Видавництво «Віхола» готує до публікації книгу хірургині й проктологині Анастасії Пристаї «Треба трошки потерпіти». Авторка, яка вже кілька років веде медичний блог в Instagram, розповідає, що видавництву написала одна з її підписниць, – так і почалася робота над книгою. «Треба трошки потерпіти» вийде орієнтовно у квітні.

Редакторка The Village Україна Вікторія Кудряшова прочитала книгу до її виходу й запитала авторку, чому сідниці – найболючіше місце на людському тілі; що проктологи думають про анальний секс і сексіграшки і що роблять, коли пацієнти соромляться називати речі своїми іменами; а також чи можна змінити «перманентне приниження» в медичних університетах, сексизм на роботі й культуру взаємодії між лікарем і пацієнтом.

ілюстрації: Анна Шакун

Профдеформація проктологів, геморой і медичні серіали

– У книзі ви пишете, що дупа – найболючіше місце на людському тілі? Чому? Адже є така народна мудрість «Дупа все стерпить»?

– Так склалося фізіологічно, що півтора останніх сантиметри шлунково-кишкового тракту – дуже ніжна й інервована ділянка. Тобто, якщо там виникає проблема, то болить неймовірно. Мої слова підтвердять люди, які пережили проктологічні захворювання: геморої, анальні тріщини, операції. Жінки, які проходили крізь пологи й проктологічні операції, навіть не можуть сказати, що з цього цікавіше. Хоч сучасні проктологічні підходи набагато гуманніші, ніж були 10–15 років тому, ця ділянка однаково залишається дуже чутливою.

Також після проктологічних операцій набагато сильніший больовий синдром, ніж, наприклад, після гінекологічних або видалення щитовидної залози. Важливо підтримати пацієнта, щоб післяопераційний період не залишився темною плямою в його біографії, і це займає в проктолога дуже багато внутрішнього ресурсу.

   

Велика кількість гормонів може впливати на стан нашої дупці й може провокувати загострення хронічних хвороб

– У відгуку до книги Оксани Негрич «Гінекологія без страху» ви пишете, що проктологічні проблеми тісно пов’язані з гінекологічними. Як я розумію, найчастіше  гінекологічні ускладнення виникають після вагітності й пологів. Чи ні?

– Це все органи малого тазу, системи розташовані поруч. Жіноча проктологія і справді дуже пов’язана з процесами вагітності й пологів, але не лише з ними. Ще, наприклад, із гормональним станом, захворюваннями, як, наприклад, ендометріоз, або гнійно-запальними захворюваннями статевих шляхів. Це все може опосередковано впливати на стан проктологічної ділянки. Навіть у протоколах ЕКЗ [штучне запліднення] прописано, що велика кількість гормонів може впливати на стан нашої дупці й може провокувати загострення хронічних хвороб. Тому багато жінок, які займаються своїм репродуктивним здоров’ям і реалізують свої фертильні плани, опиняються на огляді в проктолога.

– У чоловіків усе простіше?

— У них свої проблеми. Найчастіше пов’язані із сидячим способом життя, наприклад, у водіїв, або з підняттям важкостей, вживанням алкоголю, курінням, стресовими факторами. Тому я не сказала б, що чоловіки менше звертаються. Особливо багато зараз військових. Деякі погано харчуються, живуть в умовах, де немає можливості провести гігієнічні процедури. Дуже багато військових оперуємо: ті проблеми, які були ледь помітні до повномасштабної війни, зараз випливають у значно більших масштабах.

