The Village Україна попросили літературну критикиню Ганну Улюру обрати найкращі українські книжки в жанрі нон-фікшн, які вийшли в Україні у 2020 році.

Ганна Улюра

 Є такий напівжарт: що старша людина, то більше вона шанує нон-фікшн, віддає перевагу реальності над умовністю, документу над вигадкою, утомлюється уявляти, прагне розуміти. Під кінець року вже можна говорити про це впевнено: 2020 рік в українській літературі – рік нон-фікшн. Колись це мало-таки статися, а сталося несподівано. Ми постаріли й утомилися, та я щиро нас із цим вітаю. Українську літературу тут маю на увазі українською мовою – і перекладна, й оригінальна проза.

Нон-фікшн книжок українською 2020-го не просто багато, вони винятково добрі. До того ж і чи не кожна з них є обов’язковою для прочитання, не просто «книжка, яку можна підчитати», а «книжка, яку слід прочитати». Отож, чотирнадцять із них – нон-фікшн різних жанрів – потребують вашої уваги. Реальність кличе, понімаєте, озвіться ж, скоро.

Есе

Славенка Дракулич. «Кафе «Європа»: Життя після комунізму»

переклад Роксоляни Свято, Yakaboo Publishing

Нариси про посткомунізм Дракулич писала «по гарячих слідах» з 1992-го до 1996-го, і перше, що помічає авторка, коли роки по тому компонує книжку, – надлишок «ми», яке її травмує: вона пише від якоїсь спільноти, до якої не хоче належати, до якої належала за примусом. Це «ми» стає болісним етапом до винайдення «Я». Припускають, що люди, які жили за комуністичного проєкту, мають спільний досвід, який їх визначає.

Одна ж з ознак цього політичного проєкту полягала в тому, щоби відкинути значимість визначних досвідів. Й от вона описує робочу панель на якомусь літфестивалі разом з іншими письменниками зі Східного блоку, яким пропонують виступити свідками й жертвами диктатур, і не може пояснити західноєвропейським слухачам, що не відчуває ніякої спільності-приналежності. Солідаризуватися в цьому випадку – значить почати конкуренцію жертв. Власне, про це книжка й написана, про задавалося би побутові практики типу подарунків із закордонних подорожей, про усмішку, якою нас мала б привітати гостес у готелі, про таксистів, які накручують лічильники для іноземців, про публічні вбиральні, де нема дверей, і приватні туалети з золотими унітазами – про ті моменти, символічне значення яких складно пояснити тому, хто не є нами.

Тіберій Сільваші. «Дерево Одіссея»

ArtHuss

Дерево Одіссея з назви – це, власне, ложе Одіссея, навколо якого збудований палац на Ітаці та яке проростає корінням у сам острів, до якого так складно повернутися, щоб там збожеволіти від бездіяльності. Вічні мандри, вічне повернення – завжди є місце, куди тебе тягне, коли втікаєш від укорінення. Ця історія починається з Малевича й Родченка, з «квадратів» і триптиху «Червоний. Жовтий. Синій» – з моменту, у якому Сільваші фіксує новий канон живопису, що міняє саме уявлення про час: «Тут щоразу все трапляється вперше і все же було». Слідом за «новим часом» приходить «нове чуття». Переживання в живописі є прерогативою глядача, не того, хто зображений, не того, хто зображує, а того, хто дивиться, уміє дивитися, так точніше.

Так пише свої есе й Сільваші: наче все вже було й нарешті сталося, наче те, що побачив, тоді ж почало існувати. Рембрант, Веласкес, Ель Греко, Вермеєр, Моранді, Марія Примаченко, Кіріко – біографічні есе. Безпредметне мистецтво, різниця між художником і живописцем, взаємини речі й об’єкту, нагромадження реальностей, дизайн і/чи мистецтво – художні есе. Й очі, які долають момент «автоматичного» професійного аналізу, щоб спромогтися побачити напругу між картиною та словами, якими ми прагнемо її обмежити-описати, – інтерв’ю.

