Літературний критик Євгеній Стасіневич обирає для The Village найбільш знакові, як на нього, художні книжки 2020-го року, що їх видали українською, коментуючи й пояснюючи свій професійний вибір.

Кейт Елізабет Расселл «Моя темна Ванесса»

Vivat, 2020, пер. О. Оксенич

Не бозна-як добре написаний роман, радше пристойно, ніж твердо, і зовсім він не ідеологічний, не «роман доби MeToo», а щось штибу нового психологізму для «покоління, яке говорить про своє». Юна Ванесса закохується в куди старшого викладача літератури, починається непростий мезальянс, проте читач на все це дивиться в ретроспективі, з відстані 10–17 років. Тобто – авжеж – ненадійна оповідачка, травми плюс фальшиві спогади, суб’єктивність та уявна краща версія юності й себе. «Ванессу» варто порівнювати не з «Лолітою», бо це поверхово, а таки з «Блідим полум’ям» (Рассел – з філологічними компетенціями): є підозра, що крізь голос героїні пробивається голос самого Джейкоба (бо созалежність річ тяжка), це він із голови Ванесси активно виправдовується. Щоправда, мета молодої авторки відрізняється від задуму Набокова: не розчинити врешті героїв одне в одному до повної дифузії, а дати Ванессі спертися на себе; почути себе, написати свою книгу.

Вільям Батлер Єйтс «Таємна троянда»

«Астролябія», 2020, пер. Олени О’Лір

Початково це важить самій культурі та її сторожам-гуманітаріям: мати у відбитках власною мовою (і то в добрих, а тут саме такий, руки Олени О’Лір, перекладачки Толкіна та «Беовульфа») наріжні камені чужих культурних фундаментів. Хоча й непрофесійним читачам походити «Трояндою» варто, позаяк Єйтс – він не лише поет Ірландського відродження, нобелівський лауреат, візіонер і містик. Він також добрий оповідач, у первісному значенні: його оповіді розраховані на інших, вони мають наративно чіпляти, «робити цікаво». І почасти працюють так досі. Зависання між романтизмом і модернізмом, епосом і міфом (останній страшно важить), національним і конкретно поетичним: можна порівнювати з українськими контекстами, можна добувати кельтський субстрат, а можна прочитати як три цикли дивних – як на сьогоднішнє око, і в тому сила тривалого мистецького очуднення, – історій. Бо це таки література.

Між іншим, «Старша Едда» в нас тепер теж є. Доукомплектовуємось.

Софія Андрухович «Амадока»

«Видавництво Старого Лева», 2020

Звісно, Книзі року BBC слід було обирати між двома антагоністичними ґросбухами, романами Матіос та Андрухович, різними проєктами художньої роботи з минулим; традиційним і новочасним. «Амадока» – книга стилістично неоднорідна, складно закроєна та збудована. Якщо «Фелікс Австрія» брала викінченою формою, то тут передовсім має спрацьовувати зміст, не «як», а «що»; там ажурність – в «Амадоці» шорсткість. Це проблемна книга про наші проблемні вузли, про сильно натерту зв’язку особистості з минулим, знання якого – і ось тут новизна – може бути не лише благом. Чи не основна чеснота цієї вкрай амбітної конструкції – роман, попри обсяг і різноплановість, тримається купи, він є, він живий. І він працює на різних рівнях: як три конкретні історії, як репліка у традиції «великих романів», як художньо-комеморативний та інтелектуально-терапевтичний жест, суть якого: навіть із таким історичним спадком можна та треба думати проміжними гепі-ендами. Бо що можливо зробити з недопроявленими, проте велетенськими суспільними й національними травмами, якщо ти письменниця? Наприклад, відповідально, захоплено та професійно поговорити про них, тобто написати зухвалий роман. І ось він.

Кен Лю «Паперовий звіринець»

Book Chef, 2020, пер. Є. Шириноса

Той, хто збирає неймовірні призові комбо та перекладає китайських побратимів, відкриваючи ринку іншу фантастику. Лю народився у КНР (і це важливо), проте став частиною американської фантастики, конкретніше – її посилено читабельного мейнстріму (якраз тут може критися секрет популярності: це реально легко читати). У Лю нема велично-головоломних сюжетів Теда Чана, натомість він уміє загортати все в емоційно-мелодраматичну шаль: хоч наукову фантастику, хоч фентезі, а хоч «магічний реалізм» (який у цій книзі справді схожий на себе). Письменник періодично виходить на слизьке, особливо там, де завалює багатозначні складні символи в перечулені притчі (як-от у титульному тексті), однак увага до психологічного виміру людини, педалювання теми Іншого поруч та іншого в собі – це додає такій фантастиці впізнаваності та емпатичного ресурсу. Поруч із «Химерними оповіданнями» Токарчук, історії Лю – найменш типова (і вже тому симпатична) мала проза цьогоріч.

