СексЯк ми за*балися за цей рік. Розповідають керівники українського секс-шопу Lovespace

Обкладинка: Анна Шакун

– Давайте почнемо з найбанальнішого запитання, без якого тепер ніяк. Як для вас почалася війна?

Тарас Крупа: Почну одразу з бізнесу. У цифрах, якщо коротко, то падіння, зрозуміло, було неймовірне. У нас майже одразу утворилися великі борги, близько 200 тисяч доларів. Перед тим було 14 лютого, ми його тільки видихнули й очікували певний пуш на весну, закупили товар, а тут продажі впали до нуля, деякі товари люди почали повертати. 

Було зрозуміло, що з цього ми не зможемо платити зарплати, у штаті на той момент було 28 чоловік – це дуже солідний бюджет. Також стояло питання доцільності, чи взагалі є й буде потреба в людей купувати лубриканти чи секс-іграшки?! Людям бинти треба, а не те, що ми продаємо. Якби не почалися реальні замовлення, ми, може, самі й не почали б працювати.

– Сильно зменшилася команда?

Олександра Саюк: До двох людей. Усім повідомили, що зараз виплатимо зарплату, а далі не знаємо, чого очікувати. Тому лишилися тут я й наш комірник Льова. Ми вирішили не виїжджати з Києва.

Я 24 лютого, о девʼятій ранку, уже була в офісі. Коли не знаєш, що робити зі своїм життям, зазвичай знаєш, що робити зі своєю роботою. [сміється]

– І що ви робили?

Олександра Саюк: Ми почали писати листи виробникам секс-іграшок. Намагалися їм пояснити, що в нас відбувається, і закликали їх піти з російського ринку. Більше сотні листів. Але, на жаль, більшість з них або лишалися без відповіді, або нам писали, що сильно співчувають. Це було щось типу: «Росія на нас напала», а іноземці у відповідь: «Ой, ми хочемо нести любов і секс-іграшки в цей світ».

Тарас Крупа: Єдиний, хто щось зробив, – компанія-розробник CRM-системи, якою ми користувалися. Там один із кінцевих бенефіціарів – росіянин. І вони написали, що їм дуже шкода й ми можемо користуватися їхніми послугами безкоштовно. Це була найдієвіша з усіх відповідей. Бо багато брендів написали: «А ми не знаємо, чи продаємося в Росії», бо вони це роблять не прямо, а через реселерів. Але я гадаю, що кожна компанія могла дати чітку директиву не працювати з реселерами з Росії, але там дуже великий ринок, точно більший за наш, тому це, на жаль, їм не вигідно.

ОС: Були виробники, які демонстрували позицію, – застосунок Satisfyer. У росіян тоді дуже пригоріло: «Хочу потрахатися, заходжу в застосунок, а там український прапор на логотипі. Не приємно». Але однаково Satisfier досі можна придбати в Росії.

– А коли ви отримали перші замовлення? Що там було?

Олександра Саюк: Мені здається, що люди розділилися на дві категорії: ті, хто займалися сексом цілодобово, і ті, хто взагалі не займалися сексом. Уже 3 березня було повноцінне замовлення, оформлене на сайті: презервативи, секс-іграшка, лубрикант, засіб для миття іграшки – усе за протоколом. Ми його в той самий день доставити не змогли, але за кілька днів відправили «Новою поштою», воно дійшло.

Із 4 березня ми вже комунікували з клієнтами щодня по кілька годин. Самовивіз із простору запрацював 12 березня. Навколо все вибухало, точилися вуличні бої, гриміло ППО, часом закладало вуха, а до нас приїздили люди по свої замовлення. Памʼятаю, як у залі стоїть клієнтка, я йду на склад по товар для неї, і тут як гримне щось, ну дуже гучно, вікна ледь тримаються. Повертаюся із замовленням, вона ошелешено питає: «Як думаєте, там «Сільпо» ще на місці?» [магазин розташований через дорогу від Lovespace – ред.]

