«Особисті речі. Розповідь про одяг у концтаборах і таборах смерті» польської письменниці, журналістки та культурної антропологині Кароліни Сулєй – це дослідження, присвячене життю в концтаборах через призму одягу й особистих речей, які залишалися з людьми навіть у найжорстокіших умовах. Авторка розповідає про значення одягу для тих, хто був позбавлений гідності, людських прав і показує одяг як символ боротьби за власне «Я».

 

Ольга Ренн

відповідальна редакторка «Видавництва Старого Лева»

Навряд чи книжка з історії Голокосту асоціюється з питаннями краси, стилю, моди, бо нам часто здається, що такі книжки – про смерть. Але вони й про життя також. Цей досвід дуже складно осягнути, а проте він був. І сьогодні книжки Віктора Франкла, Едіт Еґер, Прімо Леві та багатьох інших авторів дивовижним чином наснажують і додають сил. Кароліна Сулєй унікально цікава авторка, яка зібрала безліч свідчень про роль і значення особистих речей у житті різних людей і як ті речі допомагали людям протривати й вижити в концтаборах. 

Мене вразила історія однієї жінки, яка в Берґен-Бельзені малювала модні етюди на сторінках свого записника, а після війни стала модною журналісткою, працювала на «Vogue». В інтерв’ю про табірний період життя підкреслювала, що пам’ять про моду не залишала її навіть у найчорніші миті. Розповідала, що в Бельзені жінки за помаду билися більше, ніж за їжу. У неї був мініатюрний флакончик парфумів, і вона берегла його, наче скарб. Парфуми нагадували їй про «цивілізований світ».

Але ті не розуміють, вони ще вільні. Вони мають зачіски, капелюхи, хутра, рукавички, шалики, на ногах туфлі, шкіряні черевики, у валізах книжки, змінну білизну, светри, біжутерію. Вони є собою, а речі належать їм. Речі віддавна подорожують із ними. Вони вже давно позбулися речей, які їм були непотрібні, або ж ці речі в них відібрали. Вони постановили: те, що мають, – це мінімум для того, щоб вижити. 

Але постаті повторюють: «Зараз ви віддасте все, але будете жити».

Для жінок гоління голови – це зґвалтування. У культурі воно пов’язане з приниженням, позбавленням права на жіночість. Поголена таврується як така, що поводилася аморально. В умовах війни – була колаборанткою, зокрема так званою «горизонтальною» колаборанткою, тобто такою, що вступала з ворогом в інтимні стосунки. А отже, примусова утрата волосся сприймається як покарання. Символічне – одне з тих, які знести найважче.

Майже кожен з уцілілих, розповідаючи про своє перебування в табірному комплексі Аушвіц-Біркенау, згадує момент «видачі одягу» для себе або своїх близьких із великою дбайливістю. Адже від цього великою мірою залежатиме виживання в’язня та його психічна стійкість. Для деяких цуґанґів, найчастіше жінок, пов’язані з одягом процедури були шоком, від якого вони не могли відійти.

Окрім типу одягу, на їхній жалюгідний стан впливала також його дошкульна «нерозмірність». Виділений одяг ніколи не пасував за розміром – це в’язень мусив пристосуватися до одягу, який послала йому доля. Були тільки два розміри – завеликий і замалий.

В’язні щоденно борються за своє тіло, яке поганіє, покривається укусами, виразками, поринає в бруд, багнюку і втрачає людські форми. Вони рятуються ритуалами. Коли засинають, їм сняться сни про довгі хвилі волосся, білі сорочки й туалетні води.

Це концтабірний гігієнічний пейзаж.

А боротьба з брудом – це боротьба не лише фізична. Це намагання зберегти право на чистоту духовну. Концтабірний бруд не тільки бруднить тіло жінки, а й підважує його жіночість. Брудна жінка? Що за гидота! У культурному аспекті бруд не загрожує чоловічості тією самою мірою. Чоловік може бруднитися, може смердіти, пітніти – і це не позбавляє його чоловічості. Чоловічість не дорівнює, а принаймні тоді не дорівнювала бездоганності вигляду і тіла. 

Жіночість має означати красу. А краса будується щоденним піклуванням про фізичну вроду – миттям, парфумуванням, зачіскою, макіяжем. Жінки в концтаборах, позбавлені волосся, уборів, можливості щоденно дбати про свій вигляд, втрачають почуття власної вартості.

Але дещо є істинним для всіх. Незалежно від того, через яку драму хтось проходить, не можна відмовлятися від найпростіших речей. Треба митися. Треба вдягнутися і причесатися. Хоч якою б людина не була знудженою й пригніченою. Це потрібно не тільки для того, щоб вижити, а й для того, щоб хотілося жити пізніше. Саме в цьому полягає мистецтво життя.

Ось врятовані жінки виходять із барака. Деякі усміхаються, інші ще приголомшені. Кілька з них починають переглядати одяг, що лежить на землі, мимоволі шукають чогось для себе. Поруч лежать трупи їхніх подруг. Вони ласо роздивляються їхнє вбрання. Таке багатство під ногами, треба щось швидко зорганізувати. Ті, які відчувають у собі силу чекати на допомогу, сідають групками в березовому гайку, зосереджуючись на собі, на своїх малих «пікніках». Це ніжні, інтимні миті. Коли до них звертаються, вони мимоволі всміхаються до об’єктива, позують, віднаходять поховану жіночність, яка заново народжується в їхніх очах і на обличчях.

Невідомо, кому спала на думку ця фантастична ідея, але одного дня до табору доставляють губну помаду. Вистачило для всіх охочих. Фарбувалися навіть пацієнтки шпиталю. Так «ефект губної помади» описував у спогадах полковник Мервін В. Ґонін, командир бригади, яка визволяла Бельзен: «Це було відразу після прибуття Червоного Хреста, у перші дні після визволення. Спочатку я вважав, що це абсолютна протилежність того, що нам було потрібно. Ми благали про сотні, тисячі інших речей. А тут раптом губна помада. Я не знав, хто це залагодив, а дуже шкода, бо це був проблиск геніальності. Ніщо так не допомогло жінкам у шпиталі, як та помада. Вони лежали на ліжках без простирадел і нічних сорочок, зате з червоними губами. Вони снували табором, загорнуті лише в пледи, але з яскравою червінню на губах. Я бачив мертву жінку на столі в морзі, яка в затиснутій долоні тримала шматок помади. Нарешті хтось зробив жест, завдяки якому вони знову стали особами, індивідами, а не татуюванням на власному плечі. Нарешті вони могли зосередитися на вигляді. Ця помада почала повертати їм людське обличчя».

Вартість
Паперова: 450 грн.