Гід10 книжок, які варто придбати на «Книжковому Арсеналі» 2024

В Україні зʼявляється все більше збірок жанрової прози. І це дуже втішно. «Змієві вали. Антологія української фантастики ХІХ-XXI століть», впорядкована письменником Володимиром Аренєвим, – must have для тих, хто любить розмаїття популярного жанру, підтримуване й українськими авторами. Збірка містить двадцять творів, завершених оповідань, читаючи які, можна простежити за тим, як трансформується літературна традиція, як розвиваються сучасні піджанри фантастики, підживлюючись творчістю прозаїків-попередників. 

Великим плюсом книжки є супровідні статті до розділів видання. Їх, до слова, три. Перший присвячений авторам із 19 століття, у творах яких були присутні магічні, фольклорні елементи. Звісно, тут не обійшлося без чортів і відьом Миколи Гоголя й Олекси Стороженка. Далі – 20 століття, позначене появою української наукової фантастики. Згадавши в супровідній статті «Сонячну машину» Володимира Винниченка, «Майстра корабля» Юрія Яновського, упорядник звертається до більш пізнього оповідання Бориса Штерна «Чия планета?», якому й дає можливість репрезентувати піджанр. У цьому ж розділі книжки зустрінете філософсько-магічний текст Івана Франка «Поєдинок» і химерну літературну казку Василя Короліва-Старого «Потороча Хрипка». 

Українська фантастика 21 століття буде представлена аж 14 творами такої ж кількості письменників. Щоби розповісти про всі ці оповідання, слід писати окремий огляд – настільки розмаїтими, цікавими в плані авторських стилів і порушених тем вони є. Тож не розкриватимемо подробиць, щоби не псувати подорож «Змієвими валами».  

«Хеві-метал» – іронічний, у чомусь філософський, трошки сумний роман про український шоубізнес, зокрема – про життя-буття переможців талант-шоу, які часто так і не досягають статусу зірок, хіба що комет, яскраво зʼявляючись і швидко зникаючи з небосхилу. Центральний персонаж книжки, Іван Майборода, перебуває в стані творчої кризи. Талановитий вокаліст, переможець пісенного телешоу, він уже отримав свою порцію слави. Недосвідчений й по-своєму наївний, ще на початку підкорення Києва Іван потрапив до рук директора Гєни Трушина, хитрого, безпринципного ділка, який швидше знайде нового підопічного, ніж потурбується про подальшу побудову кар'єри Майбороди. 

На долю музиканта випадають, здається, усі можливі труднощі. Трохи рятує участь у телепроєкті, у якому Іван змінює професію й долучається до слідчої групи, що розслідує вбивство молодого чоловіка… Передача виходить настільки вдалою, що за Іваном закріплюється образ рятівника з народу. Та чи впорається він із новими обовʼязками? Як і попередня книжка Фоззі «Чорний хліб», роман «Хеві-метал» виріс зі сценарію, що пояснює, наприклад, велику кількість діалогів, переважно з матюччям. Їх, на нашу субʼєктивну думку, могло бути й менше, завдяки чому сюжет набув би більшої стрункості. Є в романі відразу дві детективні лінії, що додають дрібку інтриги. Коротко кажучи, вийшла атмосферна історія про пошук щастя й суворий світ шоубізу, у якому романтикам немає місця. 

Воєнний роман американського письменника Тіма О’Браєна в оригіналі вийшов 1990 року. Книжка здобула визнання, отримала премії, театральну постановку й екранізації. Її автор брав участь у В'єтнамській війні, яка тривала два десятиліття (1955–1975 рр.). В одному з інтервʼю Тім О’Браєн сказав, що взявся за написанні роману «не для того, щоб прославитися чи заробити гроші, а для того, щоб вразити серця». Автор прагнув показати абсурдність війни, яка видається чимось несправжнім навіть тим, хто бере в ній участь, стилем свого роману розмиваючи кордони між реальними та вигаданими подіями. Тому «Те, що вони несли» є зразком метапрози, рефлексією, у центрі якої – питання добра й зла. 

