«Ми мусимо навчитися чути себе Українцями – не галицькими, не буковинськими Українцями, а Українцями без офіціяльних кордонів, – писав на початку 20 століття Іван Франко. – І се почутє не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні – всі без виємка – поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім етапі, познайомитися в її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знане твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, льокальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його».

У 1905-му, коли в Російській імперії почалася перша демократична революція проти самодержавства влади, Франко написав «Отвертий лист до галицької української молодежі». Окрім «чути себе Українцем», закликав створити хребет української нації, щоб у майбутньому повстала незалежна соборна Україна на всіх її етнічних землях.

У 19 столітті українські землі були розділені поміж Російською й Австро-Угорською імперією. Саме тому Франко наполягав на об’єднанні українців по обидва боки кордонів. 

 

 

 

 

 

Леся Українка й «країна несподіванок»

У лютому 1891-го Леся Українка разом із матір’ю Оленою Пчілкою їхали у Відень. Дорогою зупинилися у Львові. Тоді Леся познайомилася з українським галицьким письменником, громадським і політичним діячем Михайлом Павликом. Він був другом дядька Лесі, Михайла Драгоманова. З того часу між письменницею з Наддніпрянщини, яка була у складі Російської імперії, і письменником із Галичини, що була у складі Австро-Угорської імперії, завʼязалася дружба й багаторічне листування. Обоє цікавилися літературними й суспільними справами українців по обидва боки Збруча. 

Кілька разів бачилися у Львові, де Леся знайомилася з галицьким життям. Зокрема, тут її дивувало патріархальне ставлення до жінок. Якось в листі до подруги з Буковини Ольги Кобилянської писала: «У галичан мене ще вражало якесь чудне, непросте відношення до жінок, все вони дивляться на нас або згори вниз, або знизу вгору, а щоб так просто, нарівні – зроду!» Коли Михайло Павлик пропонував гостювати в нього вдома під час візиту до Львова, то Леся навіть іронічно жартувала, що боїться скомпрометувати його перед галицькою інтелігенцією, яка «спритна на вигадки». Сам же Павлик називав Галичину «дивним краєм», бо доводилося доводити товаришам, що «можна без гріха спати в одній хаті з жінками». 

Леся Українка бачила різницю в житті українців Галичини й Наддніпрянщини. Щось їм подобалося, щось дратувало. Наприклад, дивував той факт, що в Галичині люди могли вільно зійтися разом у будь-якому місці й обговорювати свої національні справи. Такого тоді не було в підросійській Україні. Лесю хвилювала несвобода, національні утиски й політичне свавілля в Російській імперії. Тому навіть роздумувала перебратися до Львова. В одному з листів до Павлика писала, що «готова б хоч в абіссінське горожанство перейти, аби не бути російською підданою, бо підданства того зовсім не вважаю ні за яку національну ознаку (скоріш за нац[іональне] нещастя), а за річ чисто практичного значіння».

До Львова все-таки не перебралася. Стан здоров’я не давав змоги жити у великому місті. Переживала Леся також і за заробітки. Хоч і Павлик переконував, що знання кількох мов забезпечить їй комфортне життя, вирішила, що коштів від викладання іноземних мов буде замало. Не сподобалася Лесі пропозиція товариша й «скинутися всякої політики» в Галичині. Вона хотіла втекти з Наддніпрянщини, щоб вільно говорити про політичні погляди й обстоювати цілісність України. Тому не погоджувалася на ідею мовчати й у Галичині: «Ні, друже, спитавши по щирости своєї душі, я не можу обіцяти, що буду жити на вільнішій землі тихше, ніж жила на зовсім поневоленій. [...] Я не можу, не сила моя скинутися того, чого досі не скинулась при гірших умовах. Тоді треба скинутись мені й моєї поезії, моїх найщиріших слів, бо вимовляти та ставити їх на папері, скинувшись того діла, на яке вони кличуть инших, мені буде сором».

