У книзі «Справа Стуса» зібрано архівні документи з кримінальної справи українського поета Василя Стуса, покази свідків, листи поета з тюрми, спогади його рідних і друзів. Це змога дізнатися про невідомі факти щодо життя, ув’язнення та загибелі українського поета, які охороняли під грифом «Секретно».

Книга Вахтанга Кіпіані «Справа Стуса» вийшла у видавництві Vivat ще у травні 2019 року. Зараз готується її перевидання, книга отримала «друге дихання» через суд із проросійським політиком Віктором Медведчуком, який хоче заборонити її в Україні. Він був адвокатом, якого надала держава поетові Василю Стусу.

Судове засідання за позовом Медведчука проти Вахтанга Кіпіані та видавництва Vivat перенесли на 14 серпня. Воно відбудеться в Дарницькому районному суді Києва о 10:00. Ось тут можна дізнатися детальний контекст цієї історії.

The Village Україна публікує один із розділів книги під назвою «Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса?» з поясненням автора. 

 19 листопада 1989 року Києвом пройшла незвична траурна процесія. Люди, а їх було дуже багато – тисячі і тисячі, несли на руках три домовини, вкриті «червоною китайкою», – так колись ховали козаків. А в руках у демонстрантів були синьо-жовті прапори — заборонені тоді «націоналістичні» стяги. Але КГБ того дня нікого за це не покарав. Спадкоємці «залізного Фелікса» мовчки спостерігали з вікон за цим дійством з вікон кабінетів сірої будівлі по вул. Володимирській, 33.

Історію перепоховання зафіксовано на кіноплівці. Варто подивитись документальну стрічку режисера Станіслава Чернілевського «Просвітлої дороги свічка чорна», вона є на youtube. Усе, що було потім, – це вже наші часи. Численні видання поезії Василя Стуса, визнання феноменального доробку літературознавством, вулиці його імені й водночас карколомна політична кар’єра, аж до глави адміністрації президента і «кума Путіна», одного з тих, хто розпинав поета, — призначеного державою адвоката Медведчука.

У Вільнюсі на стінах КГБ написані імена людей, які отримали вироки або були розстріляні «заплечных дел мастерами». У Києві ніщо не нагадує про моторошне минуле будинку. Хоча саме тут отримали свої вироки тисячі найдостойніших. І один з них – Василь Стус.

Ця книжка містить документальні матеріали з архіву колишнього КГБ, які внаслідок ухвалення пакету зініційованих Українським інститутом національної пам’яті декомунізаційних законів доступні для всіх, хто хоче знати про минуле все. І тисячі українців та іноземців уже скористались можливістю краще зрозуміти історію власних родин і історію всієї країни.

Жодна газета у Радянській Україні тоді не писала про арешт, слідство і суд. І тому безцінними свідченнями із залу суду виступають аркуші зі справи, де Михайлина Коцюбинська та Світлана Кириченко – товаришки Василя Стуса – говорять про нього як про людину кришталевого сумління.

Обставини його смерті у вересні 1985 року у таборі особливого режиму на Уралі дотепер не з’ясовані – чи це було вбивство, чи зупинка серця, чи навіть самогубство (є й така версія). Разом зі Стусом у таборі загинула і його остання рукописна поетична збірка «Птах душі» у звичайному учнівському зошиті у блакитній обкладинці. Їй також не вдалося вилетіти через в’язничні ґрати.

Вахтанг Кіпіані

журналіст, упорядник книги «Справа Василя Стуса»

Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса?

Четвертого вересня 1984 року поета Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у житловій камері бараку колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Бездиханне тіло поета Василя Стуса – у карцері, цього самого дня, через рік. «Серце не витримало, з кожним може бути…», – передають слова табірного гебіста.

Ми маємо право не вірити: у невипадковість страдницького життя та випадковість смерті.

Місцем вічного спокою Юрка та Василя призначили маленький цвинтар при дорозі в селі Копально-Борісово.

«Особливо небезпечні державні рецидивісти» за «найгуманнішими у світі» радянськими законами не мали права навіть на скромний обеліск, не кажучи вже про людський хрест.