«Правдива історія про війну ніколи не містить моралі. – пише О’Браєн. – Вона нічого не навчає, не спонукає до прояву чеснот, не підказує моделей належної людської поведінки». Тож його книжка розповідає про кохання, дружбу, несподіваність смерті, втрату та збереження людяності. Подієве тло роману «Те, що вони несли» – це будні вигаданої автором роти «Альфа», яка виконувала різноманітні завдання поблизу вʼєтнамських селищ. Купка американських хлопців несла на собі «весь той емоційний багаж, який несуть люди, близькі до загибелі». Тобто сум, жах, тугу. «Усе це було нематеріальне, але нематеріальне мало власну масу й конкретну густину, воно мало матеріальну вагу». Тім О’Браєн пише сильно, без купюр і внутрішньої цензури, окремо підкреслюючи, що той, хто вцілів на війни й повернувся додому, не стає вільним від неї. 

Жодних паранормальних явищ, паралельних реальностей і казкових світів – «Голлі», остання на сьогодні книжка Стівена Кінга, є кримінальним романом, у якому автор доволі багато уваги приділяє й суспільно-політичним проблемам США. Прихильники короля жахів знають, що головна героїня твору, детективка Голлі Гібні, неодноразово зʼявлялася в його попередніх книжках, наприклад, у романах «Містер Мерседес», «Що впало, те пропало», «Аутсайдер», але як другорядний персонаж. Настав час вийти з тіні.  

Стівен Кінг із перших сторінок роману розкриває імена головних злочинців – подружжя літніх професорів, які викрадають людей із дуже специфічною метою. Коли ж у гру вступає Голлі Гібні, стає зрозуміло, що головна інтрига книжки полягає у процесі розслідування, у тому, як саме детективка вийде на лиходіїв. Маючи широке поле для маневрів, Кінг заглиблюється у внутрішній світ героїні, яка переживає смерть матері від коронавірусу, дізнається, що стала жертвою родинного обману, змушена шукати в собі впевненість, щоби ледь не самотужки розкрити справу про зникнення молодої жінки Бонні Дал. 

Автор завзято критикує Дональда Трампа та його прихильників, які відмовлялися робити щеплення від COVID-19 та дотримуватися карантину, згадуючи й про спалах расизму у США за 45-го президента. Інколи особистих переживань Голлі стає забагато, через що книжка видається затягнутою. Утім, Стівен Кінг виправляється наприкінці роману, даруючи розв'язку в найкращих традиціях гостросюжетного жанру.   

Дебютний історичний роман письменниці із США Аші Леммі, емоційно складна, але захоплива історія життя Норі – байстрючки, яка народилася від забороненого кохання японської принцеси й американського темношкірого солдата. Коли дівчинці виповнилося вісім років, мати привезла її до палацу суворих і дуже впливових дідуся та бабусі Камідза, залишивши й зникнувши назавжди. На прощання Норі отримала настанову: не сперечатися, не опиратися, не плекати думок, що можуть завести кудись не туди. Два роки дівчинка прожила на горищі. Їй було заборонено гуляти маєтком і виходити на вулицю. Єдиним звʼязком зі світом для Норі був учитель, покоївка, крихітне віконце й дах, що передавав стукіт дощу… 

Події роману Аші Леммі відбуваються в повоєнній Японії, на початку 1950-х. Кіото, де мешкають бабуся та дідусь Норі, є символом старої держави, її минулого з імператорами, знаттю й поняттями про честь родини. З Норі там стануться жахливі речі. Так, бабуся, вирішивши позбутися дівчинки, продасть її в дім розпусти. Але в Норі зʼявиться власний герой – старший зведений брат Акіра, який порятує дівчину та відвезе до Токіо, де разом вони боротимуться проти бабусі й дідуся за спокійне й щасливе життя… На долю Норі випаде дуже багато випробувань. Урешті їй доведеться обирати: жити в іншій країні з коханим чоловіком чи перебудувати імперію родини Камідзе, щоби зробити світ кращим. 