Пітер Померанцев. «Це не пропаганда. Подорож на війну проти реальності»

переклад Оксани Форостини. Yakaboo Publishing

Дихотомія «свобода слова» vs «цензура», тобто можливість публічно заявити про важливі речі обмежується й самообмежується, зважаючи на потреби історичного моменту чи політичної спільноти. Протиставлення «об’єктивності» й «постправди», себто потрактувати інформацію, – це завжди дія влади, етичного виміру не уникнути. Померанцев залучає новий вимір до цієї розмови. Як щодо постфакту? Як щодо того, що кампанії впливу виробляють не інформацію, а ідентичність? Інформація сама собою є тим, що відбувається.

Політика має на меті контроль над конструюванням ідентичності. І все, до чого ми до того звикли і звикали, типу неупередженості й об’єктивності новини, насправді вже не має значення. У цій «рамці» проводиться блискуче дослідження: автор розказує кілька історій, де медіа стають дією, про переслідування вільної преси в Манілі, гібридну й реальну війну на сході України, комерціалізацію практик мирних спротивів, бомбардування Алеппо, зафіксоване чи не по секундах стримерами, свідчення яких чомусь не важать як документи. Жорсткі, складні історії. Контрапунктом до них іде історія ідентичності самого Пітера Померанцева – історія його родини та його поглядів. Книжка – право заявити про значимість власних реальностей.

Оксана Забужко. «Планета Полин»

«Комора»

До книжки ввійшли тексти, які були оприлюднені протягом двадцяти з чимось років. Героїнями книжки є Софія Яблонська, Катерина Білокур, Соломія Павличко, Ольга Токарчук і та анонімна дівчина, чия історія стала основою «Казки про калинову сопілку» (це «жіночий портрет»). Героями – Іван Забужко, Юрій Покальчук, Юрій Шевельов, Йосиф Бродський, Леонід Плющ (це «чоловічий портрет»). І три ґрунтовні нариси формують «груповий портрет»: Забужко обмірковує досвіди генерації, що засвідчила смерть імперії й народження держави, власне, людей, чия молодість-юність припала на сходження Зірки Полин.

Саме відбір творів і композиція робить «Планету Полин» актуальною й несподівано новою. Головне питання часу Забужко окреслює тут же й робить це дуже чітко: уперше за всю історію людства надали слово тим, які доти мовчали, від першої особи заговорив Інший, заговорив своєю мовою, заговорив про речі йому / їй важливі, здійснив результативний перехід маргінального в центр. А от що раптом при цьому сталося? Чому от так ураз відповіддю на виклик живого голосу, що звучить, стала масова глухота? От про це й книжка. Про те, як близько треба підійти до людини, щоб нарешті почути її історію, ба більше, повірити в неї, і якою складною має бути для того твоя, уже суто твоя внутрішня робота.

Документальна проза

Генрі Девід Торо. «Волден, або Життя в лісах»

переклад Ярослави Стріхи, «Темпора»

Філософ і поет з містечка Конкорд, що в Новій Англії, усамітнився в малій хижі, неподалік ставка Волден, у двох милях від міста. Два роки й два місяці він жив із натурального хазяйства, фільтрував соціальні контакти, провадив жорстку політику економії й довгі години перед світанками в лісі присвячував медитації.

Ці два роки Торо потім десяток років осмислював, а в результаті з’явилася книжка «Волден», яка нині вважається взірцевою американською прозою, маніфестом екомислення, дауншифтінгу, самоізоляції, аскези абощо. І це її вперше переклали українською (і то блискуче!). Свобода є суто індивідуальним досвідом, уже пережитим конкретною людиною в конкретних умовах. І відтоді вона просто є, наче імунітет. Й от тоді свобода може набути найрізніших форм: хочеш – усамітнення, хочеш – громадської непокори (і на тому, і на тому Торо знався). Про різні форми свободи, в основі яких індивідуальний досвід людини, і написана ця книжка-щеплення.

