У гостях у подкасту «Простими словами» Мирослав Маринович, український дисидент і політв'язень часів СРСР, засновник і голова амністійного руху в Україні, філософ, релігієзнавець, публіцист, радник ректора Українського католицького університету. Його життєвий шлях і громадська діяльність стали прикладом стійкості для кількох поколінь українців. У розмові Мирослав Маринович поділився особистими історіями проходження випробувань у засланні й тим, як йому вдається опановувати ненависть і зберігати гідність у найскладніших життєвих ситуаціях.

Сезон «Наука стійкості» подкасту «Простими словами» виходить у межах ініціативи першої леді Олени Зеленської з впровадження Всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?» Проєкт реалізовано у співпраці з Координаційним центром із психічного здоров’я Кабінету Міністрів України за підтримки ВООЗ.

Повну розмову ви можете послухати на всіх подкаст-платформах

Березень 1977-го, вечір пам'яті Тараса Шевченка в київській філармонії, молоді Мирослав Маринович і Микола Матусевич, попри опір організаторів, несподівано виходять на сцену й закликають присутніх заспівати «Заповіт». Уся зала відгукнулася потужним співом, що продовжує лунати в темряві, коли організатори вимкнули світло.

Іншого разу на завершення однієї з вистав у київському театрі вони виходять на сцену, щоб подарувати квіти. Друзі одягнуті в жовту й блакитну сорочки, що можна трактувати як демонстрацію національного прапора.

Через місяць після цього їх арештовують зі звинуваченням у «проведенні антирадянської агітації та пропаганди». А після 11 місяців слідства засуджують до максимального терміну ув'язнення – 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання.

Маринович згадує, що в той час такі прояви українства несли пряму загрозу власній безпеці й він разом з однодумцями до цього готувався.

Арешт не був несподіванкою

Пригадую момент, коли я якось приїхав до Миколи Даниловича Руденка [український письменник, поет, філософ, політичний і громадський діяч, правозахисник, політв'язень – рад.] і він попросив мене пройтися з ним лісочком, щоби люди з КДБ нас не слухали. І ми, гуляючи, домовлялися про те, як будемо поводитися, коли нас заарештують. Чи ми будемо давати якісь покази, якщо так, то про що саме. Тобто це була пряма підготовка. І коли це сталося, я вже був готовий, я пам'ятав усю цю домовленість.

Друзі-дисиденти мотивували поводитися з гідністю

Перед арештом мене дуже мотивувало те, що я був не сам, я був із другом Миколою Матусевичем. Один у полі не воїн, а разом із другом ти вже воїн, уже значно легше йти цією дорогою. До того ж моїми друзями було багато дисидентів, це фантастичні люди, бути побратимом яких багато важить.

Я пригадую той момент, коли КДБ хотіло перетягнути мене на свій бік. Мені запропонували квартиру у Львові та посаду в політехніці [Національний університет «Львівська політехніка» – ред.], лише б я погодився на співпрацю. А в мене перед очима мої друзі, яких я не можу зрадити, бо хочу бути разом із ними, хочу бути чесним перед ними. Ця мотивація допомагала, давала сили поводитися з гідністю, навіть тоді, коли ти сам за ґратами. Бо була думка, що вони б цього не схвалили, не виправдали б мене.

Реакція на нормальне життя людей

Коли після майже року перебування під слідством мене перевозили до суду у Василькові, у «воронку» [розмовне позначення автомобіля для перевезення заарештованих у СРСР – ред.], у який мене помістили, була така шпарка. Я підвів своє око до тої шпарки, дивлюся на Київ, бачу молодих хлопців, які обіймають дівчат, бачу людей, які поспішають у своїх справах. І відчув такий гострий жаль, бо вони навіть не підозрюють, що я тут уже рік як ув'язнений, нічим не завинивши, не зробивши ніякого злочину.

Але слідом почалися думки про те, як я сам ще рік тому ходив Києвом, не думав про те, що когось арештовують і перевозять у «воронках». Я жив нормальним життям, а зараз заради цих людей пішов на те, що вважав за потрібне, й отримав те, на що підписався.


Оця сама формула мала б допомогти нашим воїнам, які повертаються й переживають травму повернення. Особливо тим, хто самостійно обрав шлях військової служби. Я на це підписався, я захищав нормальне життя цих людей. Нормальне життя цих людей не має мене травмувати, бо це результат моєї праці, моєї жертви. Я пішов на цю жертву добровільно, а тому я не маю до них претензій.

