Inspiration is not deadЯкою має бути колаборація мрії: розповідають куратор TEDxKyiv і засновниця WoWoman Azerbaijan

Спікерами останньої у 2019 році зустрічі Inspiration is not dead стали Владислав Грезєв, ліцензіат і куратор TEDxKyiv, засновник стартапу Lobby X, нетворкер «Змінотворців», і Зара Гусейнова, засновниця платформи WoWoman Azerbaijan, коворкінгу W_Space, а також магазинів Alza & Milana. Inspiration is not dead – серія офлайн-зустрічей із представниками бізнесу та креативної сфери, яку організовують The Village Україна й креативна агенція BBDO Ukraine. Модерує регіональний виконавчий креативний директор BBDO Ukraine & Central Asia Анже Єреб.

Анже: Темою зустрічі є колаборація. Говоритимемо про те, як шукати партнерів, як знаходити з ними спільну мову, чи може бути колаборація за ідею? Чи впливає ваша соціальна чи політична позиція на колаборацію з партнерами?

Зара: Останнім часом не було жодної людини, жодної організації, з ким ми домовлялись про співпрацю, а вони відмовились. І це не просто так, а тому, що існує певна позиція, з якою вони можуть працювати.

Анже: А як свою позицію, ідею, за яку вболіваєш, перенести на інших людей і водночас не розрядитись.

Зара: За дев’ять років я мала два випадки, коли розрядилась. Останній був три роки тому. Місяць мені взагалі нічого не хотілося робити. Тепер я навчилась з цим працювати.

Анже: А як співпрацювати з молоддю? Приходять люди, у яких ще не сформувалися принципи, вони не розуміють, куди йти.

Зара: Мені, навпаки, здається, що з молодими трохи легше, адже вони зараз дуже відкриті. Інша річ дорослі: для мене було великим досягненням змінити думку мого батька (сміється). Тобто мені треба було потрапити у Forbes [Зара Гусейнова у 2019 році увійшла до європейського Forbes 30 under 30], бути визнаною у всіх сферах, у Facebook, щоб він мені сказав: «Ну, мабуть, ти права».

Анже: Влад, чи заважає тобі твоя позиція робити проєкти?

Влад: Так, якщо ти маєш певну позицію у якійсь сфері й займаєшся громадською діяльністю, глибоко інтегрований у соціально-політичні процеси, так чи інакше у тебе будуть прибічники й ті, кому твоя позиція не подобається. З останніми, відповідно, будуть складнощі, якщо доведеться вибудовувати якусь колаборацію. Але все відносно: треба розуміти, чи потрібна тобі співпраця з людьми, з якими ви розходитесь у світоглядах.

Анже: Скажімо, у тебе є противники, які тебе ненавидять, але тобі треба з ними домовитись. Як ти будеш це робити?

Влад: Усе дуже залежить від ситуації та опонента. Є ж і здорове протистояння, коли люди зрілі й влаштовують дискусію на рівні сенсів. А є ті, хто переходить на особисте. З ними працювати не виходить. З людьми, з якими у мене абсолютно різні цінності – навіть якщо теоретично мені щось знадобиться, – я не буду співпрацювати. Адже я зраджуватиму самого себе, власні переконання та цінності. Мені буде некомфортно, я втрачу гармонію. Щоразу, коли обстоюєш якусь позицію, ти маєш розуміти, що це свідомий вибір і він роздвоює сценарій, за яким ти будеш рухатись. Однак публічна позиція знайде своїх прихильників. І ось тут більше плюсів. Адже люди, які думають схоже, стають твоїми послідовниками, однодумцями. З ними будувати колаборацію набагато приємніше, все виходить більш стійким. Оскільки ви на одній платформі цінностей, у вас спільне бачення, будь-яке питання разом можна крутіше реалізувати.

Анже: Окей, а коли треба співпрацювати з людьми й не має значення, яка у вас позиція, яка у них. Наприклад, підрядники чи технічний персонал. Вони знають про вашу позицію, а вам байдужа їхня позиція.

Зара: Якщо відверто, для таких людей теж байдужа наша позиція. Їх узагалі вона не хвилює. Та й це не так важливо. Інша річ – союзники. Ось у цьому мені пощастило. І коли виходить якийсь пост чи стаття, з’являється дуже багато підтримки. А хейтери бачать, що зараз на них накинеться мій захист, тому мовчать. Я знаю, що вони сидять там, стиснувши зуби. Тобто справді союзники допомагають.

