Багато людей ніколи не були в здорових стосунках. Що з цим робити?

Гостею нового епізоду подкасту «Простими словами» стала Сью Джонсон, клінічна психологиня, авторка методу емоційно фокусованої терапії пар і сімей, почесна професорка кафедри психології в Університеті Оттави. ЇЇ називали найкращою парною терапевткою світу, а книга «Пригорни мене міцніше! 7 бесід про кохання тривалістю в життя» стала світовим бестселером і перевидана в Україні цього року. Міжнародний центр передового досвіду емоційно фокусованої терапії, засновницею та керівницею якого була науковиця, продовжує навчати фахівців у галузі психічного здоров'я по всьому світу.

Наша бесіда стала одним з останніх публічних інтерв'ю психологині. Сью Джонсон померла від раку 23 квітня 2024 року у віці 76 років.

У розмові гостя поділилася історіями зі свого післявоєнного дитинства в Англії, які заклали основу її інтересу до взаємин між людьми, розповіла про поширені проблеми у стосунках і пояснила, що робити, щоб не втрачати відчуття зв'язку та близькості навіть під час війни.

Сезон «Наука стійкості» подкасту «Простими словами» виходить у межах ініціативи першої леді Олени Зеленської з впровадження Всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?» Проєкт реалізовано у співпраці з Координаційним центром із психічного здоров’я Кабінету Міністрів України за підтримки ВООЗ.

фото: www.holdmetightonline.com

Здорові стосунки, які вони

Однією зі значних проблем для багатьох людей є те, що вони ніколи не були в здорових стосунках. Складається враження, що вони не знають, що це взагалі можливо або які кроки треба робити в цьому напрямку, – пояснює психологиня й описує, як ми почуваємося у здорових стосунках:

«Якщо ви почуваєтеся в безпеці, якщо ваш партнер вас чує та підтримує, якщо ви розумієте, що би не сталось, ви завжди можете до нього звернутися й довіритися, ваш партнер поставить вас на перше місце й прийде на допомогу – це про здорові стосунки. Ваш партнер хоче знати про ваш внутрішній світ, що вас хвилює й що вам болить, про ваші потреби. У здорових стосунках ви можете вчитися разом і зростати разом як особистості»

Зв'язок виникає завдяки вразливості

Велика проблема в західному світі полягає в тому, щобагато людей просто не можуть побудувати звʼязок. Вони не відчувають контакту зі своїм партнером, це їх дуже засмучує, вони почуваються самотніми, крихкими й переповненими почуттями, які не можуть висловити. Тому вони починають вимагати уваги, сердитися або критикувати одне одного.

Також часто люди не знають, що їм потрібно в стосунках і не можуть про це прямо попросити, – пояснює психологиня. На питання «Що тобі потрібно від твого партнера» багато людей не знають, що відповісти. «Мені нічого не треба, я лише хочу, щоб він зробив це, це й іще ось це». Люди вважають, що той факт, що вони чогось потребують від іншого, робить їх слабкими. Але це не так.

Коли люди почуваються в безпеці одне з одним, вони можуть поділитися тим, що їм дійсно потрібно, своїми вразливостями, і тоді вони фантастично добре вирішують проблеми разом. Вони просто шукають спільні точки та працюють над рішеннями, і в кінці виявляється, що все було не так уже й страшно.

Але коли ми не можемо почути одне одного, висловити свої потреби, коли приховуємо свої вразливі сторони, то починати роботу треба саме з відновлення щирого в'язку. Ми маємо вчитися відкривати партнеру свої слабкості. Бути відкритими не просто, але коли ви ризикуєте й усе ж відкривається одне одному, то ваш партнер може почути вас по-новому й реагувати по-новому. Зв'язок на такому підґрунті стає стійкішим, – пояснює Джонсон.

Досвід із дитинства, який ми несемо із собою

Багато різного досвіду походить саме з родини. Наша сім'я та раннє оточення налаштовують нашу нервову систему особливим чином. Ми звикаємо бути чутливими до критики, покинутості, відмови, повідомлень про невдачу. Науковиця додає, що такі незагоєні рани є в кожного, і ділиться своїм досвідом:

«У мене теж є така рана, що залишилась мені у спадок від матері. Вона завжди применшувала важливість усього, що я робила. Вона не думала, що мені піде на користь учитися читати або здобувати освіту. Тож вона це применшувала й знецінювала».

Джонсон пояснює, як цей дитячий досвід продовжує впливати на неї впродовж життя:

«Я знаю, що скоро надрукують мою книжку. Я йду до дверей, чоловік дає мені мою книжку, нарешті вона в мене в руках. Я дивлюся на неї протягом перших 20 секунд і думаю: «Боже, невже це я зробила? Лише погляньте, мені це вдалося! Це дивовижно!» Я розгортаю її, трохи читаю, думаю, що це не так уже й погано, навіть дуже добре. А потім чую голос матері, який каже мені не задирати носа, не думати, що це взагалі чогось варте. Наголошує, що моя робота неважлива, а цю книжку ніхто не прочитає й вона нічого не змінить у світі. Варто просто про це забути й зайнятись чимось корисним, наприклад, піти помити посуд. Але ні, це не мій голос, це голос моєї матері, що вмикає всередині мене режим критики щодо моєї роботи, і я маю цю вразливість упродовж усього свого життя»

Прив'язаність триває все життя

Джонсон посилається на засновника теорії прив'язаності Джона Боулбі й каже, що привʼязаність, яку ми формуємо в ранньому дитинстві, не закінчується ніколи. Ні в 12 років, ні у 20 чи 30. У нас завжди є потреба, щоб нас побачили, валідували наші почуття, потреба бути для когось важливими. Це триває від колиски до могили й не може просто закінчитись у підлітковому віці чи пізніше.

