Віледж обирає книгу тижня й пояснює, чому її варто читати

   

У книзі «Що знають мої кістки» Стефані Фу, відома американська журналістка й продюсерка розповідає про те, як за фасадом стабільної кар’єри та звичної рутини роками приховувався її розлад. Вона занурює читача у спогади, відверто відтворює сцени зі свого дитинства, у якому вона переживала фізичне та психологічне насилля.

Зрештою, дорослішаючи, вона змушена була самотужки шукати відповіді на болючі питання минулого, яке залишило глибокі шрами, адже батьки покинули її напризволяще. Її досвід перегукується з історіями мільйонів людей, які також ведуть щоденну боротьбу з власним болем. Саме це відчуття спільності й дало початок книзі, що перетворилася на особисту сповідь, відверту й пронизливу.

 

Олена Ласка

випускова редакторка «Що знають мої кістки»

«Багатьом із нас відомий термін «ПТСР» – посттравматичний стресовий розлад, який виникає як реакція на травму. Роками Стефані Фу вважала, що це її діагноз – важке дитинство, психологічне й фізичне насильство з боку батьків приводили до того, що дівчинка лягала спати з ножем під подушкою.

Сеанси терапії й роки лікування, які не завжди давали бажаний результат, допомогли Стефані зрозуміти, що її діагноз – не ПТСР, а КПТСР, комплексний посттравматичний стресовий розлад. Різниця між ними в тому, що традиційний ПТСР часто пов’язаний із моментом травми. Постраждалі ж від комплексного ПТСР зазнавали безперервного насильства, яке відбувалося тривалий період, протягом багатьох років.

На шляху до подолання травми Фу працює не лише зі спогадами з власного дитинства – вона досліджує історію свого роду, дізнаючись про травми, які передаються поколіннями. Наскільки читання цієї книги може бути важким, настільки ж воно й надихає. Власне, це обіцяють і вступні слова авторки, наведені на початку: «У цієї книги щасливий кінець». Мої подруги, які прочитали «Що знають мої кістки: записки про зцілення від сильної травми», називають цю книгу терапевтичною. Такою вважаю її і я. Дуже раджу».

 Не відвертатися від власного «Я» попри страх

«Мені потрібно перестати бути ненадійною оповідачкою. Мені потрібно подивитися на себе, свою поведінку і свої бажання непохитним, прискіпливим поглядом. Мені потрібно розірвати на шматки життя, яке я сама собі створила і яке може розвалитися будь-якої хвилини. І я знаю, з чого почати. Спокута кожного лиходія починається з історії його походження».

«Ви можете знайти клоуна-вбивцю в каналізаційному люку свого життя, і він може почати переслідувати вас щоденно. Ви можете виявити щось, що викликає у вас сильні відчуття й погіршує ваші симптоми, або щось настільки неприємне для перегляду, що ви просто припиняєте терапію і ніколи не повертаєтеся. Саме тому багато терапевтів, які працюють із травмами, намагаються встановити міцну систему механізмів подолання перед тим, як люди вдаються до своїх основних травм. Тому, якщо ви знаходите Пеннівайза в підвалі свого розуму, вам потрібно знати спосіб, як ним керувати».

 Не визначати свою суть діагнозом

«Наш сміх – це сміх полегшення. Моя розмова з Івонн, якою б похмурою вона не була, здається набагато легшою, ніж мої розмови з іншими вчителями, бо вона правдива. Потворні речі стають ще потворнішими в темряві. Цього разу нам не потрібно пом’якшувати правду, перетворювати її на щось приємне. Ми тримаємо цю важку правду разом. І відкритість цієї потворної реальності втішає мене ще й в інший спосіб.

Усі книги про травму, які я читала, намагалися у якийсь момент виправдати мене. Вони казали, що моя жорстока натура – це не моя провина, бо я зазнала насильства. Це те саме, що звинувачувати гірського лева в тому, що він загриз людину; як можна звинувачувати його природу, він же просто так запрограмований? Це ніколи не втішало мене. Мені хотілося вірити, що я маю більше волі, ніж тварина».

«Проте один аспект цієї групи був вартий того, щоб я відвідала її – змога побачити, що КПТСР не робить людину жахливою за своєю суттю. Кожен з учасників групи був зруйнований зсередини. Але всі вони з усіх сил намагалися зібрати себе докупи так, щоб не завдати нікому болю».

 Лікування – це шанс, а не біль

«Мене вчили, що покарання й сором – це логічна та необхідна реакція на помилку. Перевага покарання полягала в тому, що воно стримувало мої дикі та жахливі природні нахили. Сором змусить мене стати кращою. Зрештою, «справедливість – це найміцніший стовп хорошого уряду», а справедливість означала, що люди повинні платити за свої помилки. Коли щось йде не так, має бути знайдений винуватець. Має бути біль. Тепер я знаю, що помилялася. Покарання не покращило ситуацію, а лише ще більше все зіпсувало».

«Я очікувала, що лікування моєї травми буде схожим на підйом на шостий поверх пішки в руках із великою валізою: важко та болісно. Це одкровення довело, що за другий шанс не завжди потрібно боротися – всі шанси можна було брати жменями, безплатно, як м’ятні цукерки після вечері. Чи можу я справді очистити смердюче болото мого минулого за допомогою кульбабок та метеликів? Чи справді це було так просто? Ні, не зовсім. Але це був початок».

 Любов не заслуговують – її приймають

«Нинішня тиша не дуже відрізняється від тих самотніх свят, які я пережила протягом багатьох років. Це було наче продовження місяців мовчання, але тотальніше. Є ще одна суттєва відмінність – я більше не мушу заслуговувати його любов. Я можу просто працювати над прийняттям того, що я ніколи її не матиму. Це далеко не мир. Але маємо, що маємо».

«Я намагалася відчути те, що він повинен відчувати до мене. Намагалася побачити те хороше, що він неодмінно повинен бачити. Намагалася побачити, як він любить мої недоліки. Але я насилу справлялася з цією вправою, і сльози почали текти з моїх очей. Зрештою, я перестала перераховувати причини. Я просто знала, що він мене дуже любить».

 Зцілення – це повернутися до себе

«Я зробила це завдяки власній силі та грації. І я зробила більше, ніж просто пережила. Я билася».

«Зцілитися – це відчувати відповідні емоції у відповідний час і мати змогу повернутися до себе. Це звичайне життя».

Вартість
Паперова: 650 грн