«Вулиця Історії України» – другий сезон історичного подкасту The Village Україна, у якому говоримо про території й мапи. Про те, яке значення мали окремі міста та регіони для соборності нашої країни. 17-й епізод присвячений історії української мови й ідентичності українців.

 

 

 

 

«Окремої української мови не було», «українська мова – це суржик і діалект російської мови», «українська мова на 70% подібна до російської», «українською мовою розмовляє лише незначна частина українців, зокрема на заході України», «південь і схід України завжди розмовляли російською мовою», – у ці фрази вірили багато українців. Вони стали причиною мовних суперечок і запитання: «Какая разница?».

У 2004 році, під час виборчої кампанії, країною ширилася листівка та відеоролик «Три сорти українців». Тоді вперше залучили технологію штучного розколу за мовною ознакою. Команда Віктора Януковича представила команду Віктора Ющенка як людей, які нібито ділять Україну, возвеличують українськомовних «західняків», агресивних до мешканців жителів півдня і сходу. Сам же Янукович нібито був «рятівником і захисником» останніх. 

Політтехнологи тоді забули сказати, що, за даними перепису 1989 року, 87,7% українців, які жили на сході України, рідною мовою називали українську. 

 

 

Мова має значення? 

У 1994 році російський історик і публіцист Дмитро Лихачов опублікував статтю під назвою «Нельзя уйти от самих себя». За часів Сталіна цей історик активно підтримував прогресивні українські рухи, але згодом змінив погляди, тож усі культурні надбання та цінності українців у його працях раптом стали російськими. Українська мова стала діалектом, а російська отримала статус «величної». 

Це возвеличення російської мови та культури наштовхнуло українського письменника й журналіста Євгена Гуцала написати цикл публіцистичних статей, які в 1996 році вийшли окремою книжкою «Ментальність орди». Про неї знають у вузьких колах, але в ній письменник розкрив загарбницьку політику Росії. Російську мову він визнав одним із ключових інструментів поневолення та нівеляції інших народів:

«Бувши до 1917 року імперською мовою Росії, – писав Гуцало, – після жовтневого путчу вона ще більше утвердилась як мова імперського народу, як його тотальна, безжалісна, безвідмовна зброя. Вроджена агресивність російської мови тільки употужнилась, вона стала інструментом, сказати бИ «балістичної» дії, ба її оперативним простором ставали й іще більшою мірою мали стати як мовні простори інших народів, так і їхня доля, культура, історія. За новітніх часів і новітніх технологій ця зброя вже не могла зоставатися якоюсь там архаїчною козацько-розбійницькою шаблею, хоч, звичайно, та шабля дуже нещадна й дуже ефективна, а тепер уже, з плином часу, видозмінювалася в напалм, у нейтронну бомбу, які мали остаточно все випалити, особливо ж – психіку інших народів, щоби зоставити пустелю – для буйного розкошування російської мови, яка, звичайно, й після такої вікторії не втратила б якості «полуразбойничьей стихии русского языка».

Мовою цифр

На початку 1990-х років співвідношення використання української та російської мов в Україні було приблизно 55% на 45% на користь російської. На сході та півдні вона переважала на рівні 90%. Згодом це співвідношення потроху змінювалося в бік української мови. У вересні 2014 року воно було 50% на 50%.

Наприкінці 2022-го різні соціологічні центри провели нові дослідження щодо мовного питання. Вони показали, що 71% українців у повсякденному житті спілкуються українською мовою. Рідною її вважають 87% українців. ВоДночас українська мовна ідентичність переважає в усіх регіонах України (98% – на заході України, 93% – у центрі, 74% – на півдні та 70% – на сході).

Доктор політичних наук Володимир Кулик зазначає, що не варто вважати, що 87% українців спілкуватимуться відразу українською, однак «у більш-менш формальному спілкуванні (навіть телефоном із дому, роботи чи де там їх застав дзвінок інтерв'юера) переважна більшість уже розуміє потребу говорити українською мовою. І саме це є найбільшою й найважливішою зміною в мовній ситуації, яку спричинила російська агресія».

З початку війни на українську почали переходити чимало російськомовних українців. Але ще у 2006 році стартував всеукраїнський проєкт «Зроби подарунок Україні! Переходь на українську!», коли відомі рок-гурти давали концерти та закликали спілкуватися українською. У 2016-му київський інженер і дизайнер Андрій Приймаченко запропонував відомим українцям, які перейшли на українську, долучитися до акції «На мовне питання є мовна відповідь» та одним реченням пояснити головну причину такого рішення. У 2023-му, на День Незалежності, провели забіг на підтримку земляків, які опинилися в окупації. Його назвали «Біжу за мову».

 

Мова поза територією

Сьогодні в інтернеті можна знайти багато історій іноземців, які вивчають українську мову. Хтось із поваги до українців, хтось хоче зрозуміти виступи президента Володимира Зеленського, хтось – вивчити історію України, хтось планує відвідати Україну й хоче розмовляти там українською. Ще до повномасштабного вторгнення Росії популярним у мережі став «Юра з Коломиї», або Джуда Келечі – афроамериканець, який вільно розмовляє українською. До України хлопець приїхав із Детройта, щоб навчатися в медичному університеті в Івано-Франківську. Згодом став популярним блогером і навіть виступав на шоу «Україна має талант». 