Чи якось на початку березня, о пів на першу ночі, мені в директ у фейсбуці хтось пише. То був час, коли кожне повідомлення – це страшно. Ти в принципі не чекаєш хороших новин. А тут мені пишуть просто: «Cашо, доброї ночі, а у вас є костюм домінатрікс?» Тож у мене щодня був стимул вставати і йти на роботу, бо комусь завжди потрібен костюм домінатрікс.

Тарас Крупа: Замовлення були, дійсно, але як порівняти з тим, що було раніше, це дуже невелика кількість. Тобто ми, з одного боку, дуже раділи, що є замовлення, вони для нас були безцінні, дуже важливі. Але я водночас розумів, що якщо вони залишаться на такому ж рівні, нам доведеться закритися. У нас є мінімальна кількість замовлень, яка має бути щодня, щоб ми мали можливість працювати.

– Як люди дізнавалися, що ви працюєте?

Тарас Крупа: Ми почали робити дописи в соцмережах, комунікувати. І виявилося, що наші люди лишилися з нами, вони підтримують нас, читають, лайкають, шерять, пишуть. Узагалі все почалося з того, що нам написав чоловік: «Де мої гандони?! Їдуть росіяни, мені нема чим їбать русню». І ми подумали, що в людей лишилося почуття гумору, отже, із ними можна про щось комунікувати. Чи були дівчата, які тегали нас на фото своїх евакуаційних «тривожних» валізок. Вони взяли із собою труси, шкарпетки й улюблений вібратор.

До речі, із часом мені написали інші підприємці, що коли ми почали працювати й постити, до багатьох повернулася віра в те, що треба повертатися додому й запускати бізнес.

Олександра Саюк: Насправді те, що ми комунікували в соцмережах, зазнало значних змін ще за місяць до початку повномасштабної війни. Контент дуже змінився, тому ми не писали просто про товари. Ділилися тим, що в самих було всередині.

ТК: Саша в нас була й кол-центром, і комірницею, і кур’єркою, і в просторі працювала, і з соцмережами…

– Розкажи, як це – бути кур’єркою секс-шопа в березневому воєнному Києві? Це ж, мабуть, доволі страшно.

Олександра Саюк: Тут був свій такий вайб, проходиш кілька блокпостів, поки дійшов до роботи, постійно тривога спрацьовує. Ми вже тоді навчилися слухати й відрізняти прильот від ППО. Приходжу на роботу, тут якась стрілянина, бахкає, виють сирени. Щодня, о четвертій, ми відвозили замовлення на «Нову пошту», і щодня о четвертій вмикалася сирена – вони ніби бомбили по графіку. І в нас сформувався умовний чек-ліст справ, підлаштований під тривоги. Тоді ще все було відчинено: тривога, але все працює.

Єдине, що мені просто виносило мозок і з чим я не могла змиритися, – це те, що люди по-різному реагують на стрес і часто ніби не розуміють і не чують тебе. Знаєш, час такий, вибухи, постачальники не працюють, нічого немає, і приходить клієнт, і каже: «Я у вас на сайті побачив колготки». До цього ми йому по телефону сказали, що таких колготок немає, ви можете прийти обрати на місці щось інше. Він приходить і починає зі мною дико скандалити. За вікном 15 березня, а якийсь чоловік оре на мене: «Де колготки?!» Я знову повторюю, що немає саме таких колготок, є 20 видів інших, вас попередили про це телефоном, бо я на той час була людиною, яка відповідала, пакувала, робила все інше.

Я точно знаю, що він був попереджений. А він просто дико кричить, матюкається, і це сюр: на тлі звуки вибухів, я продаю колготи, а ввечері мене, мабуть, уб’є ракетою. Але людині дуже треба колготи. І всі не ті. Хотілося сказати: «Та візьми хоч якісь, встигни хоч у них нарядитися, поки ми всі не померли». Це було відчуття, ніби ти не зовсім у тій реальності.

