Як це – усвідомлювати, що ти за крок від смерті, приймати своє тіло після поранення й учитися всього заново? Ветеран Олександр Баталов розповідає про ампутацію ноги та відновлення після поранення. Також у третьому епізоді подкасту «Прийом» поговорили про те, як доречно підтримувати людей із втратами кінцівок, чого не варто робити та як сприяти комфортнішому простору для всіх.

 

 

 

У цивільному житті Олександр Баталов був масажистом-остеопатом, на фронті – стрільцем-санітаром, командиром відділення. До лав ЗСУ став 14 лютого 2023 року, а вже влітку отримав важке поранення, унаслідок якого втратив праву ногу. 

 

«Я знав, що ми будемо там, де потрібні.
Страху не було»

Я усвідомлював, що воювати будуть усі, просто хтось буде більше готовий, а хтось менше. Тому я тренувався й готувався з літа 2022 року, і, коли мені зателефонували з військкомату, був готовий. На той момент я самостійно пройшов тактичну вогневу та медичну підготовки. Пройшов ВЛК і почав службу.

Я знав, що треба йти виконувати обов'язок. Я не думав про те, скільки це триватиме і як буде. Розумів, що треба продовжувати тренуватися, а далі ми будемо там, де будемо потрібні. Страху не було. Головне, щоб дружина була в безпеці.

Я був командиром відділення, у моєму підпорядкуванні було десять бійців. Разом із покійним побратимом Локі ми вчили наших хлопців найперше накладати турнікети та перевіряли аптечки. Завдяки цим турнікетам я і вижив, бо хлопці побачили, що я поранений, і змогли зупинити кровотечу.

 

 

Турнікет – перше, що рятує життя

День, коли я отримав поранення – це був наш бойовий вихід. Ми мали зачистити посадку. Нас було 20 людей. Але коли нас відправляли туди, не розрахували, що там усе заміновано – у деяких місцях на кожному метрі стояли протитанкові міни. Тобто ані пройти, ані проїхати ні на чому ти не можеш.

Ми очікували, що там відпрацюють артилерія й танки, і міни попідриваються. Але так не сталося, і, коли ми туди заходили, хлопці почали підриватися. Ми накладали турнікети. Підірвався мій друг, у нього була висока ампутація, турнікети не трималися, я зафіксував на ньому свій. Кровотечу ніби спинив, але сам шок від побаченого трохи притупив реакції. Однак бойове завдання – першочергове. Я відстріляв 12 магазинів, поліз у рюкзак, бо треба було далі крити вогнем, нахилився, а далі звук вибуху, і я завалився на бік.

Я впав, розумію, що поранений. А перед цим ще й осколок влучив у палець і перебив його. Я зрозумів, що сам собі накласти турнікет уже не зможу. Мене врятували мої хлопці. Побратим, який накладав турнікет, сказав, що в місці, де я впав, за сантиметр від ноги була ще міна. Тобто навичка, сформована під час навчань – не рухатися, якщо підірвався – урятувала мене.

Через сильний обстріл моя евакуація розтяглася на шість із половиною годин. Увесь цей час турнікет був на мені. Тому я розумів, що ногу вже не врятують, але турнікет рятував моє життя.

Увесь час, поки я лежав поранений на полі бою, я поставив собі основне завдання – залишатися при свідомості – у людини при тямі шанси на виживання набагато вищі.

Тому, коли я відчував, що біль у нозі стихає, і я починаю потроху «від’їжджати», я ворушив ногою, щоб сильніше боліло, і свідомість не вимикалася.

Коли мене привезли в стабілізаційний пункт, уже після евакуації, я передав медикам усю інформацію: хто я, скільки часу був поранений, яка група крові, продиктував серію й номер військового квитка, номер телефону дружини, попросив зателефонувати їй і сказати, що я поранений, але живий. Коли від мене вже не були потрібні ніякі дані, я попросив мене «відключити».

Прокинувся – побачив, що ноги вже немає 

Коли я приїхав у стабілізаційний пункт і подивився на годинник, я розумів, що ноги вже не буде. Я розумів, що її нема, але я є. А нога – це лише спосіб рухатися. 

