Книжка тижняФіл Найт: Взуття-буття – історія Nike, розказана її засновником

The Village публікує цікаві сторінки з книг, які щойно вийшли в українських видавництвах.

«Взуття-буття» Філа Найта – одна з улюблених книжок Білла Ґейтса. Вона про те, як із пустими кишенями укладати багатомільйонні угоди й залишатися у виграші. Про те, як зібрати команду професіоналів і за роки роботи втратити лише двох топ-менеджерів. Про біг як спосіб ведення бізнесу та філософію.

У різні періоди я уявляв, як одного дня стану популярним письменником-романістом, відомим журналістом, видатним політиком. Однак найбільше я завжди мріяв стати титулованим спортсменом. На жаль, доля зробила з мене лише непоганого атлета, але аж ніяк не спортивного генія. І ось тепер, у двадцять чотири роки, я нарешті з цим впокорився. В Орегоні я почав займатися бігом і протягом трьох років мав певний успіх, виступаючи за університетську збірну. Але на тому все й закінчилось. І тепер, коли я почав пробігати милю за милею, вкладаючись у шість хвилин , о тій порі, коли ранкове сонце оточувало сяйвом глицю навіть найвищих сосен, я запитував у себе: «А якби раптом знайшовся спосіб відчути те, що відчуває спортсмен, якщо насправді ти не є спортсменом? Якби безперервна робота перетворилася на гру? Або ж якби робота подобалася настільки сильно, що, фактично, перетворилася б на ту саму гру?». Світ був переповнений війною, болем та стражданням, а буденне життя виявилося надзвичайно виснажливим і часто несправедливим — можливо, як я тоді думав, єдиним виходом із цієї ситуації було знайти для себе таку грандіозну мрію, щоби вона здавалася вартою зусиль, приносила б задоволення й підходила саме мені, — іти за нею з цілеспрямованою самовідданістю та завзяттям.

Як не крути, а життя — це гра. І той, хто заперечує цю істину або просто відмовляється брати участь у цій грі, залишається на лаві запасних, а я такої долі собі не бажав. Більше за все на світі я не хотів саме цього. І, певна річ, саме тому я і додумався до своєї Божевільної Ідеї.

«Можливо, — подумав я, — можливо, мені варто наново розглянути свою Божевільну Ідею. А що, як моя Божевільна Ідея може... спрацювати?» Можливо. Ні-ні, потрібно було бігти швидше, ще швидше, потрібно було бігти так, ніби я за кимось гнався і водночас від когось утікав. Моя ідея спрацює. Присягаюсь, я змушу її спрацювати. Більше жодних «можливо».

Неочікувано моє обличчя розпливлось в усмішці. Ба більше, я ледь не розреготався. Я біг легко та граційно, як тільки міг, увесь спітнілий, але бачив перед собою огорнуту сяйвом Божевільну Ідею, яка тепер уже й не здавалася мені такою божевільною. Це взагалі не було схоже на ідею. Це було схоже на певне місце. Це було схоже на людину, чи на якусь життєву силу, що існувала задовго до мене, не залежала від мене й водночас була частиною мене. Вона чекала на мене й від мене ховалася. Можливо, це звучить надто пишномовно, трохи божевільно, але саме ці відчуття переповнювали мене тієї миті. А може, і ні. Можливо, моя пам’ять трішки прикрасила цю мить блискучого відкриття, або взагалі згустила всі подібні моменти й перетворила їх на один яскравий спалах. Але якщо такий момент і був, насправді це було не що інше, як відчуття тріумфу бігуна. Я не знаю. Нічого не можу сказати напевно. Стільки подій та емоцій, які повільно вписувались у всі ці дні, місяці та роки, просто зникли без сліду, неначе той вир у повітрі, який я здіймав своїм подихом під час ранкової пробіжки. Обличчя, цифри, рішення, які в той чи інший момент здавалися незаперечними й навіть вирішальними — усе зникло. І все ж таки залишилася одна втішна впевненість, незмінна істина, навічно закарбована у моїй пам’яті: у двадцятичотирирічному віці мені на думку спала Божевільна Ідея, і дивним чином, попри сильну тривогу, страх перед невідомим майбутнім та невпевненість у власних силах, яку переживають усі хлопці й дівчата у двадцять п’ять років, я таки дійшов висновку, що весь наш світ побудований на божевільних ідеях. Наша історія — це одна грубезна збірка божевільних ідей. Усе те, що мене захоплювало, — книжки, спорт, демократія, підприємництво — починалося з божевільних ідей. Щиро кажучи, мало які з тих ідей були аж настільки божевільними, як моє улюблене заняття — біг. Це важко. Це болісно. Це ризиковано. Нагороди незначні, та й ті далеко не гарантовані. Коли ти біжиш трасою по колу чи спускаєшся донизу безлюдною дорогою, в тебе немає певної конкретної мети, принаймні такої, що могла б виправдати всі твої зусилля.

Метою стає сам процес бігу. І річ не в тім, що попереду немає фінішної лінії, а в тім, що ти сам визначаєш межі цієї фінішної прямої. І хоч би яке задоволення чи дохід ти отримував від цього бігу, маєш знайти всі ці емоції безпосередньо в бігові. Все залежить від того, як тобі вдасться це оформити, як ти сам собі це піднесеш. Кожен бігун про це знає. Ти все біжиш і біжиш, кілометр за кілометром, однак до фінішу так і не дізнаєшся, навіщо це тобі. Ти переконуєш себе в тому, що біжиш до певної мети, ганяєшся за тріумфом, однак насправді ти біжиш тому, що інший варіант, зупинка, лякає тебе до смерті. Того ранку 1962 року я сказав собі: нехай усі називають твою ідею божевільною... а ти і далі втілюй її у життя. Не зупиняйся. І навіть не думай про те, щоб зупинитися, поки не досягнеш успіху, не марнуй часу на роздуми про те, що саме включає в себе цей «успіх». Хоч би що траплялося на твоєму шляху, просто не зупиняйся. Ось так, цілком несподівано, мені вдалося дати собі доволі корисну пораду, як на мій вік, надто мудру, й успішно нею скористатися. І ось тепер, півстоліття потому, я впевнений, що це найкраща порада — можливо, навіть єдина, яку ми повинні давати іншим.