В умовах кризи свідомість людей часто звужена. Значна частина когнітивних систем, зокрема, емпатія, не працюють або сильно ослаблені. Проявити співчуття та розуміння до близьких буває вкрай складно. Злість і провина посилюють неприємні відчуття та втому, тож порозумітися стає ще складніше. Мислення часто стає розщепленим – чорно-білим. Якщо людина робить щось, що не відповідає вашим очікуванням, вона автоматично стає поганою.

У новому тексті рубрики «Простими словами» разом із психотерапевткою Софією Терлез пояснюємо, як зрозуміти почуття людей в умовах війни на прикладах. Спершу пояснюємо, що це за почуття, а далі на прикладах із життя розбираємо, як це працює.

Як говорити з тими, хто поїхав, хто переїхав у ваше місто чи з тими, хто обирає залишатися там, де є, хоча це й небезпечно.

Текст: Марк Лівін, Анастасія Кузьменко

Ілюстрація: Анна Шакун

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Donate

Компоненти почуттів людини в умовах війни

1. Колективна провина через приналежність до ідентичності

Зараз кожен із нас став частиною однієї ідентичності – «українець», яка переживає кризу через війну. Деякі наші почуття, зокрема, провина, стали колективними. Провина регулює соціальну угоду: «Що я маю зробити для того, щоб виправити ситуацію?».

У нас нібито з’явилася спільна угода захищати країну. Проте в кожної людини є свої методи для втілення цієї угоди. Хтось може взяти до рук зброю, хтось – волонтерити, хтось – розвивати бізнес та економіку в умовах війни. Але ніхто точно не знає, чи перебуває на своєму місці та чи робить достатньо. Наслідком цього є відчуття колективної провини, мовляв, наша допомога несуттєва або її замало.

2. Колективне безсилля

Безсилля – це друга сторона провини. В умовах кризи людина хоче стабілізувати ситуацію. Оскільки вплинути на теперішні події вона не може, виникає почуття безсилля. Людині складно прийняти, що повернення до попереднього життя залежить не від неї, – через це також з’являється страх за близьких, за рідне місто. За цим страхом стоїть любов – до країни та людей. Тому саме з цього потрібно починати, коли йдеться про прийняття своїх почуттів.

Людина, яка відчуває безсилля, може не розуміти, чому інші справляються із шоком, а вона ні. Тут варто пам’ятати, що люди часто втримують певний фасад почуттів і не проявляють емоції, щоб, наприклад, їхні близькі поряд не розклеїлися. Саме тому запитання «Як ти?» зараз може викликати цілу хвилю почуттів.

3. Злість як спосіб захистити минулі межі

За безсиллям може стояти злість на всіх і все – людей і події, політиків і всесвіт у цілому або сусідів чи волонтерів. Почуття злості виникає у відповідь на порушення певних меж людини. Воно захищає ті речі, які людина не може в собі змінити. Тобто за злістю може приховуватися будь-яка цінність із минулого, яка зараз порушена.

Однак злість – це вторинне почуття та лише верхівка айсбергу, за якою ще є багато інших відчуттів. Часто за нею стоїть щось більше, наприклад, втрата. Що я втрачу, коли змінюся, ким я буду? І саме за це запитання потрібно чіплятися в пошуку рішень.

Злість може бути маркером того, що людина захищає певні погляди – і зрозуміти, чи справді вони настільки важливі для неї, допоможе рефлексія.

Три базові ситуації поведінки відносно рівня безпеки

Дисклеймер 1: Усі почуття зараз помножені на війну, тож неможливо передбачити реакції кожного на кризові події. Тому далі ми наводимо лише один із можливих варіантів проживання цих ситуацій в умовах війни.

«Я за кордоном, але не відчуваю себе в безпеці»

Зелена зона

Ситуація: людина перебуває за кордоном, але однаково відчуває небезпеку довкола. Вона працює або волонтерить, проте має постійне відчуття сорому та провини, що зараз не на території України.

Приховані почуття

Насправді сором і провина – це поверхневі почуття, за якими, так само як і за злістю, може приховуватися щось інше, як-от безсилля або посттравматичний синдром (ПТСР). Він може найбільше розвинутися в тих, хто постійно спостерігає за кризовою подією, але не здатен/на її розв’язати. Тому що коли людина перебуває на бойовій позиції, може взяти автомат або ухвалити важливе рішення, то не має такого різкого відчуття, що робить це даремно.

На тих, хто не бачить і не розуміє результат своєї роботи, додатково накладатиметься почуття провини. «Я тут, а моя країна аж там, далеко». Серце та думки людини залишилися в Україні, а сама вона за кордоном. І через це виникає безсилля.

Якщо людина приїхала за кордон через війну, то матиме додаткове значення. Удома в неї лишилися, наприклад, квартира, рутина, побут або навіть родина – і це накладається на всі ті переживання, що вона зараз відчуває. Їй потрібно заново адаптуватися до навколишніх умов. І хоча люди дуже адаптивні, для цього потрібен час. Поки людина намагатиметься проживати свої почуття, її може «бомбардувати» іноземна мова, яку вона не знає. Бюрократія та нові обов’язки створюють нові виклики для психіки, для яких потрібен ресурс.

Тим, хто живе за кордоном протягом певного часу, може бути легше справлятися з кризою через те, що в них немає цього додаткового значення. Однак безсилля в обох варіантах є провідним почуттям.