Ще я доставляла лубрикант зі смаком кави, їду собі й думаю: «О, у когось буде оральний секс». Я затрималася на доставку через тривоги, бо стояв транспорт. Приїхала, чую вибухи, а пані, яка замовляла, просить консультацію, як цим користуватися. І я стою, перекрикую сирену, працює ППО, а я розповідаю, що робити з лубрикантом.

– Ви зазначали на «Мапі кохання», що вже доставляли щось у деокупований Херсон. Коли ви отримали замовлення туди?

Олександра Саюк: Пройшло буквально кілька днів після деокупації, і в нас зʼявилися перші замовлення туди. Коли онлайн-менеджерки підтвердили замовлення, побігли на склад з криками: «Замовлення в Херсон! Замовлення в Херсон!» Потім склад біжить до інших і каже: «Дивися, замовлення в Херсон! Замовлення в Херсон!» – і для всіх було таке свято. Неймовірна радість. Насправді це була щоразу подія, коли щось їхало в нещодавно деокуповані місця. Пам’ятаю, як ми пакували навесні перші замовлення в Бучу й Ірпінь. Усе підсилює й те, що працівники є з тих міст: наш комірник Льова з Херсона, є в нас дівчинка з Маріуполя, люди з Донецька.

Тарас Крупа: Також було дуже приємно, коли люди з-за кордону в перші тижні березня писали, що ми тут ходили в сексшоп, це жах, відправте нам щось з Lovespace, бо ми не можемо тут нічого купувати, воно страшне й огидне. Але тоді й з доставкою по Україні було непросто розібратися, а відправляти щось за кордон…

Олександра Саюк: Першими після нас відкрилися, здається, «Львівські круасани» й пекарня «Хлібар», кав’ярня First Point працювала. Насправді війна не війна, у житті Подолу нічого не змінилося: фільтр-кава, хліб і лубриканти були. [сміються]

У травні відчутно більше людей стало офлайн, у просторі: люди почали повертатися до міста.

ТК: Так, у липні-серпні ми вже говорили про те, що якщо так піде й далі, то ми зможемо працювати. Це був однаково вдвічі менший оберт, але вдвічі – не вчетверо, упʼятеро, ушестеро, як до того. Але деякі речі й досі, коли чую, звучать ніби з минулого життя. Наприклад, раніше в нас було сім кур’єрів. Тепер один.

– Але влітку ви почали повертати працівників?

Тарас Крупа: Так, із деким із них я мав непрості розмови. Людям сподобалося не працювати, і потім вони не хотіли повертатися з Івано-Франківська до Києва й працювати. Насправді треба розуміти, що й це нормально. Люди по-різному реагують на стрес: комусь треба колготи, комусь звалити у Франківськ.

Олександра Саюк: А до того я підключила на доставку ще свого чоловіка. Він не працює з нами, але я йому запропонувала: «Ти ж хотів волонтерити, то давай поїдемо відвеземо секс-ляльку». Це був дуже цікавий досвід. Березень, у замовленні вказано: завезіть у двір і залиште, на сайті все сплачено. Ми заїжджаємо у двір, і тут мені телефонує якийсь чоловік і питає: «Це ви на білому Nissan Leaf?» Я відповідаю, що так. Він: «Виходьте з машини». Я думаю: «Ну, клас, почалася весела пригода». Край дороги машини закинуті, розстріляні, усі говорять про ДРГ, і я тут привезла невідомо куди й невідомо кому секс-ляльку. Стою така, цей гумовий торс у білому пакеті, скотчем перемотаний. Але все виявилося добре, вийшов чоловік у формі, забрав замовлення й пішов.

– Я знаю, що ви не суперпублічно, але доволі багато волонтерили, донати робили, збираєте з «Фондом Сергія Притули» на танк. Розкажіть, як ви взагалі підійшли до питання волонтерства?

Тарас Крупа: Спочатку був ступор: війна і секс-іграшки, секс-іграшки і війна – ці категорії взагалі ніде не перетинаються. А потім почали робити те, що можемо від себе. Заявили, що 10% від продажів передамо Збройним силам на дрон. Але дрон – це не така річ, що сьогодні замовив, а завтра отримав. Потрібен час, а час найцінніше, що мають наші бійці.