А буває так, що у тебе важлива колаборація з важливими людьми, які не зовсім згодні з тим, що ти робиш. І тут публічність і суспільна думка допомагають. Тобі ніби кажуть: «Я взагалі вважаю, що ти маєш сидіти вдома. Але нехай, я підпишу з тобою контракт і потисну красиво руки». І що цікаво, їхня думка поступово змінюється. У свої 18 я приходила кудись, і мені казали: «Дівчинко, ти взагалі хто?». Тепер усе навпаки.

Анже: Доводилося хоч раз домовлятися з кимось, у кого принципово інша позиція? Коли будь-якою ціною треба було домовитись.

Зара: Коли мені було потрібно, щоб людина надала готель для великого заходу під знижку. Але я не чіпала свою тему, я говорила з нею суто про готель.

Влад: Якщо людина має абсолютно інший ціннісний фундамент, а від вашої взаємодії залежать долі людей, то зрозуміло, що особистісні обмеження мають відійти на другий план. Якщо є можливість конструктивно обговорити певні моменти, реально провести дискусію, а не лише в одну сторону зіграти, то в таких розмовах є сенс. Тобто все дуже індивідуально.

Анже: Цікава думка про те, що потрібно свої особисті штуки відсовувати на другий план.

Влад: Так, якщо від цього залежить майбутнє суспільства, певної групи людей, то вправний лідер у такій ситуації має брати відповідальність не тільки за себе, а й за тих, від кого залежить його рішення. Треба все враховувати, зважувати. Я кажу дуже розмито, бо все ситуативно. Конкретні випадки дають конкретні відповіді.

Зара: Тут теж питання цінностей. Наскільки часто ти щось мусиш або не мусиш робити. Нерідко ми думаємо, що ось це нам обов’язково потрібно. Пізніше з’ясовується, що це не так.

Анже: Дуже часто у світі проблеми не вирішуються, тому що двоє людей не можуть у закритій кімнаті сісти й домовитись. Ми не хочемо трястись на зустрічі з людиною, яка нам неприємна.

Влад: Тоді треба шукати альтернативу.

Анже: А якщо немає альтернативи?

Зара: Тоді треба слухати людину і сподіватися, що вона тебе теж почує.

Анже: А пошук компромісу? Так чи ні?

Зара: Радше так.

Анже: А коли ні?

Зара: Якщо йдеться про фізичну чи моральну шкоду.

Анже: Мені здається, якщо ідеш на компроміс з кимось, у кого зовсім інші погляди, ви обоє маєте щось попустити у своїх принципах.

Зара: Якщо це справді щось важливе. Скажімо, ти спілкуєшся з людиною на досить високій посаді. Вона не просто так туди потрапила, за нею є підтримка, однодумці, велика кількість людей. Я завжди за те, щоб слухати й розуміти. Я не повинна думати, що розумніша за когось і в мене все найкраще. Нещодавно спілкувалися з одним партнером і він мені сказав: «Може, ми взагалі все робимо не так?». Моя перша реакція була негативна. «Що? Я п’ять років у цій сфері!». А потім почала замислюватись, чому б ні? Може, колега має слушність?

Анже: У роботі доводиться спілкуватися з різними спеціалістами. Я знаю, що дизайнери, артдиректори чи ті, хто умовно займається красою, менеджмент не вивчали. Як співпрацювати з художниками, які фактично живуть в іншому світі?

Влад: Один із найскладніших скілів, який сьогодні є у бізнесі, – це управління людьми. Тут важливо зрозуміти світогляд і спробувати уявити реальність людини, з якою треба домовитися про щось, зрозуміти, які у неї сильні та слабкі сторони, де ти можеш допомогти. Тому що у творчої людини сильні сторони в іншому. Потрібно робити так, щоб усі були задоволені, зокрема замовник. А кінцевий результат з’явиться тоді, коли це потрібно менеджеру.

Зара: Мій перший досвід менеджменту йшов з ISIC [студентська громадська організація], я виросла на їхній демократії. А потім потрапила у бізнес і дізналася про стоменеджмент, мідлменджемент, мотивації, які сьогодні популярні. Але коли ми це застосували для мотивації продавців, офіціантів, сервісного сектору – як я не намагались – це не працювало.

Анже: Працює тільки диктатура (сміється).

Зара: Частково так (сміється). Моє рішення було систематичність. Тобто я максимально намагалася систематизувати роботу, щоб усе було так, як у McDonald’s, з мінімальною кількістю помилок. Із сукнями, звісно, це не працює так, як з бургерами, тут індивідуальний підхід треба. Але загалом дієво. Також є люди, яких виховали інакше. Я їх спочатку намагалася перевиховати. Потім зрозуміла, що це не має сенсу і це не моє завдання. Якщо людина звикла вдома з дитинства, що на неї гавкнуть...

