The Village Україна обирає книгу тижня й пояснює, чому її варто читати.

«Архіви КГБ. Невигадані історії» Едуарда Андрющенка – це збірка з 18 сюжетів, знайдених в архівах органів держбезпеки. На 400 сторінках історії людей – митців, шпигунів, спортсменів, студентів, злочинців, у житті яких з’явилися спецслужби. Хтось з ними співпрацював, хтось постраждав і відсидів десятки років у таборах або й узагалі був розстріляний. Це тема, яка зараз дуже цікавить читачів – настільки, що перший наклад книжки розійшовся блискавично.

На основі матеріалів з архівів автор готував статті для українських та іноземних видань. Іноді вдавалося поговорити із самими героями, їхніми родичами, свідками подій чи навіть агентами КДБ – від цього тексти ставали барвистішими й об’ємнішими. Іноді люди, які були причетні до історії, виходили на зв’язок уже після публікації матеріалу, тому в книжці ці тексти доповнені.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Donate

 Я досі не можу відповісти на питання, яке найчастіше чую від журналістів, відколи ми почали відкривати архіви КГБ: «А що найцікавішого ви там знайшли?». Неможливо виокремити щось одне. Вражає якраз масштаб і різноманітність. Мільйони справ, в яких мільйони доль. Щоб показати цю різноманітність я зробив книгу нарисів, де минуле 20 століття подане через призму документів КГБ. Моя «Історія з грифом «секретно» – про те, як совєтська репресивна машина нищила незгодних – діячів визвольного руху та культури.

Книга Еда Андрющенка теж про 20 століття і теж на базі матеріалів чекістів. І вона демонструє ще один рівень різноманітності інформації, яку можна почерпнути з колись секретних архівів. Тут інший КГБ, не тільки й не стільки страшний, як часом дурнуватий, інструмент безглуздої політики. Поламані долі людей через те, що хтось у цій «конторі» помітив обличчя Троцького на фотографії дерева, в’язниця за викликання «духу Леніна» чи невилучений вчасно портрет Берії. Його короткі історії складають чудову мозаїку того наскільки маразматичною в цілому була совєтська система. В книзі про те, як заручниками цього системного маразму стали мільйони людей – звичайних громадян, геніальних митців, чудових спортсменів. Когось з них вона вбила, іншим просто зіпсувала життя, відібравши шанс жити повноцінно, реалізувати потенціал. Книга про потворне обличчя неволі, вона важливе нагадування: незалежність – це не лише про державу, кордони та інституції, але й про свободу її громадян

Володимир В'ятрович

історик

____

Невигадані історії з архівів вражають абсурдністю. Наприклад, фоторепортера та художника-ретушера щоденної газети «Коммуніст» заарештували за те, що в номері за 21 квітня 1937 року працівники спецслужб побачили на фото з відкриття котельні в Дарницькому районі Києва портрет Троцького. На той час його вже позиціювали як контрреволюціонера та фашиста.

«Уперше побачивши знімок, я досить швидко знайшов силует, який можна було сприйняти за обличчя людини. Однак чи можна було помітити портрет Троцького, коли не знати заздалегідь, що він там є?

Я здійснив експеримент: узяв фрагмент фотографії, на якому були тільки гілки та крони дерев, виклав у фейсбуці й попросив друзів написати в коментарях, що вони бачать. Серед десятків варіантів, крім «просто дерева», були названі кіт, сова, людина, що висить, прапор, тризуб, хрест, серп і молот, абстрактні обличчя людей, гола жінка, Сталін. Троцького ніхто не розпізнав»,

– Едуард Андрющенко.

Однак тоді, у 1937 році, наповненому підозрілістю та параноєю, Троцький вважався не просто головним ворогом народу, а символом зла. Державна пропаганда активно демонізувала його самого та його прихильників, які нібито активно ведуть підривну роботу. Тож визнати поєднання гілок за обличчя Троцького й повірити в те, що це навмисна пропагандистська акція його прихильників, було нескладно.

Або ж іще одна історія про спіритичні сеанси в Білій Церкві, за які троє людей отримали десятки років таборів. Їх визнали винними за статтями про антирадянську пропаганду та агітацію й участь у контрреволюційній організації за те, що вони просто викликали духи померлих під час спіритичних сеансів.

««Ми ставили запитання товаришеві Леніну: товариш Сталін – геніальна людина чи ні».

Це уривок зі свідчень, які пролунали на засіданні Київського обласного суду 10 березня 1948 року. Підсудний зауважив далі: Ленін відповів, що його наступник – зовсім не геній.