Психологиня наголошує, що ідея про повну самодостатність й незалежність не має нічого спільного з поведінкою здорової людини. Коли ми досягаємо підліткового віку, ми продовжуємо нести із собою прив'язаність до наших батьків, але вже всередині. А потім додаємо до цього мережива стосунків своїх однолітків і романтичних партнерів.

Так ми формуємо ефективну залежність, тобто здатність звертатися до інших людей по допомогу й покладатися на них. Це робить нас сильнішими, а не слабшими. Ми в цілому схильні тягнутися до людей, хочемо бути в безпеці поруч із ними, прагнемо звʼязку. Саме це бажання відчувати приналежність, знати, що коли я до когось звернусь, то мене не відштовхнуть, є нашою базовою потребою, а не секс або агресія, як стверджував Фройд, – додає дослідниця.

Коли цієї привʼязаності немає, ми самотні й налякані та часто дуже неефективні. Наше суспільство ніяк не може прийняти твердження, що ми прагнемо стосунків. Наші близькі стосунки – це вода, у якій ми плаваємо, і ніхто при здоровому глузді не буде викидати просто так рибу з води на берег.

Вимкнути емоції – це потрапити в пастку

Під час жахливих ситуацій, що загрожують життю, є момент, коли потрібно вимкнутися емоційно й повністю зосередитись на завданні, – говорить психологиня про поведінку військових. Так можна працювати, але так не можна жити весь час. Вони вчаться фокусуватися лише на тому, що роблять, але потім треба навчитися відпускати, бо це людська природа – переживати й відпускати. Для цього треба звертатися по допомогу й підтримку, щоб опрацювати ці відчуття.

Вимикання емоцій – це фізіологічно важка робота. Це ніби тримати на собі величезну вагу. І проблема в тому, що це насправді не працює: ви відштовхуєте й відтискаєте, але стаєте лише більш вразливими до того, чого намагаєтеся уникнути. Тригери зʼявляються знову й знову, а тиск і навантаження від придушених емоцій стають надмірними.

Партнерство під час війни

Джонсон каже, що її вражає, як люди в парах вчаться підтримувати одне одного в наш час. У багатьох парах обидва партнери водночас переживають жах, страх, втрати й відчуття непевності. Це дійсно важко, адже, щоб підтримати свого партнера, треба самому утримувати емоційний баланс. Але пари вчаться це робити: коли одна людина втрачає землю під ногами, її партнер чи партнерка приходить на допомогу. І так по черзі. Вони ніби підхоплюють одне одного, коли відчувають, що близька людина зараз перебуває в жахливому стані.

Самотність нас отруює

Люди досі не розуміють, наскільки токсичною є емоційна ізоляція. У час війни це має особливе значення, тому що нам так важливо усвідомлювати, що ми не самотні з цими викликами. Джонсон розповідає, як місто, у якому вона зростала, переживало наслідки Другої світової війни.

«Англійці змогли виборсатися з наслідків Другої світової, бо тримались одне за одного. Уся суть була в цьому відчутті спільності, яке вони мали впродовж війни та після неї. Я особливо гостро його відчувала серед людей робітничого класу. Я спостерігала за тим, як чоловіки приходять до нашого пабу, вони підходили до мого батька (вони англійці, тому досить стримані щодо емоцій) й били одне одного долонею по плечу й обмінювалися короткими фразами про свої справи. Я це слухала, але за їхніми словами чула мелодію емоцій. Я бачила, що мій тато любить цих чоловіків, а вони приходять до нього не за випивкою, а за зв'язком, за відчуттям, що ти не один. Ми не створені, щоб мати справу з величезними, жахливими, болючими речами на самоті».

Наостанок Джонсон згадує слова свого батька, які почула в юності.

«Я була пацифісткою й ідеалісткою у свої 18 років, і він [батько, – ред.] мені сказав: «Сью, я просто покажу тобі дещо. У світі є зло. Не думай, що його немає, тому що воно справді є. І памʼятай, що в тебе завжди є вибір: ти або борешся з ним, або здаєшся й дозволяєш себе захопити. Ось і все, іншого вибору немає. Борешся або здаєшся. І ти будеш боротися зі злом, незважаючи ні на що». Я до сьогодні пам'ятаю, як він мені це говорив, і схиляюся перед усіма, хто знаходить у собі сміливість жити й боротись».

СЛУХАЙТЕ ПОДКАСТ «ПРОСТИМИ СЛОВАМИ» НА YOUTUBE