Як люди повертаються з війни? 9 уроків від Юнґера, автора бестселера «Племʼя»
«Простими словами»
Подкаст Віледжа про психічне здоров'я
Фото:
sebastianjunger
Перший гість другої частини нового сезону подкасту «Простими словами» – Себастьян Юнґер, воєнний кореспондент, режисер, автор бестселерів за версією New York Times, серед яких книга «Плем'я. Про повернення з війни й належність до спільноти».
Чому в часи загрози життю ми об'єднуємося в групи та куди згодом зникає цей зв'язок? Що допомагає долати страх та ефективно діяти в умовах небезпеки? Чому рівень ПТСР значно нижчий у тих, хто воює на своїй території? Та що ми можемо зробити, щоб ветерани після повернення відчували себе частиною спільноти? Усе це Юнґер пояснює в розмові з військовослужбовцем і співзасновником Віледжа Андрієм Баштовим.
Сезон «Наука стійкості» подкасту «Простими словами» виходить у межах ініціативи першої леді Олени Зеленської з впровадження Всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?». Проєкт реалізовано у співпраці з Координаційним центром із психічного здоров’я Кабінету Міністрів України за підтримки ВООЗ.
Повний випуск подкасту можна послухати на всіх
популярних подкаст платформах
Загроза життю нас об'єднує
На відміну від інших ссавців, у нас немає гострих кігтів чи зубів, ми не вміємо швидко бігати чи лазити по деревах. Зате ми маємо розум, мову, здатність функціонувати як група, у якій особи будуть ризикувати або жертвувати власним життям заради безпеки дітей. Ця поведінка давала нам змогу виживати у світі, у якому переважали хижаки.
У сучасному суспільстві більшість людей не має необхідності щоденно боротися за виживання. Ми не полюємо заради їжі, нам не загрожують леви та вовки, але в нас закладено бажання об'єднуватися з іншими заради безпеки.
Чому люди жертвують заради інших?
Якщо якась поведінка дає нам відчуття задоволення, то, найімовірніше, вона сприяла нашому виживанню впродовж тривалого часу. Наприклад, коли ми голодні, їжа приносить нам задоволення, ми вирушаємо на нові пошуки їжі, і це допомагає нам вижити. Схожим чином еволюція спонукає нас бути частиною групи та робити корисні речі заради інших. Ми здатні відчувати задоволення, коли знаємо, що люди покладаються на нас, нашу хоробрість і готовність жертвувати.
Страх і задоволення співіснують?
Якби в момент небезпеки нас супроводжував лише страх, ми були б не дуже ефективними. У нас буде більше шансів вижити, якщо під час загрози життю ми відчуватимемо ще щось, крім страху. Наприклад, зв’язок з іншими, відчуття мети й того, що ми живі. У таких умовах ми можемо миттєво ухвалювати складні рішення, бо відчуваємо, ніби час сповільнився.
Зробити так, щоб у схожих ситуаціях ми відчували задоволення, було єдиним еволюційним способом, який допоміг нам вижити, – наголошує Юнґер.
Воювати на своїй території психологічно легше
Під час війни має значення те, наскільки близько ви перебуваєте до свого дому, який захищаєте. Якщо ворог загрожує вашим рідним у вас удома, то боротьба не є питанням хоробрості. Це щось абсолютно інше, це любов, – пояснює Юнґер.
Коли ж, як у випадку з моєю країною, США, ви відправляєте своїх людей кудись далеко, в Афганістан чи В’єтнам, навіть якщо ми припустимо, що така війна має сенс із політичного погляду, то з перспективи конкретного військового вона може не мати сенсу. Ще один приклад – в ізраїльських солдатів, які воювали на території сусіднього Лівану, зростали випадки ПТСР. Проте під час війни Судного дня, коли ізраїльські військові та цивільні воювали на порогах своїх домівок, психологічні проблеми серед учасників бойових дій були менш поширеними.
Психологічно легше безпосередньо захищати свій дім і своїх близьких. Що далі від дому відбувається війна, то менше людського сенсу вона має, – наголошує Юнґер.
Ми нормалізуємо війну, щоб вижити
Ми лише люди, а наші ресурси – обмежені, тому ми адаптуємося до будь-яких умов. Однією з адаптацій є нормалізація речей, які спершу шокували й здавалися нестерпними. Війна шокує, і в цьому потрясінні ми шукаємо людей, із якими могли б пережити цю загрозу.Але поступово ми звикаємо й втрачаємо потребу у зв’язку з іншими, оскільки нормалізуємо цю жахливу ситуацію.