«Ідея створити це видання виникла, щойно минуло декілька місяців від початку того, що зараз заведено називати «повномасштабним вторгненням». – розповідає в передмові Богдан Логвиненко. – Ми планували зафіксувати рік подій, згодом – півтора року, та зрештою зафіксували два». 

Прагнучи розповісти про нинішню фазу війни з погляду українців, команда Ukraїner створила хроніку подій, щоб їх зафіксувати, мати документ та основу для подальшого «називання війни», тобто її осмислення, вписування в історію нашої держави з використанням наративів, позбавлених будь-якої політичної пропаганди. 

Книжка містить велику кількість фотографій, довідкових матеріалів. Саму ж хроніку, яка починається 24 лютого 2022-го й завершується 24 лютого 2024-го, доповнюють знакові тексти зазначеного періоду – промови Володимира Зеленського, Олександри Матвійчук, Галини Крук, виступи Насі Найєма та Вахтанга Кебуладзе, уривок із книжки Олександра Михеда, статті Тараса Лютого, Євгена Глібовицького, есеї Володимира Єрмоленка, Оксани Забужко, Остапа Сливинського, Артема Чапая, дописи в соціальних мережах Таміли Ташевої, Романа Ратушного. Усе це разом створює масштабне тло подій із недалекого минулого, памʼять про яке слід ретельно берегти, щоб уникнути підміни понять та інших інформаційних маніпуляцій, на які здатен наш одвічний зовнішній ворог.  

Продовжуємо тему памʼяті, але від війни переходимо до мистецтва. Фотокнига документального фотографа Євгена Нікіфорова й історикині мистецтва Поліни Байцим «залучає аспекти наших різних, але споріднених покликань – документувати та розповідати – і випробовує їх у часи війни через дослідження теми наївних мозаїк, створених в Україні в другій половині 20 століття». Часто напівзруйновані, анонімні, розташовані в містах і селах – вони є своєрідними памʼятками минулого, намагання людей із того минулого взаємодіяти з простором, перетворюючи його, звісно, на краще. 

До чого тут чипси? Це метафора, за допомогою якої автори книжки описують як крихкий фізичний стан мозаїк, так і ламкість сенсів цих творів монументального мистецтва, створених за СРСР. Нагадуючи читачу, що «тема української мистецької спадщини радянського періоду й мозаїки зокрема залишається незмінно полемічною», Поліна Байцим висловлює цінну думку про те, що ототожнення всього радянського винятково з російським веде до хибного сприйняття процесів, які відбувалися на «мистецьких сценах інших республік». Історикиня пише про соціалістичний реалізм в українському контексті, зупиняється на тлумаченні термінів «наївне» та «монументальне мистецтво», урешті наголошуючи на необхідності розгортання процесу безперервного перевизначення творів мистецтва, цінність яких затерта буденністю.  

Мемуари американської історикині Тари Вестовер були визнані однією з найкращих нон-фікшн книжок 2018 року провідними медіа США, потрапили до списків читання Барака Обами та Біла Гейтса, розійшлися по світу перекладами на понад сорок мов і мільйонними накладами. Тематично видання можна поставити поруч зі «Скляним замком» Джаннетт Воллс і “Unorthodox: The Scandalous Rejection of My Hasidic Roots” Дебори Фельдман. Як і ці книжки, «Освічена» розповідає історію жінки, якій довелося боротися з нав'язаним батьками способом життя, виборюючи право на вибір власного шляху. 