 

Чия мова правильніша

Леся Українка знала кілька мов. Але писала й говорила українською. На той час українська мова зазнавала утисків у Російській імперії, а в Австрійській вважалася офіційною. Леся мріяла, щоб українська літературна мова була одна для всіх українців, тому гостро критикувала наддніпрянців і галичан, які вели мовні баталії. У листі до дядька Михайла Драгоманова писала: «Мені вже самій страх обридли оці теми: чи треба писать чисто народним, чи не чисто народним складом, тенденційно чи нетенденційно, чи Галичина та Волинь все одно що Україна, чи ні, чи треба писать наукові праці по українськи, чи краще може по російськи».

Мовна дискусія між галичанами й наддніпрянцями розпочалася після підписання російським царем Олександром ІІ Емського указу, який витісняв українську мову з культурної сфери. Тоді українці з Наддніпрянщини перевели видавничу діяльність у Галичину, що викликало певні дискусії, чия мова «правильніша». Полеміку розпочав Борис Грінченко статтею «Галицькі вірші», вона тривала в 1891–1892-х роках. Грінченко писав, що українська літературна мова існує тільки на Великій Україні, бо звідти походять видатні письменники, як-от: Квітка-Основ’яненко, Гулак-Артемовський, Марко Вовчок, Тарас Шевченко тощо. Галичанам закидав використання діалектизмів і чужомовних слів. 

Відповідав Борису Грінченку Іван Франко. Аргументи були схожі, бо в підросійській Україні були лише російськомовні школи й українську там могли знати тільки з художньої прози. До дискусії згодом долучилися український письменник Мусій Кононенко, педагог Ілля Кокорудз та історик Агатангел Кримський. Після їхніх статей Грінченко видав кінцеву замітку, у якій висловив єдність із галичанами проти москвофілів й інших ворогів українського народу, які сприйняли мовну дискусію як початок розколу між галичанами й наддніпрянцями. Він заявив: «І коли б трапилося так, що нас, українців-русинів із Росії, яким... випадком змушено не писати так, як ми пишемо, то ми – і хвилини не вагаючись почали б писати такою мовою, якою тепер пишуть автори тих галицьких віршів, знаючи добре, що хоча вона й не зовсім відповідає нашим смакам і звичкам, але все ж вона нам – своє, рідне».

Леся Українка не брала участі в цій дискусії, публічно ніде не виступала й не друкувала заміток про це в пресі. Але чи не найкраще підсумувала ці розмови в листі до письменника Йосипа Маковея: «Я тільки думаю, що зовсім нема чого ставити питання про перемогу того чи іншого діялекту, адже літературна мова мусить витворитись з усіх діялектів, без жадного насильства, сварки й колотнечі. Маю надію, що мене розуміють усі добрі люди й у Галичині, і в Україні».

 

 

Інформаційна війна

У серпні 1914-го, коли почалася Перша світова війна, українці опинилися між двома розбратаними противниками. Політичні сили Галичини й Наддніпрянщини були змушені проголосили лояльність до Австро-Угорщини й Росії відповідно. Але війна стала шансом на вирішення українського питання, і боротьба за українську державу набрала політичного характеру. 

Велика війна 1914–1918 років була першою, коли почали використовувати інформаційну зброю. До війни українці, а особливо селяни, які жили по обидва боки Збруча в різних імперіях, не контактували між собою. Масова мобілізація на фронт змінила цю ситуацію. Селянин із Галичини дедалі частіше зустрічав селянина з Наддніпрянщини. Часто виявлялося, що вони говорять однією мовою й мають спільні традиції. Тому в української інтелігенції постало завдання познайомити між собою галицьких і наддніпрянських українців і знайти способи боротьби з російськими міфами, які насаджували у свідомості цих людей. 