Ми повертаємося до ізольованого способу життя, типового для сучасного суспільства. Ось чому показники самогубств і депресії такі високі навіть у мирних країнах. Особливо в заможних суспільствах, де люди не потребують одне одного для життя, однак саме це робить їх вразливими до психологічних проблем.
Нам безпечно в невеликих групах
Більшу частину своєї історії люди провели в групах із 30–50 осіб. Ми долали небезпеку й психологічні травми в невеликих групах. Відчуття спільноти – це зв’язок, який виникає між людьми в групі саме такого розміру. Його не можуть відчувати десять тисяч людей, хоча вони й можуть бути пов'язані політично, юридично чи інтелектуально.
Приблизно з такої кількості людей складається взвод. Тож коли військові опиняються у ворожому середовищі, на передовій, вони фактично повертаються в наше еволюційне минуле. Тому в небезпечних умовах перебувати в групі такого розміру для нас генетично правильно й звично.
Повернення з фронту – це втрата зв'язку
На фронті військові проявляють максимум своїх людських якостей: благородства, мужності, люті та щирості, – пояснює Юнґер.
Перед обличчям небезпеки ми переживаємо п'янке відчуття близькості. Військові відчувають його на війні, а коли йдуть у відпустку або війна закінчується, вони повертаються до соціуму, у якому його немає.
Навколо велике місто, повне незнайомців. Ці люди не йдуть на жертви так часто, як військові, і не відчувають гострої потреби у військових із їхньою готовністю жертвувати.
У цивільному житті немає можливості показати, наскільки вони сміливі й об'єднані з іншими. Може виникати питання: «Для чого я взагалі живу?». Якщо мені не треба нічого більшого, крім як сходити в магазин і повечеряти, то я можу почуватися ніби зменшеною версією себе й відчувати розчарування, – пояснює Юнґер.
Ми маємо слухати історії ветеранів
У 2015-му році з ініціативи Юнґера провели першу «Ветеранську ратушу» – відкритий захід, формат якого поширився на різні міста США. Це форум, що відбувається в міській ратуші, під час якого ветерани будь-якої з воєн можуть виступити перед своєю громадою та протягом десяти хвилин розповідати про власний досвід військової служби своїй країні.
В Америці фраза «Я підтримую ветеранів» дуже поширена, – розповідає Юнґер. ЇЇ легко сказати, але вона нічого не означає, якщо ми не приходимо на зустрічі з ветеранами й не готові вислухати розповіді про їхній досвід. На сайті VetsTownHall.org ви знайдете дуже простий та ефективний план організації таких зустрічей, – додає письменник.
Тягар війни стане спільним, якщо ним поділитися
У своїх промовах деякі з ветеранів можуть пишатися, інші – гніватися, іноді – плакати й не знаходити правильні слова – розповідає Юнґер. Але найважливіше, що ветерани перебувають в одній кімнаті з цивільними, говорять із ними без політичної чи пропагандистської заангажованості.
Почуття, якими діляться ветерани на таких зустрічах – складні, але їх має переживати вся нація, а не лише військові. Так було в нашій історії, – розповідає Юнґер, наприклад, племінні громади в Північній Америці, чиї воїни поверталися до табору після війни й розповідали всім про свої подвиги. Події, які вони пережили разом із моральними конфліктами, тепер належать спільноті. Горе від втрати близьких також належить спільноті.
Ми всі разом, значить, ми належимо до одного племені. Навіть якщо це не до кінця правда, але це дуже хороше відчуття, воно формується за секунду, і це частина нашої людської природи, – підсумовує Юнґер.
Слухайте подкаст «Простими словами» на YouTube
Дізнатися більше, як розвинути власну стійкість
СПЕЦІАЛЬНИЙ СЕЗОН ПОДКАСТУ «ПРОСТИМИ СЛОВАМИ» ВИХОДИТЬ У МЕЖАХ ІНІЦІАТИВИ ПЕРШОЇ ЛЕДІ ОЛЕНИ ЗЕЛЕНСЬКОЇ ІЗ ВПРОВАДЖЕННЯ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ ПРОГРАМИ МЕНТАЛЬНОГО ЗДОРОВ’Я «ТИ ЯК?» ПРОЄКТ РЕАЛІЗОВАНО У СПІВПРАЦІ З КООРДИНАЦІЙНИМ ЦЕНТРОМ З ПСИХІЧНОГО ЗДОРОВ’Я КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ ЗА ПІДТРИМКИ ВООЗ