Тара народилася в багатодітній мормонській родині, де головував жорстокий у своєму прагненні праведності тато. Дітям Вестоверів було заборонено ходити до школи, звертатися по медичну допомогу, розважатися, як їхні однолітки. Змалку вони тяжко працювали, часто ризикуючи життям. Вирватися з ізоляції Тарі допоміг талант – вона чудово співала й брала участь у постановках театру. Пізніше один зі старших братів, Тайлер, заохотив дівчину підготуватися до вступу в коледж… 

Саме освіта стала для героїні книжки порятунком від морального та фізичного насильства, що роками коїлося в родині: «Я почала розуміти, що ми позичили свої голоси дискурсу, єдиною метою якого було дегуманізувати інших і жорстоко з ними поводитися, бо підтримувати цей дискурс простіше, бо утримування влади завжди відчувається як шлях уперед». «Освічена» – щемка розповідь про прагнення до щастя й свободи. Співпереживаючи героїні, важко позбути думки про те, що часто найглибші рани в житті наносять люди, які б мали від них оберігати… 

У сучасному світі багато зла, горя та несправедливості. На що здатні авторитарні режими, наприклад, Росії, Північної Кореї, Ірану чи Китаю у своєму прагненні мати абсолютну владу над людською масою, у яку страх, пропаганда чи релігійні доктрини перетворили колишніх громадян? До чого може призвести безкарність злочинців проти людяності? Книжка американського журналіста Блейна Гардена «Втеча з табору 14» розповідає про реалії Північної Кореї, у яких існують трудові табори, в'язниці для політичних вʼязнів, у яких народжуються та виростають діти, вчаться не довіряти нікому у світі, шпигувати навіть за власними батьками, ненавидіти тих, хто наважується піти проти системи… 

Шін Тон-Хьок – людина, якій вдалося втекти з-за «огорожі з колючого дроту, під’єднаного до високовольтного електроструму». Це сталося 2005 року. Шін дістався Китаю, потім перебрався до Південної Кореї, де й познайомився з Блейном Гарденом. Журналіст спершу розповів історію втікача на сторінках The Washington Post, а потім запропонував Шіну створити книжку англійською мовою, щоб «підвищити обізнаність світової громадськості, посилити міжнародний тиск на Північну Корею», трудові табори якої «існують удвічі довше, ніж радянський ГУЛАГ, і приблизно у 12 разів триваліше за концтабори нацистів» і, за різними підрахунками, обмежують свободу 200 тисяч людей. Моторошна історія, що вкотре засвідчує, що людство у своєму розвитку тупцяє на місці, не бажаючи залишити жорстокість у минулому. 

Мемуари, що стали бестселером у США та кількох країнах Європи, Брітні Спірс присвятила своїм фанатам. Саме їхня підтримка, акції #FreeBritney дали зірці сили боротися за свободу. Протягом тринадцяти років співачка перебувала під повною опікою батька, який за згоди інших членів родини постійно контролював Брітні, обмежував її у простих людських радощах, змушував працювати, шантажував, збагачуючись на доньці. Вона ж, вихована так, щоби завжди всім подобатися й догоджати, урешті зрозуміла, що найближчі люди готові запроторити її до психіатричної лікарні лише через те, що колишня поп-принцеса відмовляється працювати для їхнього матеріального блага…

Брітні Спірс розповідає про своє життя, згадуючи про жорстокого дідуся, методи виховання якого позначилися на татусеві співачки, про злети й падіння її родини, яка то багатіла, то жила в бідності, про підліткові пустощі, першу закоханість і секс, шлях до слави й, власне, настання зоряного часу. Тон книжки змінюється, коли авторка переходить до роману з Джастіном Тімберлейком і болісного розриву з ним, невдалого шлюбу з Кевіном Федерляйном, боротьби за опіку над синами та втрату самостійності. «Жінка в мені» – щира, часто наївна історія, написана просто й безхитрісно, яка демонструє, що гроші, слава та нагороди – це лише золотий пил, під яким може бути багато сліз, зрад і болю.