Мірослав Влеклий. «Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала»

переклад Олени Шеремет, «Човен»

Сценаристка кіно про Джонса Андреа Халупа, яка сама потрапила під чари свого героя, заразила цією хворобою й Мірослава Влеклого. І найцікавіші припущення та спостереження в його книжці базуються якраз на дослідах Халупи, скажімо, про зв’язок «Колгоспу тварин» із біографією репортера, про якого ми знали достовірно тільки одне: він перша людина, яка повідомила світу про Голодомор, і це поклало край його кар’єрі й стало причиною смерті.

Влеклий пише біографію Джонса, залучаючи широкий контекст червоної й нацистської диктатури (Джон по черзі був захоплений то Сталіним, то Гітлером). І, занурившись в історію свого героя, Влеклий вирішує ним побути, відтворює пішу подорож Джонса Слобожанщиною. Заручившись допомогою харківського історика, рушає прикордонними селами, де питає мешканців, чи знають ті щось про Голодомор. З репортером відмовляються говорити, на нього нацьковують поліцію, йому відверто брешуть. «Тут ще тривають сталінські порядки», – пояснює поляку український історик.

Мартін Поллак. «Жінка без гробівця»

переклад Наталки Сняданко, «Видавництво Старого Лева»

Родинна історія не вперше забезпечує Поллака матеріалом для досліду. Героїнею стає сестра діда Пауліна, вона загинула в Словенії наприкінці Другої світової. Її історію в родині воліють не озвучувати. Пауліна померла в трудовому таборі, який югославська влада організувала для німецьких менших (австро-угорського походження). Справа, звісно, не в приватній біографії Поллака, а в практиках пам’яті сучасної Австрії й, ширше, Західної Європи.

Як вона воліє не пам’ятати своє нацистське минуле й злочини, які коїла, так само не хоче згадувати злочини, скоєні проти її громадян. Смерть 70-річної жінки, яка, на відміну від інших членів родини, ніколи не виказувала прихильності до націонал-соціалістів, від рук розлючених слов’ян можна було б написати як історію реваншу: мовляв, серед нас були нацисти, але й ви теж не святі. Але цю книжку пише Поллак, йому не цікава конкуренція жертв, він шукає, як узгодити спогади різних людей і народів про зло, яке ми одне одному спричинили, і «узгодити» тут, звісно, не значить «забути».

Стен Надольний. «Відкриття повільності»

переклад Ігоря Андрущенка, «Жорж»

На позір ця книжка начебто є белетризованою біографією Джона Франкліна, дуже точна реконструкція. Британський контрадмірал, дослідник, голова відомих експедицій до Австралії й Арктики (три невдалі з наукового погляду подорожі, в останній з яких він і загинув). Історія життя Франкліна вже не раз ставала предметом дослідження, але Надольний вносить щось конче важливе, що зробило його книжку мегахітом. Він міркує про повільність як особистісну характеристику, як ціннісну реакцію, як ознаку часу. Франклін від природи мав повільні реакції, за що все життя отримував насмішки й догани. Він зробив це не просто своєю сильною стороною, а й основою особливого типу світосприйняття, він відкрив у повільності ресурс свободи. Вільна людина може не повідомляти про свої плани, може собі дозволити про це промовчати. Деяка свобода – це коли ти заздалегідь повідомляєш про свої наміри. І несвобода, коли підкорюєшся комусь, хто має думку про те, як ти мав би діяти в майбутньому. Повільна книжка про те, що свобода та спокій – явища одного порядку: пригоди хюґе в Антарктиді.