У суді звучали перекази «діалогів» із відомими людьми, які давно покинули цей світ: наприклад, з другою дружиною Сталіна Надією Аллілуєвою та його головним ворогом Левом Троцьким. Можна було б припустити, що на лаві підсудних – старі більшовики, які особисто знали комуністичних лідерів. Але ні: усі троє – звичайні жителі Білої Церкви, що ніколи не були в партії. З Троцьким та іншими підсудні «спілкувалися», викликаючи їхніх духів. За це тих трьох і заарештували».

Дехто співпрацював зі спецслужбами та не міг втримати язика за зубами – говорив про це на усіх усюдах, як, наприклад, дружина поета Володимира Сосюри, Марія, яка розповідала навіть малознайомим людям про те, що є агенткою, за що і поплатилася.

«Марія Сосюра, дружина відомого поета, зникла 18 листопада 1949 року. Пішла з дому, пообіцявши синові невдовзі повернутися, але не повернулася.

Новина швидко облетіла весь тогочасний літературний Київ.

Утекла до коханця, прихопивши гроші, – саме таку плітку спочатку переказували одне одному письменники. Називали навіть суму – п’ять тисяч рублів, додаючи: повернеться, коли все витратить. Пояснення з огляду на репутацію Марії здавалося правдоподібним.

А потім їхній 17-річний син Володимир зізнався батькові та сусідським хлопцям: того дня матері телефонували з МГБ. Тоді вона кудись пішла, попросивши сина нікому про дзвінок не казати.

Поет перші дні не знаходив собі місця, телефонуючи в усі можливі інстанції та плануючи потрапити на прийом до Хрущова, який очолював Радянську Україну (домовитися про це намагався через Максима Рильського), або навіть до Сталіна. Усе з однією метою: дізнатися, де кохана.

І молюся за неї я душею всією,

і благаю тебе я, мій земляче, Хрущов,

о, врятуй її душу, бо я жити ще мушу,

щоб співать про Вітчизну, про Вождя і любов.

Однак згодом сусіди стали помічати на його обличчі спокій і навіть якусь апатію.

Володимир Сосюра зізнався колегам: його викликали в МГБ і все розповіли. Офіцер, на прізвище Назаренко, насамперед пафосно підкреслив, що говоритиме з поетом як із більшовиком. За його словами, Марія компрометувала чоловіка, тож її давно потрібно «ізолювати», тобто арештувати. Раніше цього не робили з поваги до Сосюри. Однак тепер час настав: своєю поведінкою жінка перейшла всі можливі межі, до того ж «учинила низку антидержавних злочинів».

Рубай злі руки, МГБ,

але верни мені Марію!

Що це були за злочини, поет, схоже, не дізнався. А якщо й дізнався, то нікому не казав. На відміну від дружини, він умів берегти таємниці».

До речі, після того, як Марія, після років у таборах, вийшла на свободу, вона дізналася, що поет одружився з іншою.

«Сестра зателефонувала Володимирові Сосюрі й розповіла про повернення Марії. Він одразу її забрав. Син, також Володимир, в інтерв’ю згадував, що батько ніс маму додому на руках.

Сосюра розлучився з третьою дружиною й знову оженився з другою. Разом вони прожили ще 10 років – до смерті поета.

Лише 1992 року Марію Сосюру повністю реабілітували. Президія Київського міського суду погодилася з тезою прокуратури про те, що карати за розголошення державної таємниці можна лише держслужбовців. Справу проти агентки закрили за браком складу злочину. З чистою совістю Марія Сосюра прожила ще три роки».

А хтось з агентів навіть не знав про такий свій статус, як тренер з карате Рудольф Каценбоген. Він опинився за ґратами на хвилі заборони карате, але то була лише мала частина історії переслідування людини, яку в різних документах згадують як «Крилова», «Куцого» та «Крота».

«Показавши кілька сторінок справи, уперше в житті запитую в людини, чи справді вона була агентом КГБ.

– Агент «Крилов» – то я? Цікаво, навіть не знав.

Сам факт контактів із КГБ Каценбоген не заперечує. Спецслужба мала вагомі причини цікавитися ним, і річ не тільки в карате.

Молодий інженер знав кілька мов і спілкувався з американцями та громадянами Західної Німеччини, які відвідували СРСР, зокрема й дипломатами.

Уперше на Каценбогена вийшли в 1968–1969 роках. Для зустрічі з Рудольфом, який нічого не підозрював, використали поширений прийом – викликали у військкомат. У кабінеті, замість військкома, на нього чекав співробітник КГБ.