Витягнути себе з ненависті

Витягати себе з цього стану складно, тому що ми всі живі люди, немає людини, яка б не переживала моменти ненависті чи люті. Я знав одного з найспокійніших людей – Євгена Сверстюка, він був релігійним філософом і дуже спокійною стриманою людиною. Але одного разу на засланні наглядачі довели його до того, що він у люті прокричав: «Я не думав, що чоловікообразний може так низько пасти!». Для нього це був крайній вияв люті.

Я теж переживав таку ненависть. Пригадую, як із люттю гримав по дверях камери, тому що наглядач довго не підходив до мене. Я дійшов до такого страшного шалу й в один момент ніби побачив своє перекошене обличчя зі сторони. Я собі сказав: «То це ти такий? Ти себе до цього довів?». Мене ніби облили холодною водою, я моментально опритомнів.

Дуже важливо витягнути себе з цього стану й усвідомити, що, віддаючись цій люті, цьому гніву, цій ненависті, ти стоїш перед духовною прірвою, а це небезпечно. Стримуючи свою ненависть, ти не робиш подарунок тому, кого ненавидиш, ти робиш подарунок собі, бо не дозволяєш собі впасти в цю пастку. Тому дуже важливо себе зупинити й витягнути себе – це наш обов'язок.

Я був вражений, коли згадав, що я це усвідомлював ще до того, як потрапив у табір. Прокурор прийшов на прощальну зустріч зі мною, уже після того, як було затверджено вирок. Він запитав, яку мету я собі ставлю на період заслання. А я кажу, не озлобитись.

Уберегти себе та свій народ від темряви

Згідно з усіма релігійними вченнями, ненависть – це почуття темряви. Бог – це любов, антипод любові – це диявол, це ненависть. Ось така проста розкладка, де немає нічого посередині, є лише дві протилежні позиції.

Щойно розпочалася велика війна, українці сказали собі, і це було масове відчуття, що ми боремося з темрявою, ми стоїмо на боці світла. У чому полягала ця темрява? У тому, як нас ненавидять росіяни, це така увиразнена, оголена ненависть. Якщо ми уподібнимося їм, тоді на радарах у Бога не буде різниці між росіянами й нами, бо і там, і там буде ненависть. Я хочу, щоби Бог побачив різницю між позиціями двох народів. Ось тому така дуже проста логіка. Я хочу берегти себе від темряви. Себе й свій народ.

У спогадах багатьох воїнів УПА є ця думка, це внутрішнє правило: ми воюємо з ворогом не тому, що ми його ненавидимо, а тому, що ми любимо тих, хто у нас за спиною, тих, кого ми захищаємо. Це та різниця у словах, яка робить величезну різницю у психічному настрої людини.

На нулі не можна не ненавидіти

Кілька років тому я проводив семінар в УКУ, і темою однієї панельної дискусії обрав ненависть і як нам бути із цим почуттям. Для чистоти експерименту я запросив на роль модератора одного військового, який недавно повернувся з фронту. Я не хотів впливати на обговорення своїм мудруванням і дав слово військовому, щоб почути його думки та переживання. Він, зокрема, озвучив таку думку: «Коли я був на фронті, на нулі, я не міг не ненавидіти. Але коли я вийшов звідти, я усвідомив усю небезпеку ненависті. І я стараюся її позбутися». Я був готовий обійняти того хлопця, бо він сказав дуже реалістичну річ.

Пізніше в мене народилася метафора щодо цього. Раніше в друкарнях працювали зі свинцем, усім друкарям давали молоко, різні доплати, для того, щоб вони фармакологічно могли вивести цей свинець зі свого тіла. Коли ти на фронті, ти не можеш без ненависті, ти її набираєшся. Але потім ти мусиш її позбутися, бо це дуже небезпечно для організму.

Як українці дають раду з ненавистю

Якщо зазирнути в соцмережі, то здається, що там усі виплескують свою ненависть. Там сказати те, що кажу я – означає наразитися на страшну лавину звинувачень. Пригадую, коли на «Українській правді» вийшла моя стаття про те, що рову з крокодилами між Росією й Україною не буде. Тоді мені добряче дісталося, навіть із моїм минулим політв'язня. А якби не було цього минулого, мене б просто знищили.

Звісно, це не все суспільство, це та голосна частина, яка виливає свою ненависть на загал для самозаспокоєння, щоб стало трохи легше. Натомість є дуже багато українців, яких не живить ненависть. Мене приємно здивувало, як багато людей відреагували на ту статтю й сказали, що я висловив думку, яку вони поділяють, але бояться озвучити.