   

Коли лікар каже, що все мине на 100% без болю й ускладнень, треба від нього бігти

– Ви також жартівливо пишете, що багато людей приходять на прийом і думають, що проктолог лікує лише геморой. Чи залежить узагалі геморой від віку? І чому не варто його лікувати лазером? (Одна з ваших історій яскраво про це розповідає, але все-таки)

– Геморой не залежить ні від віку, ні від статі. Наймолодшій людині, яку я оперувала, було 18 років, і це тому, що я не оперую дітей. Але в дітей геморой більш генетично обумовлений, у дорослих це радше набуте захворювання. Загалом гемороїдальні вузли є у всіх. Як ми ними будемо користуватися, так вони й будуть себе поводити. Є багато речей, які провокують запалення гемороїдальних вузлів, їхнє збільшення чи випадіння. Це, наприклад, постійні закрепи, діареї, підняття важкостей, нездорова їжа, довге сидіння, вагітність чи пологи – дуже багато факторів, які трапляються практично з усіма. Просто комусь пощастить більше, а комусь – менше.

Іноді періодичне загострення, запалення й біль у гемороїдальних вузлах минають самі собою, не потрібно нічого робити. Іноді треба підбирати консервативну терапію. Операція, я вважаю, має бути в останню чергу. Лише тоді, коли консервативне лікування не призводить до успіху. Або коли, як я це називаю, людина починає жити навколо своїх сідниць, у неї з’являються патологічні звички. Наприклад, людина не може вийти з дому без свічки чи мазі, а для того, щоб сходити до туалету, їй потрібен цілий ритуал: знеболювальне, клізма, специфічна поза. 

Щодо лікування лазером, то треба пам’ятати, що це просто інструмент. Я не противник лазера, але його потрібно використовувати з мізками, лікар не має бути ангажований цим методом. І має використовувати лазер не тому, що в клініці сказали, що за пів року треба «відбити» новий апарат. Я проти комерції в методології. Лікар не має фінансово залежати від використання певного методу.

Також, коли лікар каже, що все мине на 100% без болю й ускладнень, треба від нього бігти. Бо ускладнення бувають навіть у лікарів, у яких по лікоть золоті руки. Ускладнення залежать не лише від лікаря, але й від особливостей організму людини. Лікар може лише апелювати статистикою, не більше.

 

 

   

Проктологи такі уважні до дрібниць, бо знають наслідки. Сідниці треба берегти

– Що таке профдеформація в проктолога? Це коли, умовно, заходить людина, а у вас вже є гіпотеза щодо її діагнозу?

– Це радше не про те, що ми вишукуємо якийсь діагноз, а про те, що звертаємо увагу на якісь безпекові проктологічні речі. Наприклад, я приїжджаю в готель і бачу, що в них немає гігієнічного душа. Для мене це показник, що з цим готелем щось не так. А якщо душик є, то думаю: «От молодці!» 

Ми бачили багато людей, які втратили проктологічне здоров’я, наприклад, не мають прямої кишки внаслідок онкології й ходять із пожиттєвою стомою. Ми проходимо разом із ними цей шлях соціалізації (наприклад, поки не встановили стому, може бути нетримання). Так людина може ізолюватися від суспільства, можуть початися серйозні депресивні стани. Проктологи такі уважні до дрібниць, бо знають наслідки. Сідниці треба берегти.

– Скажіть як авторка книги, ви взагалі дивитеся медичні серіали? І чи існують такі, що наближені до реальності?

– Таких немає. Коли була студенткою, то дивилася «Доктора Хауса», але не з медичного погляду, мені подобалися стосунки між людьми й легкий детективний наліт. Якщо я беруся дивитися такі серіали зараз, то після кількох серій мене це починає трохи дратувати. Починаю звертати увагу на всі ті дурощі, які там показують, і наскільки сильно вони відірвані від реальності.

У мене чоловік-хірург. Ми колись прийшли з ним додому й почали дивитися хірургічну операцію, техніку виконання. І тут зателефонував мій батько, запитав, що ми робимо. Він сам далекобійник. Сказав нам: «Ви такі цікаві, це все одно, що я ввімкнув би телевізор і дивився, як хтось їде».

  

Лікарі вважають, що займаються найважливішою штукою на світі, хоча це не так

– Загалом у мене є гіпотези, що лікарі часто виходять заміж або одружуються з кимось із роботи, бо вони постійно на роботі й у них майже немає варіантів когось зустріти в іншому місці.