Коли я прийшов до тями, були дивні відчуття, бо ти дивишся й не можеш збагнути, що з тілом не так. Ніби якась не завершена картинка, ніби частину пазла хтось забрав. Далі протягом 12 днів мені щодня робили операції та чистки під наркозом. Бо мінно-вибухові травми мають нюанс – пошкоджуються тканини поруч, які не одразу можна помітити. Тому рану щодня відкривають і відсікають неживі тканини. У моєму випадку довелося відсікти навіть частину кістки.

У той період я практично не спав, тому наркоз був моїм єдиним шансом відпочити. Тіло та психіка не давали спати – тільки заплющуєш очі, повертаєшся на поле бою. Це було дуже важко. Тому я одразу почав працювати з психологом. 

Психологічна реабілітація

Зараз психолог – це людина, яка будує комунікацію, яка збирає розкидані в голові пазлики. Психолог дає можливість щось усвідомити, а щось відкинути, щоби не носити за собою. Бо це дуже складно – тягнути за собою весь багаж досвіду та страху. 

Терапія дає можливість адаптуватися, проговорити, проплакати якісь речі. Тому що навіть горювання за побратимами, які загинули, це дуже важливий елемент адаптації. Так, ми великі й сильні чоловіки, але ми теж плачемо. Нам так само шкода своїх хлопців, із якими ми їли, спали, сміялися. Проживання має відбутися на всіх етапах. І воно повинно бути легальним. Психолог дає можливість легально пережити страшні речі та йти далі. Тобто адаптуватися, зважаючи на свої переживання.

Фантомні болі

У мене фантомні болі проявлялися так: коли лежиш, а там, де немає кінцівки, свербить п'ятка, потім коліно, і ти дуже хочеш почесати, але ноги немає. У такі моменти я починав просто гладити куксу, знаходив точки на нозі, куди більше інервувало, і так нога трохи заспокоювалася.

Цей контакт із новою ногою обов'язково має статися. Ти маєш сприймати себе таким, як ти є. І коли ти знаходиш цей контакт із ногою, ти ніби заново знайомишся з нею, і завдяки цьому фантомні болі проявляються не так сильно.

Шлях реабілітації

Основний спосіб повернутися до звичного життя для мене – це рідні та близькі поруч. Коли я лежав у шпиталі, до мене постійно хтось приходив. Ці підтримка й увага – перше, що дає можливість швидко адаптуватися.

Тому військовому, який отримав поранення, треба якнайшвидше соціалізуватися. Не закрити його в кімнаті й нікого туди не пускати, а давати можливість спілкуватися. Тоді людина набагато швидше стає звичною до нормального життя. 

Я думав, що після ампутації кінцівки я швидко стану на протез і побіжу собі далі. Але виявилося, що все не так просто: спочатку два місяці тільки лікування, потім реабілітаційний центр Recovery, пластична хірургія, щоб зробити шрам таким, на який можна одягнути протез, куксі треба надати спеціальної форми, потрібно, щоб спав набряк, і лише тоді починається шлях підбору протеза. 

Я відвідував процедури, тренувався, і десь за місяць інтенсивної реабілітації нога почала приходити в норму. Я зрозумів, що є суто фізіологічні процеси. І ти хоч поспішай, хоч не поспішай, швидше воно не відновиться. Треба чекати. Підготовка до протезування в мене тривала понад п’ять місяців.

 

 

Що допомогло витримати

Уже в процесі лікування я аналізував, що мені найбільше допомогла моя фізична підготовка – те, що я все життя тренуюся. Бо саме завдяки гарній фізичній формі в мене було більше шансів витримати нелюдське навантаження.

Я взагалі не сидів і не лежав. Щойно мені дозволили вставати з ліжка, я одразу пішов. У найпершій лікарні, де я був, у мене було електричне колісне крісло й милиці. Я виїжджав у парк і починав там вставати. Коли приїхав у реабілітаційний центр, мені сказали, що завдяки цьому в ноги була гарна функціональність. Завдяки цьому реабілітація проходила набагато швидше. Я розумів, що ноги немає, але треба переадаптуватися до того, що є.