Тільки дерев’яні стовпчики з номерами. У Литвина – сьомий, у Стуса – дев’ятий...

Стуса та Литвина багато що об’єднувало: хист, оголена поетична та громадянська реакція на несправедливість навколишнього світу, врешті-решт, членство в Українській Гельсінській групі. Не кажучи вже про арешти, суди, тюрми й заслання. І зрештою – смерть. У цьому теж є знак із небес, бо це сталося в один день.

Але Юрка та Василя об’єднує не тільки спільність трагічної долі. В їхньому житті певну роль зіграв молодий тоді адвокат Віктор Медведчук.

Першим уголос заявив про те, що мораль і Медведчук – речі несумісні, здається, Євген Сверстюк. Філософ і дисидент мав на увазі ненормальність ситуації, коли державну місію покладено на людину, яка нав’язує суспільству вовчі закони, має подвійне дно, є циніком і фарисеєм.

Кум Путіна навряд чи потребує чи може розраховувати на мій «захист», але...

Поет підписав собі вирок іще 4 вересня 1965 року, коли на прем’єрі «Тіней забутих предків» закликав підвестись усіх, хто виступає проти арештів інтелігенції, і попередив про відновлення сталінізму. Йому цього не пробачили – втратив місце в аспірантурі та взагалі в українській літературі.

Арешт у січні 1972 року – це кінець першого акту життєвої трагедії. Мордовія, заслання на Колиму, вимушене сусідство з матоязичним кримінальним російським світом, принизливі обшуки, перлюстрація листів до коханої дружини й сина Дмитрика, спроби фізично «провчити» – це все «этапы большого пути», це все сторінки ще не виписаної як слід трагедії Василя Стуса.

Віршів і літературно-критичних розвідок Василя Стуса майбутній адвокат Медведчук тоді не читав і не міг читати – їх після 1966 року в Радянському Союзі не публікували. Єдину на той момент збірку «Зимові дерева», без згоди автора, надрукували 1970 року за кордоном.

На палітурці було вказано, що це зробило брюссельське видавництво «Література і мистецтво», а, насправді, книжка побачила світ у бандерівській друкарні в Лондоні.

Уперше долі Медведчука та Стуса перетнулися влітку 1980 року, коли Віктор Володимирович працював пересічним київським адвокатом, а Василь Семенович перебував у камері слідчого ізолятора КГБ на вулиці Володимирській.

Стус був заарештований співробітниками слідчого відділу Управління КГБ по місту Києву та Київській області 14 травня 1980 року за звинуваченням у «антирадянській агітації та пропаганді».

Під час обшуку вдома вилучили вірші, записні книжки, листи, матеріали справи 1972 року, документи про становище політв’язнів, виклик на виїзд до Сполучених Штатів. У протоколі обшуку зазначено, що Стус його не підписав, мовляв, «з представниками кривавої організації жодних розмов вести не хоче».

Прощаючись із дружиною, Валентиною, Стус сказав, що не братиме участі в попередньому слідстві й суді, відмовляється від адвоката, не звертатиметься до вищих касаційних інстанцій, погодиться свідчити лише за умови відкритого судового процесу та участі міжнародних правозахисних інституцій, включно зі Світовим конгресом вільних українців.

Стусові інкримінували написання листів до Андрія Сахарова, Петра Григоренка, Левка Лук’яненка, Анни-Галі Горбач із Німеччини, члену «Міжнародної Амністії» Крістині Бремер (у матеріалах слідства вона фігурує як «націоналістка з ФРН» — хоча насправді була членом Соціалістичної партії Німеччини), заяву в обороні Миколи Горбаля та ще багато чого. Обшуки, вилучення документів і листів пройшли в Ірини Стасів-Калинець, Євгена Пронюка, Валерія Марченка, Євгена Сверстюка, Раїси Руденко, Світлани Кириченко.

Чи міг політв’язень вибрати собі іншого адвоката?