– Так, якщо медик дуже серйозно хворіє своєю роботою, то доволі важко побудувати стосунки. Люди з не медичної галузі просто тебе не розуміють. Коли ти з ними спілкуєшся, то відчуваєш себе як експонат у кунсткамері. Тебе, наприклад, розпитують, чи був ти в морзі. А потім ти розумієш, що ви живете в абсолютно різних світах. Те, що важливо для тебе, не важливо для них. Наприклад, тобі кажуть, що хочуть екстриму, ганяти на мотоциклах. А ти не розумієш, як можна так ризикувати своїм життям, бо тобі вистачає адреналіну й на роботі.

– Але водночас самі лікарі, за моїми спостереженнями, доволі халатно ставляться до свого здоров’я.

– Абсолютно. Їдять шо попало, багато хто курить або п’є. Я не про те, що лікарі бережуться більше за інших. Ось, наприклад, ти на чергуванні. До тебе поступила людина, ти взяв її на операційний стіл. Прийшли родичі, усі плачуть. Коли ти хірург, то постійно перебуваєш у сакрально важливих речах, серед дуже щирих емоцій, в епіцентрі чогось суперсправжнього. І тебе це дуже травмує, це теж така профдеформація. Колись це називали «синдромом бога». Лікарі вважають, що займаються найважливішою штукою на світі, хоча це не так. Колись навіть Генрі Марш описував у своїй книжці, як стояв у черзі в супермаркет і в якийсь момент почав обурюватися: «Я геній, рятую людей, оперую мізки й маю стояти в черзі з цими людьми»? А потім спустився з небес на землю і сказав собі: «Ти зараз не хірург, ти така сама людина, як і всі. Ти просто купуєш банани».

Анальні іграшки, клізма, аналіз калу: блок «незручних запитань»

– Для початку, що робити лікарю, коли пацієнт соромиться розповідати про свої проблеми? І, що гірше, не називає речі своїми іменами.

– Ви знаєте, я просто ставлю питання й отримую на них чіткі відповіді, «так» чи «ні». У середньому десь після п’ятого питання вже розумієш, що відбувається. Загалом усі люди соромляться, дуже рідко хто приходить і чітко описує свої скарги. Але що більше консультуєш, то скоріше вгадуєш цю мелодію з трьох нот. У середньому в мене може бути від 40 до 70 консультацій на тиждень. По суті, проктологи лікують один орган, який, умовно, має 20 хвороб. Тож, маючи таку кількість пацієнтів, можна дуже швидко навчитися лавірувати.

– Що треба пам’ятати тим, хто хоче побавитися анальними іграшками?

– Я і ще багато проктологів не прихильники використання анального канала з іншою метою, окрім як забезпечення акту дефекації й анального рефлексу. Тож, коли люди ставлять мені це запитання, я пропоную їм ще раз подумати й постаратися вигадати інші методи задоволення себе й сексу з партнером. 

   

По суті, проктологи лікують один орган, який, умовно, має 20 хвороб

У проктологів завжди питають, що найцікавіше вони діставали з прямої кишки. Це були не лише секс-іграшки, але й ключі, чашки, дезодоранти – усе, що завгодно. І те, що ми дістаємо ці іграшки, – це ще пів біди. Наслідки набагато гірші.

Є така штука, як дивульсія. Це розтягнення анального сфінктера. Її також використовують, наприклад, під час операцій. Це трохи травмує анальний сфінктер, тому, якщо робити це часто, то рано чи пізно настане його дисфункція. Люди, які люблять займатися анальним сексом і використовувати анальні іграшки, збільшують діаметр сфінктера, що рано чи пізно може призвести до його недостатності. Коли це станеться, невідомо. У деяких людей можуть бути ускладнення за десять років, у деяких – за два місяці.

