та запереченням геноциду боснійських мусульман у 1995-му.

Але все ж – і на щастя – цей письменник, без сумніву, гідний Нобелівської премії з літератури за свою по-австрійськи химерну здібність гратися з мовою та привабливе конструювання меланхолійного світу навколо нас. Українською перекладена лише його «Жінка-шульга», але всі, напевно, чули і бачили незабутню стрічку «Небо над Берліном» режисера Віма Вендерса, зняту за сценарієм Гандке. Для мене нині знову актуальною видається його повість і знятий за нею фільм «Страх воротаря перед одинадцятиметровим», в якому головний герой моментами нагадує нового «Джокера» з Гоакіном Феніксом, адже є таким самим нецікавим соціуму, так само необдумано вчиняє злочин і загалом належить до тієї ж групи людей «на межі». Оскільки Пітер Гандке геніальний не тільки в літературі, а й у кінематографі та драматургії, наважуся порекомендувати ще його фільм «Хибний рух» (знову в співпраці з Вендерсом), у ньому яскраво показано і відчутно міфічність і меланхолійність, які автор втілює і в своїх книгах.