Згадує Василь Овсієнко, член Української Гельсінської групи, політв’язень 1973–1977, 1979–1988 рр.:

– У ті роки існував список адвокатів, з-поміж яких тільки й можна було вибирати собі захисника, якщо ти проходив за політичною справою. Це, звісно, були перевірені люди, які мали від КДБ так званий «допуск» до справ такого роду.

Але в цих списках були й винятки. Наприклад, Сергій Макарович Мартиш. Він мав такий «допуск». Оксана Яківна Мешко попросила його написати касаційну справу для захисту її сина, Олеся Сергієнка, також заарештованого за політичною статтею. Мартиш написав її блискуче, так що його відразу викинули з того переліку обраних... Після цього він міг захищати лише кримінальних злочинців.

Коли в 1979 році мене звинуватили, що я нібито напав на співробітника міліції й повідривав у нього ґудзики, Мешко порадила мені скористатися послугами Мартиша. І він добре мене захищав. Він запропонував судді закрити кримінальну справу, мене звільнити за відсутністю складу злочину, натомість покарали міліціонерів, які фальсифікували справу. Прокурор аж зайшовся від люті! Та просив суддю надіслати в адвокатську колегію Дарницького району Києва заяву «о неполном служебном соответствии» Мартиша.

Ніхто не знає, чи була можливість обрати «менше зло» у Стуса. Проте є доконаним фактом те, що наданого системою адвоката звали Віктор Медведчук. На той момент він уже мав досвід «захисту» політичного в’язня.

У грудні 1979 року Медведчук «представляв інтереси» в суді у Василькові іншого члена УГГ. Це вже була четверта «посадка» поета Юрія Литвина – раніше він карався за «політику» у 1951–1955, 1955–1965 та у 1974–1977 роках.

Литвина традиційно для кінця 1970-х років звинуватили не у злочині проти радянської держави, а в тому, що він, нібито, «бувши в нетверезому стані та порушуючи громадський порядок вчинив спротив працівникам міліції з використанням насильства». Знову дисидент бідного мєнта побив!

Литвин тоді отримав три роки позбавлення волі в колонії суворого режиму.

З останнього слова, виголошеного 17 грудня 1979 року:

«...Сфабрикована проти мене справа є не що інше, як підла провокація, авторами якої є КДБ України, виконавцями ж – Васильківський райвідділ міліції, суд і прокуратура м. Василькова. Провокація, вчинена проти мене, – це свідомий злочин, здійснений органами так званої «радянської влади» не лише проти мене як особи, як літератора, як члена Української Громадської Групи «Гельсінкі», але й проти всіх тих, кому дорогі й близькі ідеали демократії, свободи й гуманізму…

Прокурор будував свої звинувачення не на ґрунті об’єктивних фактів (яких не було), а на хисткому тлі фальсифікацій і прямих лжесвідчень «потерпілих», які безсоромно брехали на суді під опікою «Влади» і «Закону»...

Пасивність мого адвоката Медведчука в захисті обумовлена не його професійним профанством, а тими вказівками, які він одержав згори, і підлеглістю: він не сміє розкривати механізму вчиненої проти мене провокації. Адвокатська участь у таких справах зведена нанівець – це ще одне свідчення відсутності в СРСР інституту адвокатури при розгляді політичних справ, де садять людей «інакодумаючих»...

Як суд, так і прокуратура, так і державна безпека, так і міліція є вузлами на батозі, яким періщать і будуть періщити Литвина за його вільнодумство, за його літературну творчість та правозахисну діяльність».

І знову риторичне запитання – чи міг адвокат врятувати підзахисних Стуса та Литвина?

Ні, бо їхня доля вирішувалася не в залі суду. Не у Василькові, і навіть не в Києві.

Збереглися архівні документи, що свідчать: репресії стосовно членів Московської, Української, Литовської, Грузинської та Вірменської Гельсінських груп розпочалися після відповідної санкції ЦК КПРС.

Голова КГБ СРСР Юрій Андропов доповів, партія ухвалила рішення, відтак його довели до республіканських комітетів держбезпеки, і ті вже спустили на дисидентів «ланцюгових псів» із 5-го ідеологічного управління...