Якщо людина каже, що розуміє всі ці ризики, але їй однаково, то ми принаймні рекомендуємо не випускати іграшки з рук. Бо це закінчується цікавою пригодою в проктологічному відділенні, коли чергова бригада дістає цю іграшку. І це не дуже приємна історія, бо спочатку її намагаються дістати вручну. Якщо не виходить, то використовують інструменти або намагаються дістати оперативним шляхом.

Загалом я дуже не люблю давати таких порад. На мою думку, розказувати людям, як правильно займатися анальним сексом, – це те саме, що пояснювати, як правильно курити чи пити.

   

На мою думку, розказувати людям, як правильно займатися анальним сексом, – це те саме, що пояснювати, як правильно курити чи пити

– У книзі ви також описуєте історію жінки, яка прийшла до вас із наслідками після того, як вирішила висвітлити шкіру в ділянці промежини. Як щодо процедур краси: шугаринг чи глибоке бікіні – це ок з погляду проктології?

– Якщо мене питають, яким методом краще видалити волосся, то я за лазерну епіляцію. Вісім або десять процедур – і воно перестане рости. Шугаринг або навіть гоління – це постійне місцеве подразнення.

Щодо висвітлення шкіри, то процедури, як, наприклад, хімічний пілінг, погіршують її захисний бар’єр. Основна функція шкіри бар’єрна, захищати, а перианальна ділянка постійно контактує з каловими масами. Якби ще після цього висвітлення давали адекватні рекомендації! Щоб люди підмивалися після туалету й використовували специфічні мазі з антисептиками.

Так, я не проти того, щоб, наприклад, жінки після вагітності освітлювали собі пахові складки, бо інакше вони просто стидаються вдягнути купальник. Але навіщо освітлювати анус? Люди ж не бачать свого ануса, хіба що будуть розглядати його в дзеркало. І там у нормі може бути темніша шкіра.

Найчастіше вибілюванням ануса займаються, тому що хтось щось сказав. Якщо таке каже хлопець, то у вас явно в стосунках щось не ок. Ще таке можуть казати деякі гінекологи чи інші спеціалісти, які хочуть заробити. Це також може бути проблемою для працівників секс-індустрії, але, здається, вони мають більш вагомі проблеми, ніж вибілювання ануса.

   

Основна функція шкіри бар’єрна, захищати, а перианальна ділянка постійно контактує з каловими масами

– Страх дитинства – клізма. Цим узагалі зараз користуються? І коли саме потрібна клізма?

– Це радше метод не лікування, а підготовки до огляду в проктолога чи до операції (хоча, наприклад, для колоноскопії є вже окремі препарати для підготовки). Клізму також можуть використовувати, якщо є проблеми з дефекацією після операції, але її не прописують на постійній основі, це завжди одноразове використання. 

Загалом клізма не несе користі для організму, це механічне очищення кишківника. Разом із какашками вона відмиває й багато чого потрібного, тому її не можна постійно застосовувати. Тому, коли я приїжджаю в умовний Трускавець і бачу там прайс на «гідроколонотерапію» з ромашкою / кавою / сечею, мені хочеться плакати й рвати на собі волосся одночасно. Це максимально шкідлива процедура для організму. Вона порушує мікробіом, є ризик ускладнень, які можуть призвести до операційного стола. І про ці ускладнення в книзі – реальна історія.

– Чому не треба нести на аналіз кал у сірниковій коробці?

– Насправді не так уже й багато випадків, коли потрібен саме аналіз калу. Це не рутинний аналіз, і він потрібен невеликому пулу пацієнтів.  Здається, для педіатрів є невелика інформативність цього аналізу, але для дорослих він практично не має сенсу. Я призначаю лише один такий аналіз – фекальний кальпротектин. В аптеках є спеціальні набори з маленькою ложечкою. А щодо сірникових коробок, то так, ми всі травмовані цими подіями в дитинстві. Ще більше травмовані наші мами, які збирали какухани в коробочку. І нещасні лаборанти в 90-х, які ці коробочки відкривали. Коли мені кажуть, що в мене така собі робота, то я згадую про цих лаборантів.