Анже: Значить, треба гавкнути.

Зара: Але я не можу гавкати (сміється).

Влад: Треба делегувати такі обов’язки (сміється).

Анже: Я теж працюю у бізнесі й розумію, що певна автократія має бути. Хтось має взяти на себе відповідальність і сказати, як буде. Але коли є соціальна колаборація, соціальні проєкти, коли відбувається співпраця з художниками. І ви не можете диктувати свої умови. Як бути?

Зара: Коли ми співпрацюємо у соціальному проєкті з якимось дизайнером, у нас є працівник, якого ми називаємо «Ну що?» (сміється). Ось він щодня сидить і пише усім: «Ну що? Як просувається справа? Коли результат?».

Анже: А як домовлятися з бізнесом, якщо вам щось потрібно безкоштовно? Наприклад, щоб готель для заходу надали безплатно?

Зара: Це робиться переважно завдяки рекламі. Спочатку я часто робила все власним коштом, доки не вийшла на певну публічність. І тільки після цього мені почали надавати певні послуги безкоштовно. Втім, однаково не буває нічого безплатного, в такому разі людині потрібні лайки.

Влад: Будь-яке партнерство має бути цікавим обом сторонам. Треба зрозуміти, що ти можеш запропонувати цінне іншому. Наприклад, TEDxKyiv – це неприбутковий івент, тобто організатори не мають права на цьому заробляти. Ми все робимо безплатно, інколи й свої кошти вкладаємо. Але в нас дуже багато партнерів. Приміром, компанія робить нам айдентику, а ми розміщуємо її логотип на сітілайтах, на відео. Тобто вони допомогли нам – ми піаримо їх. І так практично з кожним, це певні бартерні відносини.

Анже: Чи бувають випадки, коли люди згодні на партнерство через ідею?

Влад: Так. Такі люди, як правило, з’являються самі, вони бачать у тобі чи твоїх проєктах вектор, який їм симпатичний, і самі стукають вам у соцмережі, пропонують допомогу. У мене так з’явилося кілька фрілансерів-рекрутерів у перші місяці після того, як ми заявили про себе. Ми вже три роки працюємо, це дуже надійні та продуктивні люди.

Анже: Що допомагає партнеру шерити вашу ідею? Що він отримує?

Влад: Такі люди йдуть на співпрацю, адже отримують розуміння, що причетні до чогось великого, що дає impact, впливає, приносить позитивні зміни. Коли ти самостійно не можеш зробити певної роботи, але знаєш ідейних партнерів і впевнений, що вони допоможуть, – у підсумку вийде позитивний для обох сторін результат.

Зара: Наші спікери, зокрема, кажуть, що їм допомагають «палкі очі» після івенту. Цього ніде не можна купити, це своєрідний наркотик. Це те, що надихає, що дуже впливає.

Анже: Владе, Зара уже казала, що у неї було два випадки, коли вона емоційно вигоріла. Чи бували в тебе вигорання?

Влад: У мене зараз період, який триває з часів Революції гідності, і схожий на марафон – абсолютно без пауз. Майже не виходить належно думати про себе. Інколи друзі кажуть, що потрібно собі більше уваги приділяти. Так, траплялися складні моменти та розчарування, але я не можу сказати, що у мене опускались руки. Я нагадував собі, заради чого все роблю… Узагалі суспільна діяльність, робота для людей – це дуже невдячна справа. Тебе, по-перше, не просили цього робити. І, звісно, по-друге, ти можеш розчаровуватись. Це нормально розчаровуватись. Але я завжди себе підтримую тим, що моя робота – для того майбутнього суспільства, яке хотілося б створити.

Анже: Як запалювати себе після того, як відбувся спад?

Зара: Мені вистачає тижня, щоб полежати у ліжку з фільмами. Потім починають свербіти руки: «Вже хочу на роботу». Дуже заряджають подорожі. Хоча й дуже втомлюєшся від перельотів. Торік у мене було понад сімдесят перельотів, позаминулого – більше як сто. Ще мені допомагає команда, більшість людей зі мною із самого початку проєкту. Мене мотивує відповідальність перед ними й те, що вони піклуються про мене. Часто вони кажуть: «Заро, відпочинь». Крім того, буквально цьогоріч у нас з’явилося правило, що ми не спілкуємося після робочого часу, не перевіряємо чати, месенджери. Це стало своєрідним life changer.

Фото: Анна Бобирєва