Відчуття небезпеки – це те, що людина привезла із собою, і те, що ми тепер постійно будемо мати поряд. Страх через можливу загрозу авіаудару там, де його не повинно бути. Спочатку людина, яка виїхала з України, може відчути полегшення та раптовий гормональний підйом: «Нарешті наді мною не літають ракети». Однак далі повертаються біль і горе, відчуття втрати соціальних зв’язків і своєї ролі.

Згодом ці почуття, якщо їх не проживати, можуть перерости в букет емоцій із соромом, провиною, страхом і тугою за своїми людьми, від яких зараз так необхідна підтримка. І хоча в перші дні людина була мобілізована, бачила розуміння та підтримку від нового оточення, їй бракує минулого. «Так, нові люди, які з’являються в житті, підтримують мене, але я хочу мати поряд тих, хто зараз далеко».

Невизначеність майбутнього

Людям за кордоном складно уявити своє майбутнє. Воно стало дуже близьким і залежить від дій, які ми виконуємо прямо зараз. Наприклад, чи піду я після розмови випити кави, чи куплю ввечері продукти після того, як заберу дитину. Тому що люди не знають точно, чи житимуть у цьому місці завтра.

Це особливо проявляється в мам із дітьми, які в перші дні не дають собі змоги відпочивати, шукаючи найкращі рішення для дитини та для себе.

Те саме відбувається з тими, хто лишився в Україні – люди не знають, чи їхнє місто не будуть бомбити завтра. На фронті ж може виникати запитання: «Чи витримаю я сьогодні?». Усе це спричиняє невідомість і неможливість планувати майбутнє.

«Мене дратує, що люди в моєму рідному місті поводяться не так, як я»

Помаранчева зона

Ситуація: у рідне місто людини приїжджає багато нових людей. У них свої культура та звички, які відрізняються від тих, що має людина. Її це дратує та злить. Наприклад, коли на вулиці вона чує російську замість української.

Порушення звичних норм

У такій ситуації злість може виникнути як прояв відповідальності за місто, про яке я дбаю. Коли в місто, де людина прожила все життя, приїжджають нові люди зі своєю культурою та мовою, це може викликати відчуття небезпеки та дрібного роздратування. Тому що я чую мову ворога там, де її раніше не було. Це про порушені потреби та кордони, оскільки зараз мова також стала кулею та тригером. Усе це екстраполюється та множиться на війну: «Мене не поважають у моєму місті». Людина відчуває потребу в повазі до її чітких меж, у які входить, наприклад, мова.

Роздратованість у такому випадку можна направити в корисне русло, якщо на це є моральний ресурс. Тоді можна спробувати спокійно поговорити з тими, хто порушує ваші кордони. Це має бути ненасильницька форма комунікації – не змушення й оцінка поведінки, а прояв спостереження. «Я помітив/ла, що ви спілкуєтесь російською, ви виросли з нею, але нам не завжди комфортно з цим. Ця мова нагадує нам про важку історію. Чи могли би ми вам запропонувати це змінити?» Можна зібратися громадою й організувати захід або відкритий стіл, на якому висловити розуміння та пропозиції до змін, запропонувати влаштувати курси української мови або вечори читання.

Однак ми всі вразливі зараз. Межі людей, які вимушено покинули свої домівки, зараз порушені, адже вони також не у своїй зоні комфорту. І, можливо, мова була зоною їхнього комфорту, яку вони зараз намагаються тримати. Тому важливо делікатно й обережно будувати діалог, поважаючи одне одного.

«Я злюся, бо мої рідні залишилися в небезпеці»

Червона зона

Ситуація: людина залишається в зоні, де ведуться активні бойові дії. Її близькі хвилюються, однак не можуть вмовити людину переїхати в більш безпечне місце.

Відчуття стабільності

Для когось безпека – це рутина, рідні стіни, кіт або кури, яких треба щоранку годувати. Це те, що роками могло давати відчуття стабільності. Що старша людина, то важче їй покинути те, задля чого вона так довго працювала й у що вкладала душу. Невідомість її лякатиме. Психологія старших людей будується на власному сприйнятті безпеки. «Я не збираюся покидати своє життя невідомо на скільки часу. Ніхто не змусить мене це зробити».

Прийняти вибір іншої людини складно, адже ми хочемо, щоб із нею все було добре. У нас є бажання подбати про людину. У такій ситуації важливо не стигматизувати свої почуття – злість і безсилля – які можуть виникнути як реакція на неможливість забрати до себе близьких. Так, вони зараз у небезпеці, але ми не можемо змінити їхнє рішення. Ми можемо вчитися поважати його, телефонувати рідним, запитувати, чи все в них гаразд. Підтримувати та казати, що чекаємо на них.

Звісно, щоб підтримувати постійну комунікацію та не обірвати її через образу, потрібні сили. Тільки завдяки ресурсу ми можемо бути м‘якими, дзвонити та писати рідним, які далеко, ділитися з ними своїм життям. Іноді люди залякують близьких, щоби їм стало так само страшно й вони виїхали з небезпеки. Тут постає запитання, як це сприйме людина, адже їй також важко. Їй страшно, а вона може чути додаткові звинувачення у свій бік від близьких, що на неї зляться. Тому нам потрібно обережно вести розмову – не через сварки, а через розуміння одне одного.

Дисклеймер 2: Ми за те, щоб люди виїжджали із зон бойових дій, проте їм потрібно дати вибір. Щоби це було їхнє особисте рішення, яке вони ухвалили, базуючись на своїх потребах, і були повністю в ньому впевнені.