   

Щодо сірникових коробок, то так, ми всі травмовані цими подіями в дитинстві

– Ви доволі цікаво у своїй книзі розповідаєте про трансплантацію калу. Як керівник змусив лікарів збирати кал і підвішувати його, ніби це сир… Зараз в Україні цим займаються чи це щось на рівні експериментів?

– Ця історія справді колись трапилася, але дуже давно, ще на початках проктології. Це смішно, але це метод, який може бути корисний, щоб відновити мікробіом прямої кишки. Трасплантація калу може бути показанням за виразкового чи антибіотикоасоційованого коліту чи хвороби Крона. Тобто це, наприклад, стани, які можуть виникати після довготривалого лікування антибіотиками: серйозне запалення слизової кишки, із гнійним нальотом. Людина може схуднути, мати температуру, проноси, кахексію (мало сил).

Поки дослідники достеменно не зчитали мікробіом кишки. Але можемо уявити, що наша кишка – як місто, де живуть мікроорганізми. Щоб це місто функціонувало, там, умовно, потрібні 10% лікарів, 20% фермерів, 3% міської влади. Там також потрібні умовні забіяки, нехороші люди, бо, наприклад, завдяки ним живуть поліціянти. Загалом у цьому місті всі живуть у симбіозі. Але поки що ми не знаємо, скільки там і яких мешканців і як вони між собою комунікують.

Тому, умовно, коли людина намагається відновити мікробіом і з’їсти таблетку (у якій до цього моменту доживають пів відсотка лактобактерій), то вона може порушити баланс у цьому «місті». Умовно, людина намагається ще заселити «лікарів», але в «місті» не може бути 90% лікарів. Водночас, якщо трансплантували людині калові маси від іншої, здорової людини, то можна зберегти синергію між мешканцями «міста».

   

Мікробіом кишківника впливає на багато факторів. Від нього залежить імунітет, загальний гомеостаз організму

Ця методика працює в багатьох країнах, але в Україні таку процедуру поки що важко зробити. Я знаю лише одного професора й одну клініку, де цим займаються. Колись моєму пацієнтові була потрібна така процедура, але ми так її й не зробили з технічних причин.

Загалом мікробіом кишківника впливає на багато факторів. Від нього залежить імунітет, загальний гомеостаз організму. Є багато досліджень щодо цього, побачимо результат.

– Як тоді пояснити родичам, що не треба безконтрольно пити пробіотики, а також використовувати народні методи й БАДи?

– Найкраще просто не вживати антибіотики без призначення [щоб потім не відновлювати мікробіом кишківника]. Були навіть дослідження: у людей, які мали запальні захворювання кишківника або хронічні серцево-судинні захворювання, а також вживали препарати з лактобактеріями, ці бактерії висівалися разом із кров’ю (бактеріємія). Цього не має бути, кров має бути стерильна. Це ускладнення, яке не так часто буває. Тож краще просто збалансовано харчуватися, їсти квашену капусту, огірки, оливки.

   

Загалом клізма не несе користі для організму, це механічне очищення кишківника 

Чому не варто терпіти, довго сидіти на унітазі з телефоном і підтиратися туалетним папером

– Після прочитання книги очевидно, що її назву – «Треба трошки потерпіти» – варто сприймати не в прямому сенсі. Тут більше про те, що треба потерпіти, щоби стати справді класним хірургом чи проктологом, пройти довгий медичний шлях. Але якщо в прямому сенсі, довго терпіти й не йти в туалет – це шкідливо?

– Слава богу, це можливо! Функція анального канала й сфінктера – вчасно утримати кал і гази, а також вчасно і правильно їх випустити. Тому терпіти – це одна з функцій. Але все повинно бути з розумом і збалансовано. Якщо ви терпите, бо їдете додому в автівці, це ок. Якщо ви терпите в ТРЦ, поки шукаєте, де туалет, це теж ок. Але якщо ви терпите два дні, бо приїхали до хлопця чи дівчини додому й боїтеся, що ваша квіточка не витримає запаху, це не ок. Якщо боїтеся сходити в туалет, бо вам вселяє жах, що хтось почує «хлюп» об воду, це теж не ок, це вже про певні психологічні бар’єри. Щоби люди не мали таких бар’єрів, про це треба говорити з дитинства.