Уже 4 серпня 1914 року українські політемігранти з Наддніпрянської України зібралися у Львові на нараду й вирішили заснувати політичну організацію «Союз визволення України». Згодом у політичній програмі «Наша платформа» офіційно заявили про позицію: «У Союзі репрезентовані всі ті політичні напрями, що стоять на становищі державної самостійності українського народу, а реалізацію своїх національно-політичних та економічних стремлінь в даний момент зв’язують з розбиттям Росії у війні… Вірячи в остаточну перемогу австро-угорської і німецької армій і в розбиття Росії, вірять українці і в те, що на руїнах Російської імперії, цієї тюрми народів, встане вільна самостійна Україна».

У Союзі діяли понад 250 членів. На 1916-й рік вони видали понад 200 тисяч примірників різної літератури, серед якої багато агітаційно-пропагандистських брошур. Так вони хотіли сформувати в читачів антиросійські настрої й спростувати імперські міфи. 

Про що ж писали в цих брошурах? Автори доводили, що головним винуватцем війни й ворогом для українського народу є Росія. Основною ціллю Росії є завоювання Галичини й знищення всіх проявів українського національного руху, а не звільнення братніх слов’янських народів. У давні часи не існувало «одної русскої держави», а була лише держава Русь-Україна, яка розташовувалася на сучасних українських теренах. Богдан Хмельницький укладав договір із московським царем Олексієм Романовим як тимчасовий союз самостійних окремих держав на умовах протекторату, а не «підданства», «злуки» чи «повернення». Петро І спеціально використовував терміни «Россия» і «русский», які є грецькою формою слів «Русь» і «руський», щоби створити враження, ніби Росія і Русь – це одне й те ж. Українці почали використовувати терміни «український» як і «руський», щоби відрізнити себе від росіян і запобігти плутанині зі словом «русский». 

Лейтмотив більшості брошур був такий, як у праці Лонгина Цегельського «Самостійна Україна» 1915 року: «Хто справді українець, не тільки тілом і мовою, але й усією душею й усім серцем, той мусить бажати собі тільки… розгрому Росії – і мусить для цього працювати… Лише тоді стане Україна – вільна, нероздільна, народна, демократична, Українська держава».

 

«За Українську Самостійну Соборну Державу!»

21 січня 1990 року українці від Івано-Франківська через Львів до Києва взялися за руки та створили масовий «живий ланцюг». Він простягнувся на 700 кілометрів. За неофіційними підрахунками, до акції долучилися від одного до трьох мільйонів людей. Так вони відзначили 71-шу річницю Акту Злуки. «Живий ланцюг Соборності» став щорічною акцією. Учасники на мосту Патона в Києві об’єднують береги Дніпра, куди рухаються дві колони з лівого й правого берегів. Перша символізує Українську Народну Республіку, друга – Західноукраїнську Народну Республіку. 

А ранок 22 січня 1919-го в Києві починався так: «Легкою сніжною імлою окритий зранку прокинувся Київ, але піднялося вгору сонце й розвіяло імлу. Уздовж вулиць і бульварів стоять, мов дівчата в шлюбних сукнях, вкриті інеєм дерева. По всіх пухнатим снігом вкритих вулицях незвичайний рух. Організації, школи, діти, молодь і старше громадянство, все святочно вдягнене, гуртками й поодинці поспішає до Святої Софії на велике свято». Саме тоді на Софійській площі діячі з Наддніпрянщини й Галичини підписали універсал про об’єднання УНР і ЗУНР у Соборну Україну. 

Невдовзі Київ захопили більшовики. Уряд УНР залишив столицю. Більшу частину Західної області УНР окупували польські війська, Північну Буковину – румунські, Закарпаття відійшло Чехословаччині. Але про Соборність не забували ніколи. У 1926-му в США Український народний союз кликав українців на зустріч до Українського народного дому, щоб «показати, що соборність живе в наших серцях, що ідея соборної України рівнозначна в нас з ідеєю вольної України, що ми готові боротися за неї, поки не впадуть кордони, що покраяли Україну, і доки всі частини України не стануть одним тілом раз і навіки».

Боротьба за Соборну Україну триває. 

 

 

 

 

 

   

 

Історичний подкаст «Вулиця Історії України» реалізовується за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID «Зміцнення громадської довіри (UCBI)».