Книжка тижняНаше життя – це лише 4000 тижнів. Як встигнути все і не боятися жити?

The Village Україна обирає книгу тижня та пояснює, навіщо її читати

Людське життя сміхотворно коротке. Все, що ми маємо – це в середньому 4000 тижнів, або ж 80 років. Як зрозуміти, що для нас є справді важливим, а що не варте і крихти нашого часу? Як наповнити своє життя сенсом і зосередитись на справді важливих для нас речах? Розібратися в цьому допоможе книжка «Чотири тисячі тижнів. Тайм-менеджмент для смертних» Олівера Беркмена

Наші непрості стосунки з часом виникають із бажання оминути болісні лабети реальності, а більшість стратегій щодо підвищення продуктивності лише загострюють проблему, змушуючи нас і далі заплющувати на неї очі. Зрештою, нам важко визнати, що наш час обмежений, адже тоді нам доведеться приймати складні рішення, бо часу на втілення всіх мрій забракне. Також нам важко прийняти, наскільки невміло ми розпоряджаємося наявним часом: можливо, нам бракує витривалості, таланту чи інших ресурсів, щоб майстерно зіграти відведені нам ролі. Тому замість того щоб змиритися з обмеженістю, ми ховаємо голову в пісок і намагаємося втриматися за відчуття свободи.

Ми женемося за ілюзією ідеального балансу між роботою й домом та впроваджуємо системи тайм-менеджменту, які обіцяють навчити нас знаходити час на все, аби лишень оминути необхідність вибору. Або ж ми прокрастинуємо, що є ще одним способом зберегти відчуття цілковитого контролю над життям, адже якщо не братися за масштабні проєкти, то не доведеться засмучуватися через провал. Ми забиваємо голову клопотами та шумом, щоб заглушити власні емоції. («Ми працюємо набагато пристрасніше та бездумніше, ніж потрібно для підтримання життя, адже набагато важливіше не давати собі вільної хвилини, щоб зупинитися та подумати. Поквапливість повсюдна тому, що люди тікають від самих себе», – писав Ніцше.) Або ж ми імпульсивно плануємо, бо альтернатива – це визнати, наскільки обмежений наш контроль над майбутнім.

Крім того, більшість із нас шукають індивідуального підходу до опанування часу (наша культура говорить, що ми самі маємо створювати власний розпорядок і робити що завгодно та коли завгодно), адже нам страшно визнати, що майже всі важливі справи від шлюбу й виховання дітей до бізнесу й політики спираються на взаємодію з іншими, роблячи нас вразливими до емоційної непередбачуваності стосунків.

Це може дати лише тимчасову розраду та заспокоїти думкою, що колись у майбутньому у вас усе буде під контролем. Але ви ніколи не отримаєте відчуття, що робите достатньо, що вас самих достатньо, бо ця «достатність» означає цілковитий контроль, якого жодній людині не досягти. Натомість нескінченна боротьба привносить у життя дедалі більше тривог і менше радості.

Приміром, що більше ви вірите в те, що зможете «все встигнути», то більше зобов’язань берете, не запитуючи себе, чи справді вони варті вашого часу. У підсумку ваші дні захаращуються марними справами. Що більше ви поспішаєте, то нервовіше підходите до завдань (чи виховання дітей), які не люблять поспіху. Що гарячковіше ви плануєте майбутнє, то сильніше непокоїтеся через непевності теперішнього, яких завжди буде вдосталь.

І що більше ви оволодіваєте часом, то самотнішими стаєте. Все це ілюструє так званий «парадокс обмеженості»: що сильніше ви намагаєтеся організувати час, аби отримати відчуття контролю і свободи від обмежень людського буття, то нервовішим, порожнішим і розпачливішим стає життя.

Я сумніваюся, що почуття тривоги коли-небудь повністю зникне, — навіть у питанні визнання власних обмежень ми обмежені. Та мені невідома жодна система тайм-менеджменту, що за ефективністю може змагатися з визнанням реальності.