Якщо люди довго терплять, то затримують калові маси. Тож, коли вони нарешті дійдуть до туалету, ці калові маси будуть дуже щільні, тверді, можуть травмувати, а отже, призводити до захворювань анального канала. 

   

Якщо ви терпите два дні, бо приїхали до хлопця чи дівчини додому й боїтеся, що ваша квіточка не витримає запаху, це не ок

Але назва книжки справді не про це. Я намагалася підняти там багато проблем. Одна з них – навчання проктологів і медиків загалом, становлення їх як фахівців і як людей. Мене турбує те, що в Україні зараз є тенденція до швидкого здобування мінімальної кількості навичок, які будуть приносити гроші. Тобто ми швиденько закінчуємо універ, швиденько проходимо інтернатуру в тому місці, де комфортно, а потім сідаємо в клініку, де робимо дві операції чи маніпуляції. Клініка купує умовний апарат, ми вчимося на ньому працювати, а потім робимо певну операцію всім підряд. Це не медицина, це заробляння грошей.

Для того, щоб стати лікарем, зокрема хірургом, треба справді трошки потерпіти, щоб життя трохи «побило». Наприклад, щоб стати проктологом, треба осягнути й загальну хірургію, зайвий раз почергувати на роботі, пожертвувати своїм вільним часом. Зрозуміти, де треба відстояти свої права, а де можна поступитися. Треба тренувати надивленість, уміти програвати, робити помилки й шліфувати характер, лише тоді ти робишся вартісний як лікар і цікавий як людина. І мені шкода, що певна кількість молодих фахівців намагаються зробити свій розвиток максимально комфортним і пришвидшити його.

– Але де знайти межу між «життя побило» й «перманентним приниженням», про яке ви пишете й про яке говорять, чи не всі студенти медичних ЗВО всіх часів? «Ти інтерн, але все ще гімно мале»?

– Це нормально, бути молодим після інтернатури, коли тобі надають певне менторство. Але для практики найкраще обирати не те місце, де суперкомфотно, а те, де можуть чогось навчити. Звісно, не треба терпіти харасмент, приниження й сексизм. Просто не варто боятися не поспати одну ніч чи затриматися на роботі, щоби чомусь навчитися.

   

Навіть зараз, коли жінка влаштовується на роботу, її запитують про її репродуктивні плани

– Як я розумію, проблеми не завершуються на медичних ЗВО. Ви також пишете про те, що хочеться бути не «жінкою-хірургом», а хірургинею. Із сексизмом узагалі можна якось боротися? І якщо так, яка ваша стратегія?

– Це світова проблема. Жінки не так давно, усього півтора століття тому, вибороли право отримувати освіту й працювати. Навіть зараз, коли жінка влаштовується на роботу, її запитують про її репродуктивні плани або, якщо дитина маленька, то можуть відмовити в багатьох речах, звісно ж, посилаючись на щось інше. 

Але насправді з кожним роком ситуація поліпшується. Я вважаю, що має бути асоціація чи профспілка, де жінки можуть отримати грамотну юридичну й психологічну допомогу, а також жіноче менторство від хірургинь, які вже досягли певного успіху. Зараз якраз така асоціація формується, я також беру в цьому участь. Цим займаються Global Medical Knowledge Alliance. Поки що це лише спільнота, але ми маємо серйозні плани на майбутнє. Я не знаю жодної жінки в хірургії, яка байдужа до цієї проблеми.

– Повернімося до книги. Як я розумію, в історіях є художній домисел, але загалом вони реальні. Умовно, в одній історії в книзі ви могли об’єднати деталі з різних історій із життя.  Це так?