Ольга Токарчук «Книги Якова»

«Темпора», 2020, пер. О. Сливинського

Якщо й був абсолютно заслужений, нічим не підважуваний Нобель у тому десятилітті, то це випадок якраз Токарчук: полька пише запаморочливо глибокі історії, що резонують у широчезних читацьких товщах; справдешній талант. А ще вона вкидає в інтелектуальну ротацію ідеї та сюжети, до цього фактично репресовані, бо «єретичні», ненормальні, відчутно незручні. «Книги» – це не лише про візіонера-авантюриста Якова Франка, єврея з Поділля, що страх як зворохобив сонний світ Поділля 18 століття; це також інваріант пригодницько-крутійського роману, і антитеза Речі Посполитій Сенкевича, і замальовка матричної для нас цивілізації людей Книги, і той набір ідей та їхніх носіїв, які здаються буквально безумними, проте саме вони відчутно поглиблюють законвенціалізовану європейську культуру. Плюс: це інтенсивне помічання численних Інших у моноліті національної історії. Франк – із тих протагоністів, що вже сливе антагоніст, але помилки його врешті поступаються гонору. Хоч інтерпретації тут можуть різнитися. Сила відмінностей.

Вочевидь, ключовий здобуток нашого ринку перекладних видань у 2020-му. Рівень і вчинок.

Богуміл Грабал «Занадто гучна самотність»

«Комора», 2020, пер. І. Забіяки

«Тридцять п’ять років я працюю в пункті збору старого паперу, така вона, моя любовна історія» та «Якби я вмів писати, то написав би книгу про велике щастя й велике нещастя людське», – ось тематично-емоційний камертон грабалівської книги і прози загалом. По-хорошому, саме це мало стати ключовою повоєнною притчею, а не щось там про принца і чайку. Щемко, іронічно, розумно: чех зовсім не є «пивним простаком», це лише маска, яку читачеві постійно слід із нього здирати. У дійсності він був тим, хто формував і виписував Центрально-Східну Європу, що в літературі, здається, лишень і була: Мілош, Надаш, Кіш, Стрийковський, Естергазі, Рот, Шульц. І Грабал – фіксатор леткого, химерного та глибинно щоденного. Про що це насправді? Про нашу підставову й тотальну самотність, про повільність як чесноту та виклик, про читання та писання як порятунок і відповідальність. І про те, що відчай у такому гіркому бутті може бути відсутнім.

Коректний локдаун-настрій спроможний задати не лише «Волден» Генрі Торо, а й проза Грабала: тут тепло поруч із темрявою.

«Піднебесні пісні. Поетичні переклади Ярослави Шекери»

«Сафран», 2020

Звучить непереконливо, проте поезія сьогодні все ж потрібна: якщо не в ролі вибагливого налаштування внутрішніх тонких мембран, то хоча б як одна з медитативних практик, задля зняття фонових тривог. І що невідомішими, що більш приналежними іншій культурній традиції це будуть вірші, то потенційно кращий ефект. Класична і середньовічна китайська поезія – ідеально. А ще й у перекладах так рано померлої Ярослави Шекери – дослідниці, яка сама була невеличкою сходознавчою інституцією, синологині з винятковими компетенціями, перекладачки, що встигла справді багато. Тут – шість сотень сторінок, майже п’ятдесят поетів і кількасот віршів. Усе це уважно прокоментовано та контекстуалізовано: біографії (є Ду Фу, Лі Бай, Цю Юань, Ван Вей, Лі Шан’їнь), історичне тло, мистецькі особливості, прикмети доби, стилю та світогляду. Вражає навіть невтаємничених. «Богиня снігів і Богиня на Місяці мужньо витримують холод»: це те поєднання важливого, фахового й красивого, яке українській культурі та конкретному читачеві, що хоче нового і небаченого, потрібне в якнайбільших кількостях. Однак буває нечасто.

Щепан Твардох «Король»

«Фабула», 2020, пер. О. Українця

На позір це роман маскулінний і pulp-овий, але фактично він нуарний, семітофільський і з подвійним дном (хай навіть і те перше, і те друге залягають не надто глибоко). Твардоха ми знаємо за галюцинаційним «Морфієм», і «Король» боксує десь на цій же території, проте по-своєму; бадьоріше та популярніше. Спроба розказати про міжвоєнне двадцятиліття (а конкретно – про кінець тридцятих) у гай-річівській манері та зсередини єврейської спільноти: боксер Шапіро, його жінки, його помічники й вороги, мафія та партійці, біднота і націоналісти. Ті, кого скоро змете Голокост, Варшавське повстання і виселення, тут – хоча б на сторінках вигаданої історії – стають інстанцією сили, готові битися та вигравати. Те, що виглядає кримінальним трилером з елементами гомоеротики й галонами крові, також є «літературною помстою» (скерованою не так на німців, як на поляків), «безславними виродками в декораціях Варшави-37». А ще доступною рефлексією про силу та кризу ідентичності, розмислами про нацхарактер і фетишиським ретро, що подобається ринку: є продовження (уже феміноцентричне) і пишний костюмований серіал.

Нам теж таке треба: про свої 30-ті та формотворчий 19 вік, про Голодомор і глухі радянські десятиліття. Ну, справді: у цьому може бути менше від першокласної літератури, а більше від культурницької та неполіткоректної вітальності. Аби з розумом і не без смаку.