Пізніше такі повістки надходили регулярно. Іноді чекісти під’їжджали на вулиці, просили сісти в машину й везли для бесіди в республіканське управління держбезпеки на Володимирській. Кілька разів Каценбоген чинив опір – тоді до нього застосовували силу.

Мій співрозмовник згадує один такий випадок: він вийшов у магазин по молоко, а коли повертався додому, його забрали люди в цивільному. Спілкувалися довго: куплене молоко за час бесіди скисло, а Каценбогенова дружина подумала, що з чоловіком щось трапилося.

Співробітників держбезпеки цікавили всі контакти з іноземцями, особливо з американськими дипломатами.

– Щось я їм, звісно, розповідав. Запитували прізвища, питали: «Чому вони до вас у гості прийшли? Що їли, що пили? На які гроші?» Я їм чесно пояснював, що про політику ніколи не йшлося. Про що розмовляли? Про книжки, мистецтво. Наприклад, один дипломат цікавився імпресіонізмом, інший, як і я, дуже любив творчість Шеллі. Для них [співробітників КГБ] це було незрозуміло, вони не вірили, що про це можна спілкуватися. Потім мене почали переконувати: якщо даю таку інформацію, то я «їхня людина», я з ними працюю, але… Скінчилося це тим, що вони мене посадили.

Каценбоген каже, що йому неодноразово пропонували підписати документ про згоду на співпрацю. Йому то обіцяли стрімке кар’єрне зростання й відсутність проблем із міліцією, то закликали до патріотизму та громадянського обов’язку. За словами мого співрозмовника, він нічого так і не підписав».

Книга охоплює період з 30-х до 80-х рр. 20 століття. І якщо події, що відбувалися в 30-х роках, сприймаються читачами як справжня історія, про яку вони знають з підручників, то історії з 80-х років – це реальні спогади з дитинства, багато хто з героїв цих публікацій і зараз на екранах телевізорів.

Наприклад, чимало львів’ян ще з дитинства пам’ятають фантастичний смак морозива в культових кафе «Крижинка» та «Пінгвін» (останній і досі існує). Тому історія про Соню та Хаіма Гольденбергів, які заробили численні статки на хабарях, обважуванні та обрахуванні покупців, можуть відгукнутися по-особливому.

«Поки Гольденберг переховувався, слідчі збирали матеріали для його справи: опитали десятки свідків, організували бухгалтерську експертизу в кафе. У друзів та продавців, які працювали з Хаїмом, провели нові обшуки – і знову протоколи фіксували віддані на зберігання люстри, сервізи, музичні інструменти, прикраси. Повний список вилученого недоступний, проте ми знаємо, що він мав аж сім друкованих сторінок.

За словами Люсі Браверман, серед безневинно постраждалих у цій справі виявилася хатня робітниця сім’ї Ганна Вільхова. Її якийсь час протримали у в’язниці, вимагаючи показати схованку. Однак це нічого не дало, тож жінку звільнили.

Схованку, зрештою, знайшли. Кажуть, усе сталося випадково: якийсь оперативник зачепив вішалку в робочому кабінеті Гольденберга й помітив, що вона не похитнулася – надто важка. У порожнині стійки вішалки лежали радянська готівка та 52 золоті 15-рублеві монети Російської імперії карбування 1897 року. На сучасних інтернет-аукціонах середня ціна однієї такої монети – тисяча доларів.

Згідно з обвинувальним висновком, головним джерелом «лівого» доходу Хаїма Гольденберга були молочні коктейлі. За затвердженим державою рецептом на одну порцію коктейлю вартістю 11 копійок мало йти 100 грамів молока й по 25 грамів морозива та сиропу. Проте продавці клали сиропу та морозива на третину менше. Додавали молоко, яке за документами продавали на винос, а іноді, якщо не вистачало, купували за свої гроші (як і додатковий сироп). Виходили невраховані коктейлі, половина виторгу з яких ішла особисто Гольденбергу, а половину ділили між собою продавці.

Згідно з висновками експертизи, за чотири роки із січня 1977-го (більш ранні бухгалтерські документи не збереглися) до жовтня 1980-го в «Пінгвіні» продали 2,6 мільйона легальних порцій коктейлю (і ще 1,8 мільйона – у літньому павільйоні кафе). Об’єми недолитого сиропу за кожен рік обчислювали тоннами»

«Архіви КГБ. Невигадані історії» – це дуже своєчасна й актуальна книжка. Зараз нам як ніколи потрібні цеглини у стіну, що відділятиме нас від радянського минулого, від радянського мислення, і ця книжка – одна з таких цеглин.

 Вартість:

 Паперова книжка – 320 гривень