– У мене в голові дуже багато історій, які траплялися зі мною й колегами. Деякі історії траплялися ще в 50-х роках. Їх розповідали старші колеги, які фактично починали українську проктологію, стояли біля її витоків. Жоден корпоратив не обходився без такої історії. Або, банально, їх розповідали під час робочого дня, коли був час. Тож книга – це таке собі «смузі» з мого досвіду й досвіду інших проктологів, просто це «смузі» я розлила за розділами. Навряд чи хтось впізнає саме свою ситуацію. Або, навпаки, упізнає, бо я описую доволі поширені випадки.

 

 

   

Екстрений випадок – це гострий біль, кровотеча, поява чогось зайвого на тілі (пухлина), запалення

– Ще одна проблема – культура взаємодії між лікарями й пацієнтами. Лікарі – також люди, які мають вільний час, але пацієнти не завжди цього розуміють. Що ви робите з тривожними пацієнтами?

– Думаю, у цьому разі кожен лікар виробляє стратегію під себе. Мої пацієнти спочатку проходять через адміністратора. Якщо вони потребують подальшого лікування, то записую їх на повторний огляд. Якщо потребують оперативного втручання, то даю свій контактний робочий телефон. Водночас я проговорюю пацієнтам, у яких випадках варто мені писати, а у яких – телефонувати.

Звісно, бувають люди, які десь знайшли мій телефон і вимагають преференцій, наприклад, щоб я прийняла їх без черги. У таких випадках я відмовляю, кажу їм видалити мій телефон і кидаю в блок. Інакше я просто поїду дахом: неможливо витримати таку кількість навантаження.

Багато лікарів питають про це в мене в блозі, скаржаться. Я вважаю, що кожен лікар має з повагою ставитися до себе, фільтрувати запити й допомагати у випадках, обумовлених законом, тоді, коли стан загрожує життю. Якщо людина починає сідати на голову, лікар може спокійно відмовити в консультації й подальшому лікуванні. Це абсолютно юридично обумовлено.

– Тоді проговорімо річ, яка, можливо, очевидна не для всіх. Як пацієнтові зрозуміти: його випадок ургентний (терміновий) чи ні?

– Мені здається, що азам, як користуватися медичною системою, потрібно навчати ще в школі. Бо люди не знають, у яку лікарню потрібно звертатися, як правильно викликати «швидку» і що взагалі робити зі своєю тушенцією.

Екстрений випадок – це гострий біль, кровотеча, поява чогось зайвого на тілі (пухлина), запалення. Усе це супроводжується температурою й загальною слабкістю. Тобто це те, що виникає зненацька: ще годину тому не було, а вже є. У такому разі людина може зателефонувати 103, описати свої симптоми, і їй порадять, куди звернутися. При кожній лікарні є невідкладна допомога.

Якщо щось болить, ниє, заважає уже протягом кількох тижнів, то це не привід телефонувати у «швидку». Можна записатися до сімейного лікаря чи вузького спеціаліста. Уночі чи на вихідних також можна звернутися в невідкладну допомогу чи приватну клініку.

   

Я завжди жартую, що популяризувати варто не медицину, бо вона й так популярна, а знання

Загалом те, що людина йде тим чи тим шляхом, дуже рідко обумовлене абсолютним нерозумінням стану. Найчастіше це просто бажання підлаштувати систему під себе. «Я не буду звертатися в невідкладну допомогу тому, що не хочу. Я поїду в профільний центр. Мені пофіг, що вони не працюють, хай приїздять» або «я не буду викликати «швидку», викличу таксі й поїду в найближчу лікарню, хоча вона й не того профілю». Найчастіше це просто потреба в комфорті й бажання, щоб усі довкола його забезпечили.

– У своїй книзі ви пишете, що навіть медики можуть потонути в морі інформації, що вже казати про журналістів. Коли пишу статті на медичну тему, вони щоразу викликають таку дискусію, що я думаю, що простіше спрямувати людей до сімейного лікаря. Тож, на вашу думку, чи потрібно взагалі популяризувати медицину? І якщо так, то хто має це робити – самі лікарі?