Я порахував, що за цей час із цих 10% ми ледь зібрали 50 тисяч гривень, а дрон коштує 7400 євро. Тоді ми вирішили, що заплатимо свої гроші, а потім колись на донатах дозберемо. Тобто це не були гроші з прибутку, це були власні кошти з тих, які відкладаємо на закупку товару. Надалі дійсно приходило більше людей і вдавалося вже трохи більше збирати.

– Ви говорите про борги, що було складно, але водночас під час повномасштабної війни ви придбали бренд менструальної білизни, який став суббрендом Lovespace. Як так вийшло?

Тарас Крупа: Так, ми придбали бренд I Love My Cycle у власників. Я побачив, що вони виїхали в Ірландію, роблять розпродаж, розпускають виробництво й закриваються. Я зробив один дзвінок, другий, почав домовлятися з ними, щоб продали мені бренд, бо це найстаріший бренд менструальної білизни в Україні, він дуже якісний, іншого такого в Україні немає. Як таке закривати?! У них виробництво в Кременчуці. Тож ми його відновили й зараз потроху налагоджуємо роботу. Виробництво працює, але пошиття – це складно, це новий для нас процес. Ще й ці відключення світла, які наробили труднощів більше, ніж вторгнення. Ну, і буває, що телефонують з виробництва й питають, чи робити там щось із кашкорсе, а я навіть не знаю, що це. [сміється] Тепер усе кашкорсе з нуля в мене.

Ну, і комунікаційно була проблема. Ми, коли запостили, що придбали бренд, нам почали писати: «О, тепер вони не продаватимуться в Росії й Білорусі». А я навіть не знав, що вони там продавалися. Коли купував, не спитав про це. І прилетіло нам за це трохи, але ми, звісно, будемо працювати лише в Україні й для українського ринку. Але, якщо відверто, це дуже демотивує, бо ти робиш з останніх сил, базуєшся на своїх цінностях, а тобі ще просто сруть наверх.

– Якщо підсумувати, що з війною змінилося в сексі?

Тарас Крупа: Багато лишилося чоловіків, які відправили жінок за кордон і їм тут ну дуже не просто. Мені один навіть писав, що він програміст, дружина за кордоном, написав, що донатить багато, скрини якісь прислав, навіть на 60 тисяч гривень. Я спочатку не зрозумів, чого він мені так звітує, а потім попросив порадити мастурбатор. Тобто йому було соромно, що він мене смикає і що ніби витрачає кошти на своє задоволення. Виходить, що ніби спитав у мене дозволу помастурбувати. [сміється] Я це завжди казав і продовжую повторювати зараз особливо, що потрібно використовувати лубрикант. Це покупка номер один під час війни.

Ми відвозили ящики лубриканту в «Жіночий ветеранський рух». Ще вібратори, масажери для дівчат у штаб. Насправді лубрикант використовують ще для назофарингеальних зондів, тож наші лубриканти в бійців в аптечках, нам часом присилають фото з фронту з ними. Я завжди, коли відправляю, ще дописую, що для сексу вони також підходять. [сміється]

– Крім лубриканту, що найкраще продавалося?

Тарас Крупа: Дуже багато клієнтів брали із собою секс-іграшки в тривожні валізки. Часто це був один рюкзак, і дуже цінно для нас, як для людей, які розвивають культуру сексу, що люди турбуються про це. Бо секс був, є й буде важливою частиною життя, це складова здоров’я. Але дуже багато дівчат, коли поспіхом збиралися в евакуацію, забували свої зарядні пристрої для секс-іграшок. Або люди, які були ВПО, переїжджали й губили їх. Тож ми продаємо дуже багато зарядних пристроїв.

Олександра Саюк: Це дуже круто й дуже важливо, що люди взяли з собою те, що приносить їм задоволення. Умовно, кіт, Womanizer, і готова їхати. А ще люди з окупованих територій виїжджали й брали секс-іграшки з собою. Ми вже чули історії про те, що росіяни на блокпостах дуже дивувалися цьому.