Мода вивчати українську серед іноземців не нова, а має давню історію. 18 серпня 1948 року в центрі Києва після року позбавлення волі у в’язниці помер український офіцер. З 1942-го він допомагав британським спецслужбам встановлювати контакти з українськими націоналістами й емігрантами, після капітуляції Німеччини стежив за пересуванням радянських військ, а в 1947 році радянські спецслужби його схопили. Його історія могла би бути типовою, але цим офіцером був австрійський ерцгерцог Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотінґен, більш відомий як Василь Вишиваний. 

Його знайомство з українцями почалося в 1915 році, коли він став лейтенантом Збройних сил Австро-Угорської імперії й отримав призначення до уланського полку, більшість вояків якого були українцями. Після спілкування із січовими стрільцями він полюбив українську культуру, звичаї, пісні, визначив Україну своєю духовною батьківщиною, вивчив українську мову. Українською зголом говорив і на допитах НКВД. 

Коли в австрійській армії його звинуватили у проукраїнських настроях, він відповів: «Почуваю себе українцем, тому інтереси України для мене на першому місці».

У 1921 році Василь Вишиваний видав у Відні власну поетичну збірку українською мовою «Минають дні...» з присвятою українським січовим стрільцям:

До збруї! До збруї стрільці!
І рідну країну спасайте!
Повстаньте, як вірні козацькі сини,
Героями в хату вертайте!

 

«В», а не «на» Україні

З 1933 до 1939 року у Варшаві виходив журнал «Рідна мова». У ньому друкували статті про чистоту та правильність української мови. Додатком до журналу редакція видавала «Мовний порадник для редакторів, видавців та робітників пера». У ньому коротко й на прикладах обговорювали різні питання мови.

У 1935-му в цьому додатку з'явилася стаття, у якій автор стверджував: «У 1917–1920 роках існувала Україна як незалежна держава. Мусимо прийняти тільки вираз «в Україні», як кажемо: «в Росії» [чи] «в Італії», викинувши остаточно з нашого вжитку граматичну ознаку нашого колишнього поневолення – рабську форму «на Україні». Автором цих слів був Іван Огієнко – мовознавець, політичний, громадський і церковний діяч.

Огієнко був першим, хто виокремив «рідномовну політику» в окрему науку. Він вважав, що основою формування нації є мова та віра. А тому видав для українців «Десять мовних заповідей свідомого громадянина»:

  1. Мова – то серце народу: гине мова – гине народ.
  2. Хто цурається рідної мови, той у саме серце ранить свій народ. 
  3. Літературна мова – то головний двигун розвитку духовної культури народу, то найміцніша основа її. 
  4. Уживання в літературі тільки говіркових мов сильно шкодить культурному об’єднанню нації. 
  5. Народ, який не створив собі соборної літературної мови, не може зватися свідомою нацією. 
  6. Для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис. 
  7. Головний рідномовний обов’язок кожного свідомого громадянина – працювати для збільшення культури своєї літературної мови.
  8. Стан літературної мови – то ступінь культурного розвою народу. 
  9. Як про духовну зрілість окремої особи, так і про зрілість цілого народу судять найперше з культури його літературної мови. 
  10. Кожний свідомий громадянин мусить практично знати свою соборну літературну мову й вимову та свій соборний правопис, а також знати й виконувати рідномовні обов’язки свого народу.

Після смерті дружини Іван постригся в ченці й отримав нове ім’я – Іларіон. Його висвятили в єпископи в Польській православній церкві, а за кілька років він керував Українською Автокефальною Православною Церквою. Він казав: «Богослужбовою мовою церкви мусить бути жива українська літературна мова, або мова староукраїнська». А тому мав велику мрію – перекласти Біблію, яку здійснив під час еміграції в Канаді після Другої світової війни. Від перекладів перших богослужбових книг до першого примірника Біблії української мови у Вінніпезі минуло 42 роки праці. 

 

«В українській державі була, єсть і надалі повинна бути державна мова – українська»

У червні 1918 року у віці 56 років до Києва переїжджає український громадський і політичний діяч Петро Стебницький. До цього часу з 1888-го його знали як «захисника» українських інтересів у північній столиці Росії – Петербурзі. Там він став одним із керівників української Громади в Петербурзі, головою Благодійного товариства видання загальнокорисних і дешевих книжок, брав участь у виданні «Украинского Вестника» та «Рідної справи – Думських Вістей».  

Після Лютневої революції 1917 року Стебницький став представником Центральної Ради при Тимчасовому урядові. А в жовтні-листопаді 1918-го протягом трьох тижнів обіймав посаду міністра народної освіти й мистецтва в уряді Федора Лизогуба. Він же відкрив Всеукраїнську Академію наук.

Після поразки Директорії Петро Стебницький залишився в Києві. На застереження Євгена Чикаленка, що більшовики його розстріляють, відповів із характерним спокоєм: «Що ж, Україна потребує жертв». Така позиція була продиктована досвідом життя в Петербурзі й розумінням російської політики. Стебницький неодноразово наголошував на різниці розуміння українськими й російськими інтелектуалами суті національного питання. Для Росії, на його думку, головним завданням було «обрусити все, що не руське, і оправославити все, що не православне». Саме тому Стебницький наголошував на важливості збереження та користуванні українською мовою. 

У часописі «Нова Рада» він надрукував статтю «Державна мова», у якій говорить: «В українській державі була, єсть і надалі повинна бути державна мова – українська. Усяка спроба позбавити нашу горду стару мову державного значіння єсть замах на знаряддя української культури й на одну з основ української державности».

 

 

 

 

 

 

   

 

Історичний подкаст «Вулиця Історії України» реалізовується за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID «Зміцнення громадської довіри (UCBI)».