– Думаю, популяризувати варто з усіх боків, лупати цю скалу. У лікарів є такий вислів: «Для того, щоб поставити діагноз, треба спочатку про нього згадати». З пацієнтами це працює так само. Для цього, щоб собі допомогти, вони мають почути про схожу ситуацію, прочитати допис проктолога або побачити статтю в медіа. Це вбереже їх від зайвих кроків і стресу.

Я завжди жартую, що популяризувати варто не медицину, бо вона й так популярна, а знання. Чомусь, якщо поламалася автівка, ми одразу їдемо на СТО й не даємо порад, а в медичній сфері компетентні абсолютно всі, незважаючи на наявність освіти. Усі мають народний рецепт або пораду. 

Загалом медицина дуже дотична до тіла, до нашої щоденної організації життя. Але люди часто будують хибні причинно-наслідкові зв’язки. Найбільш показова історія з щепленнями. Хтось колись пов’язав аутизм у дітей із вакцинами, і тепер половина світу так вважає. Або хтось колись сказав, що дитину обкидало прищами, тому що жінка на грудному вигодовуванні їла апельсин, і тепер усі так вважають. І в медицині так часто трапляється. Тому важливо руйнувати неправильні причинно-наслідкові зв’язки й будувати натомість правильні.

   

Якщо людина веде сидячий спосіб життя, то варто хоча б раз на 40 хвилин вставати, робити пару присідань, пити склянку води чи ходити до туалету

– Що варто робити для здоров’я прямої кишки?

– Правила настільки банальні й настільки дієві – аж страшно. Дуже важливе харчування, вживати достатню кількість овочів, фруктів, каш і води. Також важлива фізична активність. Я не кажу бігати марафони чи тягати залізо, але активність має бути для правильної перистальтики кишківника, щоби не було застою в органах малого тазу. Тобто, якщо людина веде сидячий спосіб життя, то варто хоча б раз на 40 хвилин вставати, робити пару присідань, пити склянку води чи ходити до туалету.

Також варто уникати анальних статевих актів і використання анальних секс-іграшок. Крім того, варто поговорити з родичами, чи не було в роду проктологічних захворювань. Це потрібно для того, щоб сімейний лікар допоміг вам розрахувати вчасний скринінг.

Також не боятися ходити до туалету в публічних місцях. Навіть якщо інші люди щось почують, ви їх цим не шокуєте, бо вони розуміють, що вони в туалеті. І дотримуватися культури дефекації. Тобто не засідати на троні протягом години, не тужитися й не брати з собою у туалет гаджети й кросворди. Коли довго сидите, то виникає набряк гемороїдальних вузлів. Можна ще взяти підставку для ніг, щоб коліна були трохи вище. І, звісно, користуватися гігієнічним душем замість туалетного паперу.

   

Гігієнічний душ у кожну хату!

– Давайте ще раз уточнимо, чому краще використовувати гігієнічний душ, а не папір?

– Наша промежина взагалі в шоці від того, що ми почали використовувати папір. Ми вигадані природою для того, щоби підмиватися й омивати. Не потрібне навіть мило, достатньо проточної води. Коли ми сидимо на унітазі, анальний канал трошки вивертається. Це дуже ніжна ділянка, тож коли ми починаємо її терти папером (а ми ж хочемо протерти до чистого паперу, до найчистішого!), то ми, по-перше, формуємо папером мікросадна, а по-друге, додатково втираємо залишки калових мас.

Люди, які відмовляються від паперу й переходять на підмивання, одразу відчувають різницю. Минає багато симптомів, наприклад, у кого був геморой – він спадає. Також у багатьох східних культурах підмивання не сприймається негативно, вони багато років так роблять. А у нас чомусь таке розуміння, що почистити зуби двічі на день – це ок, а помити попу – це щось дивне. Гігієнічний душ у кожну хату!