The Village Україна обирає книгу тижня, пояснює, чому її варто читати та публікує уривок.

Розслідування двох журналісток Джоді Кантор і Меґан Туей сколихнуло не лише Голлівуд. Жінки, які десятиліттями мовчали про свої травматичні історії, тепер відверто заговорили. Це розповідь про сексуальні злочини, скоєні відомим голлівудським продюсером Гарві Вайнштайном, про жорстоке ставлення президента Дональда Трампа до жінок і про публічне обвинувачення судді Верховного суду США Бретта Кавано в сексуальному насильстві.

Авторки збирали інформацію протягом трьох років, провели сотні інтерв’ю, які записували від Лондона до Пало-Альто. Усе це підкріплено стенограмами розмов, листами й іншими оригінальними документами. Журналістки отримали за це розслідування Пулітцерівську премію в категорії «Служіння суспільству».

«Вона розповіла» – книжка, що вразила мене багато в чому, та поділюся трьома найяскравішими потрясіннями.

Перше: читаючи, була шокована, як довго зло не було покаране (навіть у такій значно прогресивнішій за нашу країні), і як багато механізмів були налагоджені так, щоб не дозволити викрити ці злочини. Слабші (жінки-жертви) боялися протистояти, а в сильних (як Вайнштайн) – величезна команда юристів, зокрема й на зарплатні майже 1000 доларів на годину, які вміють як не домовитися з потерпілими, то натиснути на них.

Друге: мене приємно здивувало, як написана ця книжка-розслідування. Робота команди над нею тривала по розділах, і коли я вже сідала читати, то не могла зупинитися, поки не прочитаю розділ до кінця. І хоч фінал усієї історії відомий ще до того, як сідаєш читати, розповіді про кожне з розслідувань побудовані так, що весь час присутня інтрига. Завдяки вдало вибудованому сюжету книжка читається як дуже крутий детектив. Уявіть тільки: друга година ночі, я маю лише перші два розділи й дочитую до слів: ««Мені страшно», – написала та» – й не маю продовження.

І третє: я вражена фаховістю роботи редакції. Розслідування, яке спочатку планувалося як стаття, а згодом стало цією книжкою, велося три роки. Протягом усього цього часу журналістки Джоді Кантор і Меґан Туей інтерв’ювали героїв і героїнь, пазл за пазлом складаючи картину минулого й шукаючи зачіпки, які б дозволили їм оприлюднити результати пошуків. Впродовж усього цього часу їх супроводжувала редакторка New York Times Ребека Корбетт, даючи фахові поради (і підтримку) в найскладніші моменти.

І з якою ретельністю готувався фінальний варіант статті – його безліч разів вичитували самі авторки-розслідувачки, тоді вносили правки редакторка та ще один колега-розслідувач Дін Баке, і водночас кожне слово й формулювання зважувалося юристом – щоб цей фінальний варіант не містив жодного формулювання, через яке на видання могли б подати судовий позов.

Така багаторічна злагоджена командна робота, з увагою до усіх деталей, викликала в мене неабияку повагу до колег. Особливо зважаючи на реалії сучасної української журналістики, де тривалість життя деяких видань менша за термін роботи американських колег над однією темою, не кажучи вже про кількість робіт і проєктів, які кожен окремий журналіст змінює в нас за два-три роки. Тож це такий крутий маркер – до якої тяглості процесів та якості командної роботи варто прагнути».

Мар’яна Хемій

книжкова оглядачка і коректорка книжки

Навіть під час написання матеріалу журналістки надалі радилися, що саме вони можуть розповісти про можливі правопорушення й на яке джерело посилатися. Джоді й Меґан мали лише одне записане інтерв’ю з імовірною Вайнштайновою потерпілою: історію Лори Медден про першу зустріч із продюсером у Дубліні 1992 року. А що в Зельди Перкінс були зв’язані руки угодою про конфіденційність, а Ровена Чіу взагалі не відгукнулася, вся їхня сага звелася до чотирьох коротких, але важливих абзаців, покликаних показати, що були серйозні обвинувачення й відшкодування, а водночас захистити обох жінок.

Асистентка 1990 року, яку Меґан знайшла в домі її матері, теж була важливою постаттю для статті. Зрештою, Джон Шмідт, колишній керівник Miramax, якого Меґан без попередження відвідала влітку, неофіційно підтвердив виплату відшкодування колишній асистентці після прикрого епізоду з Вайнштайном. Він погодився поговорити з Меґан, пояснюючи, що його вразила її стаття про amfAR. Тому Меґан не облишила надії, що жінка погодиться говорити під запис. Але коли вона написала до неї, отримала таку відповідь:

Шановна Меґан,

Вибачте, але, будь ласка, не намагайтеся зв’язатися зі мною знову, безпосередньо чи опосередковано. Мені нема чого сказати, і я не даю нікому повноважень говорити від мого імені. Я не хочу, щоб мене називали або цитували як анонімне джерело в будь-якій статті, і вдамся до юридичного захисту, якщо таке станеться.

Оскільки скидалося на те, що її історія таки мала ознаки сексуального насильства, Джоді та Меґан не могли назвати її імені без дозволу. Вони вирішили просто згадати молоду жінку, яка, за словами кількох колишніх працівників, зненацька покинула компанію після інциденту з Вайнштайном, а пізніше дістала компенсацію. Вони процитували її колишню начальницю, Кеті Діклесіс, яка сказала: «У внутрішньому колі це не було таємницею».