Коли я починав думати, чому це сталося саме зі мною, адже я багато тренувався й був ніби готовим, міг би ще багато корисного зробити, я згадував сам момент поранення. Я бачив смерть і просто не маю права тепер не жити на повну. 

Бажання повертатися до роботи

До відновлення мене дуже мотивує бажання повернутися до роботи, якій присвятив 15 років життя. Через те, що в мене перебитий палець на руці, треба трохи більше попрацювати, але я вірю, що скоро повернуся до улюбленої справи. Щойно отримаю протез і зможу стояти, одразу почну працювати. 

Адаптація простору

Після ампутації кінцівки центр ваги зміщається, усі звичні рухи стають не такими простими. І якщо в реабілітаційному центрі все адаптовано, рівні поверхні, усюди є бильця, то навіть удома, щоб залізти у ванну, потрібно постаратися. 

Людині з милицями або колісним кріслом важливо, щоби був простір у приміщенні, вбиральні, в авто – усюди має бути достатньо місця. Важливо встановлювати бильця й поручні, особливо там, де слизько – зокрема у ванній кімнаті.

Комфортніше також, коли стільці та дивани є трохи вищими, бо встати на одній нозі може бути дуже непросто. 

У міському просторі з милицями незручно відкривати двері. Також часто у приміщеннях, де навіть є ліфт, він розташований, наприклад, в іншому кінці торговельного центру. І поки ти дійшов туди на милицях, ти дуже сильно втомився.

Дуже незручно, коли люди займають на паркінгу місця для людей з інвалідністю просто тому, що їм там комфортніше стати. Адже ці місця зручні саме тим, що там достатньо простору, щоб повністю відчинити дверцята й вийти з милицями, не зачепивши нічого. 

Також дуже незручною є нерівність покриття тротуарів, бо коли ти йдеш на милицях нерівним асфальтом, ти постійно за щось чіпляєшся. Хочеш дивитися вперед, а можеш лише вниз, щоби не перечепитися.

Я дуже вдячний людям, бо вони допомагають: десь притримають двері, десь пропустять без черги, бо мені важко стояти.

Реакції людей

Зі слів дружини, коли вона дізналася про моє поранення, одразу включилася, адже головне, що я живий. Протягом усього часу мого перебування в лікарні була поруч і підтримувала мене. Завдяки цьому я відчував, що можу все робити сам, але в тих моментах, де мені треба допомога, у мене поруч є людина, якій я повністю довіряю. Дружина каже, що сприйняття мене з ногою чи без ноги не змінилося. Узагалі в нас немає відчуття, що між нами щось змінилося. Хіба що швидкість мого пересування.

Друзі, коли приходили до мене в шпиталь, дуже боялися побачити не мене. Казали: «Та ти той самий Саня, нічого не змінилося». А нічого й не повинно було змінюватися. Нога – це просто спосіб пересування, сама ж людина залишається тією самою. 

Що зачіпає найбільше

Найбільше зачіпає, коли люди відвертають голову. Вони, мабуть, не хочуть цього бачити, але ми є. Спочатку я для себе влаштовував таку собі терапію та провокацію – виїжджав у торговельні центри, ходив ними, пив каву, дивився, як реагують люди. 

Діти часто починають показувати: «О, дядя без ноги», і це нормально. Діти сприймають усе прямо – говорять те, що бачать. Головне, що скажуть батьки. Одного разу мені було дуже приємно, хлопчик спитав у мами, чому дядя без ноги, а мама відповіла: «Тому що це – наш герой». У цьому було багато поваги. Бо коли відвертають голову, я не дуже розумію, від чого ховатися. 

Не варто боятися людей. Хочете підійти – підійдіть, скажіть щось.
Не хочете – не підходьте. Реагуйте так, як вам відчувається. Можете просто усміхнутися, піднести руку до серця, щось сказати. Тут не має бути страху.

Одного разу чоловік запитав мене, як пройти до метро, я відповів, а він каже: «Знаєте, мені насправді не треба метро. Дякую вам». І пішов. Він обрав такий спосіб провзаємодіяти.

 

 

 

 

 

 СЛУХАЙТЕ ПОДКАСТ «ПРИЙОМ» НА ЗРУЧНІЙ ПЛАТФОРМІ