Тетяна Терен. «Сотворіння світу. Сім днів із Тарасом Прохаськом»

Pabulum

Більше сорока годин розмов, сім розлогих бесід (сім днів творіння за титульною метафорою) – усі стосуються акту творчості й місії творця. Уже в «нульовій розмові» (узгодження плану інтерв’ю) побіжно прозвучала думка, що організує книжку. Прохасько розповідав про роман, який пише-не-пише, і про сина, з яким зараз проводить багато часу: «Нині я вдаюся до кризового планування, якого вчить дитина: коли можеш щось зробити відразу, так і роби, бо потому може чогось забракнути». Що ще треба знати про творіння й творчість, правда ж? Книжка інтимна настільки, наскільки інтимною може бути книжка-бесіда, і відверта настільки, наскільки дозволяє мова. Про літературу, політику, педагогіку, родину, місто, природу… жодна репліка не провисає й не губиться. І якщо, скажімо, Лука з усіх слів віддає перевагу «песь» і так називає янголів на картинках, то міркування про те, як можна пояснити щось, не можна побачити, прозвучить не раз і «песь» від Луки перетворить на «віру», «намір», «творчість», «правду».

Художній репортаж

Андерс Ріделл. «Книжкові злодії»

переклад Володимира Криницького, «Фабула»

Як нацисти грабували книгозбиральні та як і хто повертає книжки нащадкам власників, дуже короткий зміст бестселера Ріделла. Розграбування нацистами бібліотек – мало відчутний ідеологічний компонент, а не тільки слугувало поповненню приватних колекцій. У країнах, які підлягали ідеологічній асиміляції, книжки переважно вивозилися; у країнах, які мали підкоритися та зникнути, починали з книжок: їх знищували. Ріделл подорожує слідом за «робітниками» Гіммлера й Розенберґа від Берліна до Амстердама та Парижа й далі на схід, він фіксує втрати й досліджує тенденції. У Франції відбулося найбільше пограбування, тільки архів банку Ротшильдів мав 760 контейнерів книжок, а ще були 723 бібліотеки й 19 тисяч приватних зібрань – вивезено більше 1,7 мільйона книжок (серед них – і бібліотека Петлюри, до речі).

А от, наприклад, Польща й Україна, тут книжки не вивозили, тут їх знищували: 15 мільйонів у Польщі, і 50 мільйонів в Україні (найбільше в Європі, сумний рекорд). Повертати книжки власниками чи їхнім нащадкам – практика не така поширена, як повернення картин, наприклад. Часто такі книжки мають лише символічну цінність. Але саме ці історії Ріделл розказує уважно. Бо йшлося не тільки про пограбування бібліотек, а й про руйнації культурної спадщини спільнот – родин і країн.

Джон Кракауер. «У дикій глушині»

переклад Ксеніслави Крапки, «Видавництво Старого Лева»

1992-го на закинутій стежині, на півдні Аляски, у старому бусі, що колись слугував домівкою тим, хто ладнав тут дорогу та покинув невдячну справу, знайшли мертве тіло, записку SOS, кілька заповнених фотоплівок і куций щоденник. Важило тіло менше 30 кіло, й Алек Супер-Волоцюга (так сам рекомендувався) був мертвий більше двох тижнів. Помер від голоду. Хлопець із середнього класу, з доброю освітою й перспективою спокійного життя. Кріс Мак-Кендлесс (так його звали насправді) був палким шанувальником Торо й Толстого, він марив не просто пасивним спротивом будь-якій інституції, яка береться контролювати життя людей.

З його щоденників (украй пафосних, писаних від третьої особи) зрозуміло, що він мав місію, думку про свій особливий шлях. Видатний репортер іде назирці за юнаком, фіксуючи кожен його крок, що приведе до буса в глушині. Кракауер уплітає в історію Кріса кілька біографій юнаків, котрі гинули, вирішивши пожити «диким життям». Він пише про генерацію. І ця історія налякала всіх. Діти найблагополучнішого в історії США покоління, діти, яких викохали з думкою, що кожне починання мусить бути успішним, утікають з дому, щоб померти від голоду в глушині.