З практичного погляду, визнання обмеженості часу означає, що ви плануватимете дні з повним розумінням того, що на все часу точно забракне, тому ви хоча б не картатиметеся через невдачу. Оскільки від важкого вибору не сховатися, важливо навчитися робити його свідомо, а не пускати все на самоплив чи обманюватися думкою, що завдяки наполегливій праці та правильному тайм-менеджменту вам вдасться його уникнути. Також треба привчитися опиратися спокусі «не робити різких рухів», що насправді є ще одним способом втримати контроль, а натомість приймати серйозні, відповідальні та безповоротні рішення, які зрештою принесуть вам задоволення.

Проте насправді це не проблема, адже саме це надає нашому вибору ваги: кожним рішенням витратити на щось певну кількість часу ви жертвуєте всіма іншими способами, у які могли б ним скористатися. А така добровільна жертва чітко демонструє, що для вас найважливіше. Я мушу зізнатися, що досі не досягнув досконалості в жодному з цих аспектів. Цю книжку я написав не тільки для інших, а й для себе, повіривши в слова письменника Річарда Баха: «Найкраще ми навчаємо того, що самі хочемо пізнати».

Усвідомлення обмежень також оприявнює істину про те, що іноді свободу треба шукати не в підкоренні власного розпорядку, а у взаємодії з громадою, у різних формах соціального життя, де не вам вирішувати, що та коли робити. Це веде до розуміння того, що продуктивність часто криється не в поспіху, а в тому, щоб витрачати на певні речі стільки часу, скільки потрібно; у німецькій мові це називається «айґенцайт» — час, що належить самому процесу. Мабуть, найдалекосяжнішим наслідком усвідомлення нашої обмеженої влади над часом буде переосмислення його як речі, яку використовують. Але є альтернатива: непопулярна, однак дієва концепція «стати знаряддям часу», коли ви дивитеся на життя не як на можливість для втілення продуманих кар’єрних планів, а як на нагоду посприяти своїй країні та історичній епосі.

Я хочу уточнити, що не вважаю, ніби всі наші часові проблеми надумані та зникнуть від простої зміни перспективи. Найчастіше вони виникають із незалежних від нас причин: через надзвичайно конкурентну економіку; через недієву систему соціальної допомоги, яка в минулому полегшувала тягар роботи та піклування про дітей; через сексистські очікування, що жінки мають будувати кар’єру, виконуючи водночас більшість хатніх обов’язків. Ніщо з цього самовдосконаленням не виправити; як написала журналістка Енн Гелен Петерсен у відомій статті про емоційне вигорання міленіалів, ці проблеми не розв’язати «відпусткою, розмальовкою для дорослих, “куховарством для тривожних”, методом Pomodoro чи романтичним вечором на природі».

Та я стверджую, що хоч яке привілейоване або безнадійне ваше становище, прийняття дійсності неодмінно піде вам на користь. Допоки ви витрачатимете час на виконання неможливих завдань, переконуючи себе, що колись вам усе-таки вдасться здійснити нездійсненне, то лише гратимете їм на руку. Проте щойно ви усвідомите, що ці цілі марні, а спроби їх досягти приречені на провал, то отримаєте силу їм опиратися та зможете наповнити життя сенсом, хай би в якій ситуації ви перебували.

Давньогрецьких і давньоримських філософів навряд чи здивувало б те, що радість варто шукати не в запереченні нашої часової обмеженості, а в її прийнятті. Вони вважали безмежність вотчиною богів, і найблагороднішою метою для людини було не стати богом, а осягнути людяність. У кожному разі, реальність саме така, і її прийняття може неабияк підбадьорити. У 1950-х ексцентричний британський автор Чарльз Гарфілд Лотт Дюкан написав невеличку книжку «Навчіть себе жити», в якій обстоював визнання наших обмежень і їдко заперечував гнітючість своїх порад. «Гнітючі?

Аж ніяк, – жартував він. – Вони такі ж гнітючі, як і холодний душ. Ілюзії про життя більше не затуманюватимуть і не бентежитимуть вас, як більшість людей». Саме з таким піднесеним настроєм варто підходити до проблеми раціонального використання обмеженого часу. Жоден із нас не зможе самотужки повалити суспільство, що йде шляхом безмірної продуктивності, неуважності та швидкості. Але саме тут і саме зараз ви можете зіскочити з гачка, який обіцяє, ніби ці речі зроблять вас щасливими. Ви можете подивитися фактам у вічі й відмовитися бути «затуманеними та збентеженими». Ви можете увімкнути душ, морально приготуватися до бадьорливої холодної води та стати під неї.