Усі інші коліщатка радянської тоталітарної системи лише забезпечували реалізацію московських рішень. Мєнти й гебісти фальсифікували справи. Чорноволові та Горбалеві не пощастило найбільше – їм приписали «спроби зґвалтування», Ярославу Лесіву – наркотики, Олесю Берднику підкинули валюту та порнографію тощо. «Народні суди» штампували терміни – по максимуму.

Адвокати відверто «відбували номер», не забуваючи, правда, здирати гонорари з убитих горем родин...

Преса регулярно друкувала статті про «перерожденцев», «литературных власовцев», «агентів ЦРУ», «фашистів у сутанах», «українських буржуазних націоналістів».

Та все ж, яку роль відіграв Медведчук у житті Василя Стуса? Крім кримінальної справи, яка зберігається в архіві СБУ, важливим джерелом про це є 58-ме число московського самвидавного журналу «Хроника текущих событий». Саме там ми й можемо прочитати звіт про судовий процес 29 вересня –2 жовтня 1980 року, що відбувався в залі Київського міського суду.

Головував суддя Фещенко, обвинувачення підтримував прокурор Аржанов, захищав Віктор Медведчук.

До речі, Стус чудово розумів, що справа не в конкретному виконавцеві, тому неодноразово відмовлявся від послуг адвоката. Узагалі!

За даними анонімного джерела «Хроники...», Медведчук на суді визнав, що всі «злочини», нібито вчинені його підзахисним, «заслуговують на покарання» (у самій справі захисник каже так – «кваліфікація дій мого підзахисного є вірною»). Але просив врахувати, що Стус, працюючи на виробництві, «виконував норму», а, до того ж, має низку хронічних захворювань. Такі аргументи, треба розуміти, мали пом’якшити жорстокість спущеного з Москви вироку.

Насправді, боронили Василя дві сміливі жінки – Михайлина Коцюбинська та Світлана Кириченко (дружина політв’язня Юрія Бадзя).

Михайлина Хомівна, виступаючи в суді, назвала Стуса «людиною з оголеною совістю, нездатним пройти повз найменшу несправедливість», заявила, що «є щасливою від того, що доля звела її з підсудним». Світлана Кириченко не відповідала на запитання катів, бо «не вважає процес законним», а відтак заявила, що «свідчитиме на тому суді, де Стус буде звинувачувати, а не сидіти на лаві підсудних», і на знак протесту залишила залу.

Ось як цю діяльну, а не формальну підтримку Василеві подає «Хроника...»:

«СТУС. Известно ли свидетелю, что в Декларации прав человека записано право на свои взгляды?

КОЦЮБИНСКАЯ. Да.

СТУС. Известно ли свидетелю о тайне личной переписки?

КОЦЮБИНСКАЯ. Да.

СТУС. Известно ли свидетелю, что во время предварительного следствия ко мне 8 августа применяли пытки («фiзичнi тортури» – ХТС)? Вот их автор (Стус показал на стоящего у двери зам. начальника следственного изолятора КГБ –ХТС.)

КОЦЮБИНСКАЯ. Неизвестно. Но если так говорит Стус, то это правда».

За словами очевидців, у Стуса «вкрали» останнє слово. Спецпубліка, яка грала роль «масовки», покірно потягнулася до виходу. Василь гучно, як він це вмів, заволав: «Палачи! И вы не смоете всей вашей черной кровью поэта праведную кровь!»

Вирок прозвучав, наче постріл: десять років позбавлення волі в таборі особливо суворого режиму та п’ять років заслання. Визнаний «особливо небезпечним рецидивістом». Кінець терміну ув’язнення – 15 травня 1990 року. На побаченні, відразу після суду, сказав дружині, що такого терміну «не витягне».

Після жорстокого, по суті смертельного, вироку, із горьківського заслання на весь світ пролунав одинокий, але сильний голос академіка Андрія Сахарова: «Нелюдяність вироку українському поету Василю Стусу – сором радянської репресивної системи. Так життя людини ламається безповоротно – це розплата за елементарну порядність та нонконформізм, за вірність своїм переконанням, своєму «я»...».

 Вартість:

 «Vivat» (українською)

   друкована: 230 ₴