Згодом Меґан дізнається, що Вайнштайн скоїв сексуальне насильство над помічницею, коли та за його наказом приїхала до продюсера додому. А Шмідт розповів Меґан більше: незабаром після того випадку Вайнштайн зізнався, що вчинив «дещо жахливе». «Не знаю, що на мене найшло. Цього більше не повториться», – згадував згодом Шмідт слова продюсера. (Вайнштайн ці слова заперечував.)

Меґан зателефонувала до Роуз Макґавен, яка, як видавалося, рішуче налаштована викрити Вайнштайна. Але Макґавен сказала, що не може повторити під запис обвинувачення на адресу продюсера. Нещодавно Вайнштайн запропонував їй мільйон доларів в обмін на мовчання, й адвокат порадив їй узяти гроші, – сказала вона Меґан. Вона не збиралася їх брати. Та через безліч ускладнень хотіла б облишити цю історію. За словами Роуз, її адвокат теж надіслав Ронану Ферроу попереджувального листа, забороняючи публікувати інтерв’ю. «Мені шкода, – сказала Макґавен. – Та я справді не можу».

Проте Джоді й Меґан переконали Макґавен показати копію угоди про врегулювання конфлікту, яку вона уклала з Вайнштайном 1997 року. На диво, у цьому документі на одну сторінку не було пункту про конфіденційність. Макґавен могла поділитися ним із журналістами без юридичних чи фінансових наслідків. Макґавен відмовилася коментувати історію, але вони могли процитувати в статті витяги з угоди, зазначаючи, що після інциденту в готельному номері під час кінофестивалю «Санденс» Вайнштайн заплатив Макґавен 100 000 доларів. Цей платіж «не означає визнання провини» Вайнштайна, який мав на меті «уникнути судових процесів та мирно залагодити справу».

Переважна кількість колишніх працівників Вайнштайна, яких журналістки хотіли цитувати, боялися помсти. Джоді та Меґан переконували їх, що стаття міститиме переконливі докази того, що хоч би скільки минуло років, говорити не пізно. Однак більшість відмовилася. «У мене власне життя!» – протестував один працівник. Інший запропонував цитату:

«Сексуальні домагання, про які часто пліткували, рідко спливали на поверхню. Сумно, ганебно, але мало хто з нас наважувався протистояти цьому явищу».

А за кілька годин цей працівник відкликав свою цитату, заявляючи, що не хоче навіть побіжно асоціюватися зі статтею. Одним із небагатьох, хто наважився говорити, став

Марк Гілл, колишній керівник лос-анджелеського відділу Miramax. «Зовні все видавалося блискучим – «Оскари», успіх, неабиякий культурний вплив, а за лаштунками чинився такий безлад, що годі й уявити», – сказав він, описуючи ймовірні злочини продюсера. Джоді й Меґан вважали його слова, як і кілька інших цитат, маленькими перемогами, тому вставили їх у текст.

Опівдні в понеділок Джоді написала повідомлення Ешлі Джадд, запитуючи, чи можна з нею поговорити. Баке і Парді переконували журналісток не зациклюватися на акторках. За їхніми словами, найважливіше оприлюднити першу статтю, після якої, прогнозували вони, інформація поллється потоком. Було б непогано переконати Джадд і Пелтроу говорити під запис.

Джоді та Меґан не погоджувалися. Стаття про Вайнштайна мала дві сюжетні лінії: очевидна загроза від продюсера поколінням працівниць і акторок, які прагнули здобути ролі. Першу лінію журналістки добре задокументували. Без другої – про багатьох акторок, серед яких навіть визнані зірки, що розповідали про домагання Вайнштайна – історія буде неповна. Джадд негайно відповіла на повідомлення. Вона в приймальні стоматолога і не може говорити.

Джоді закладала основу для цієї вирішальної розмови понад три місяці. Два тижні тому вона зустрічалася з Джадд, яка приїхала до міста на Генеральну Асамблею ООН. На терасі, з якої відкривався краєвид на мангеттенський Іст-Сайд, Джоді просила її поміркувати про інтерв’ю під запис, наголошуючи, що працює над тим, щоб дістати свідчення від інших актрис. Джадд уважно вислухала і сказала, що не впевнена.

Видавалося, що тепер це запитання не на часі. Стаття з’явиться майже водночас із прем’єрою нового сезону телесеріалу Джадд «Берлінський вокзал» – імовірно, вона захоче уникнути розголосу. А ще гірше, Джадд від самого початку хотіла опинитися в компанії інших акторок. Але навіть після десятків розмов вони не мали записів. Сальма

Гаєк, Ума Турман і Анджеліна Джолі не відповідали на дзвінки. Джоді надалі вмовляла Ґвінет Пелтроу, але й та була під знаком питання. Розанна Аркетт, яка теж розповідала Джоді про інцидент у готельному номері, не готова була оприлюднити своєї історії. Інші акторки, відомі та невідомі, розповідали історії про Вайнштайна, але журналістки мусили присягнути, що не розголошуватимуть їх.

Жодна акторка не хотіла бути єдиною, хто виступить проти Вайнштайна, тому їхній страх, який десятиліттями захищав Вайнштайна, служив йому й надалі.

 Вартість:

 «Yakaboo publishing» (українською)

   друкована: 240 ₴