Ґжеґож Ґауден. «Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року»

переклад Андрія Павлишина, «Човен»

Польський репортажист детально й безжалісно реконструює події 22–23 листопада 1918 року, коли у Львові, який щойно перейшов від українців до поляків, польські військові й містяни влаштували єврейський погром, що завершився сотнями покалічених людей, десятками убитих, кварталами всуціль спалених і розгромлених будинків. Жертв зґвалтування не рахували: вони не зізнавалися.

У Ґаудена для роботи було обмаль документів: архіви протоколів, які робили по гарячих слідах, а потім поклали під сукно, окремі газетні повідомлення у віденській пресі, уривки мемуарів, що дивом зберегли нащадки тих, хто пережив погром, дійсно дивом, адже після 1918-й був у Львові ще й 1942-й. В історії, що її розказує Ґауден, важить якраз те, як її польські історики й політики сто років замовчували дуже ретельно, вона просто випарувалася з пам’яті, наче й не було. Перед автором цього репортажу стоїть надскладне завдання: він свідчить за тих, хто сам уже не може, і для тих, хто нічого не хоче знати.

Олександр Михед. «Я змішаю твою кров з вугіллям» Зрозуміти український Схід»

«Наш Формат»

Михед має на думці, либонь, уже ритуальну формулу «почути Донбас», коли населяє книжку десятками голосів з українського Сходу – анонімних і персоніфікованих. І пропонує їх, якщо не почути, то бодай послухати. Від грудня 2016-го він здійснив кілька поїздок на схід у межах проєкту «Метамісто: Схід», його метою було дослідити міфологеми, на яких ґрунтується (гуртується?) і з яких конструюється ідентичність.

Здається, живий голос, який можна почути тільки в розмові сам-на-сам, і став тією «неподільною часткою», яку шукав. Історія донецького дисидента Олексія Нікітіна, розлогі бесіди з Жаданом, Кахідзе, Козловським, Мініним, Рафєєнком, Стяжкіною, історії десятків людей, уміщених в одну ремарку на кшталт «легко любити Сан-Франциско, а ти Костянтинівку полюби», які ми вже самі собі розкажемо, історія самого автора, безперечно. Книжки-ментальні мапи, вони завжди є саморефлексивні, мапування – це акт влади, це точка залучення влади, що сама себе усвідомлює (або ні). Власне, книжка про вектори й сили влади: «Заплющ очі, опиши місце в якому ти знаходишся, і я скажу тобі, хто ти». У таких мапах найцікавіший масштаб, тут він 1:1: хтось говорить – хтось слухає.

Вітольд Шабловський, «Як нагодувати диктатора»

переклад Андрія Бондаря, «Видавництво Старого Лева»

Репортаж про несподіваний вимір культурної дипломатії. Не обмірковуючи прямо передумови та практики і наслідки тоталітарних режимів, Шабловський надає право поміркувати саме про це людям, які буквально обслуговували дикторські режими – кухарям «перших осіб». Навіть після смерті диктаторів такі свідчення є небезпечними (один із героїв залишається анонімним, він годував Енвера Ходжа). Ще більша небезпека суто психологічна, якщо хтось з героїв поставить під сумнів чистоту своєї служби (а подекуди й служіння), припустить, що, співпрацюючи зі злом, сам стаєш злом.

Репортер ніколи не вказує на ті моменти, коли його герої брешуть: зрештою, верифікувати їхні свідчення насправді складно. Він залишає за ними право на ілюзії, політичні зокрема, ну, бо якщо Садам Хусейн любив його страви та його самого як брата (розказує герой), то що тут уже попишеш проти хорошої людини Садама. Книжка має вигляд меню. Саддам Хусейн на сніданок (рибний суп), Іді Адмін на ланч (печена коза), Енвер Ходжа на обід (шекерпаре), Фідель Кастро на вечерю (риба в манговому соусі), Пол Пот – перекуска й десерт (салат із папаї). Кусень в горло після тих історій не полізе.