Чому Маринович не став політиком

Маринович відбував покарання в таборі на Пермщині й протягом усього періоду заслання брав участь у протестних акціях – страйках, голодуваннях, писав заяви до прокурорів. Найтривалішим було 20-добове голодування за право мати в таборі Біблію, що було заборонено законом СРСР.

Після повернення із заслання й до сьогодні Маринович відмовлявся від усіх запрошень балотуватися в народні депутати чи обіймати державні посади, як це зробили багато його побратимів. Він спрямував свою діяльність на зміну свідомості українців під час переходу від тоталітарного режиму до відкритого громадянського суспільства.

Це був 1988 рік, ми з іншими політв'язнями, Євгеном Сверстюком і Зиновієм Красівським, їхали в авто й ділилися своїми думками про перебудову й те, як знайти себе в цій новій реальності. Пригадую, як сказав, що не можу й не хочу бути політиком, бо, по-перше, я не знаю, куди хоче йти мій народ. Я його не бачив 10 років, мені треба його знову відчути.

А по-друге, я не вірю, що народ, який має старі креслення в головах, може збудувати новий будинок. Тобто я не вірю, що народ, який звик жити в тоталітарному суспільстві й має оті вироблені стереотипи, може відразу збудувати новий лад, нову демократичну державу. Я хотів бути причетним до зміни ментальності, до зміни тих креслень у людських головах. Пізніше я був вражений, як точно тоді сформулював місію, яку щасливо виконую дотепер.

У 90-х свобода впала нам до рук, а тепер вона в нас усередині

Ми самі не уявляємо, як сильно змінився український народ. Часом я можу це побачити й зіставити, тут мені дуже допомагає молодь. Скажімо, я звик, що в часи моєї молодості, якщо десь виступав високий посадовець чи ветеран, то в школі чи в інституті заздалегідь домовлялися, хто ставить питання і як воно буде звучати. Сьогодні це щось немислиме, я бачу хор рук молодих людей, які ставлять питання про те, що їх справді цікавить.

Молодь у 90-х роках була вільнолюбна, але було таке враження, що свобода впала їм до рук, вони цим захоплені, але не знають, як із тою свободою діяти, що з нею можна робити, тому трапилися деякі перегини. Але це був неминучий етап, бо треба було відсікти себе від того, що заважало й стримувало нас упродовж попередніх років. Сьогодні ж я бачу за молоддю, що свобода в них усередині. Бути вільними – це для них природно.

Вибір власного шляху дає мир у душі

У ті часи, 50 років тому, я не задумувався над джерелами своєї сили. Але сьогодні я можу сказати, що найголовнішим є той факт, що я сам обрав цей шлях. А коли ти сам обираєш свій шлях, то ти точно погоджуєшся на все, що приходить разом із ним. І тому всі ті покарання, які були – це є частина правил гри, які я прийняв.

Власний вибір дає мир у душі. І навіть коли в таборі були різні ситуації, були моменти депресії, то вони не стосувалися оцього головного вибору. Бо вибір давав відчуття, що я йду правильним шляхом. На тому шляху мені може бути зле, я можу страждати й так далі, але це мій шлях.

Такий вибір сьогодні зробила вся Україна. Можливо, не абсолютно кожна людина, але більшість українців зробили цей вибір: вони собі сказали, що, воюючи з Росією, виступивши в боротьбу проти неї, ми обрали правильний шлях. Ми на боці добра. І в тому сенсі в нас є мир у душі. Це той дивний випадок, коли мир у душі може бути в час війни.

СЛУХАЙТЕ ПОДКАСТ «ПРОСТИМИ СЛОВАМИ» НА YOUTUBE

Повну розмову ви можете послухати на всіх подкаст-платформах

Підтримайте розвиток подкасту
Patreon, Buy Me a Coffee

СПЕЦІАЛЬНИЙ СЕЗОН ПОДКАСТУ «ПРОСТИМИ СЛОВАМИ» ВИХОДИТЬ У МЕЖАХ ІНІЦІАТИВИ ПЕРШОЇ ЛЕДІ ОЛЕНИ ЗЕЛЕНСЬКОЇ ІЗ ВПРОВАДЖЕННЯ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ ПРОГРАМИ МЕНТАЛЬНОГО ЗДОРОВ’Я «ТИ ЯК?» ПРОЄКТ РЕАЛІЗОВАНО У СПІВПРАЦІ З КООРДИНАЦІЙНИМ ЦЕНТРОМ З ПСИХІЧНОГО ЗДОРОВ’Я КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ ЗА ПІДТРИМКИ ВООЗ