Книжки місяця10 нових книжок березня

У детективному романі можна не просто писати про вбивства та їхнє розслідування, але й порушувати низку актуальних для сфери роботи з кримінальними злочинами тем. Наприклад, про гендерну нерівність серед прокурорів та адвокатів, про їхнє ж вигорання й алкоголізм. Саме це у книжці «Її смертельна гра» робить відомий американський письменник Роберт Дуґоні, додаючи до перерахованого вище історію складних стосунків головної героїні роману адвокатки Кіри Дуґґан з її батьком Петсі, у минулому видатним правником, але й запійним алкоголіком.

У центрі роману – убивство, як вважає слідство, заможної Енн Ларусса. Головним і єдиним підозрюваним є її чоловік Вінс, успішний фінансовий консультант і мільйонер. Захищати підозрюваного береться Кіра Дуґґан. А от її опонентом, тобто стороною обвинувачення, має попрацювати колишній коханець Кіри, егоїстичний і злопам'ятний Міллер Амброуз. Суд стане для них справжнім полем бою, адже на кону буде професійна репутація й амбіції обох. Під час судового процесу Кіра гратиме в шахи, налагоджуватиме стосунки із сестрами й розбиратиметься з тим, ким насправді є її клієнт – Вінс Ларусса. 

На цьому все, жодних подробиць, щоби не розбовкати сюжетні повороти цієї захопливої детективної історії, яку Роберт Дуґоні забезпечив динамічним сюжетом, яскравими персонажами й чудовими юридичними баталіями.

«Уночі під кам’яним мостом» – роман в оповіданнях Лео Перуца, австрійського письменника єврейського походження, який народився у Празі, жив у Відні, звідки втік до Палестини після приєднання Австрії до Німеччини 1938 року. У цій короткій біографічній довідці – увесь біль долі єврейського народу, розкиданого різними країнами Європи. А в самому творі є ще й відбиток людських переживань автора, зокрема його тяжіння до містицизму. Лео Перуца ще за життя називали одним із найяскравіших представників експресіонізму, автором, у творчості якого поєдналися Франц Кафка й Агата Крісті.

Роман «Уночі під кам’яним мостом» Перуц писав понад двадцять років. Починав, облишав, потім знову повертався до тексту, щоб урешті 1951 року видати книжку, яку не зрозуміли читачі, але із захватом зустріли критики. Твір, що спершу здається збіркою оповідань, при глибшому прочитанні розкривається як єдине тло оповіді, частини якого розкидані автором у часі, але не просторі, бо головним місцем подій у Перуца виступає Прага – місто на межі 15–16 століть, вулицями якого бродить Голем, на цвинтарях танцюють діти-привиди, а імператор Рудольф ІІ снить у своєму плаці про кохання до дівчини-троянди. Єврейські легенди столиці Богемії письменник переплітає з власними вигадками та реальними історичними подіями, завдяки чому виходить строката розповідь про кохання й зраду, багатство й бідність, честь і ницість, стражденність і несправедливість.

«Розквітає найчервоніша з троянд» відомої шведської авторки Лів Стрьомквіст – твір, що намагається з'ясувати, чому сучасні люди, представники епохи пізнього капіталізму, перестали кохати. Цю книжку не назвеш художнім твором, а скоріше графічною есеїстикою. Утім, Лів Стрьомквіст так вигадливо будує оповідь, долучаючи до своїх роздумів величезну кількість героїв, що наприкінці читання складається враження, що всі вони – персонажі роману, написаного на основі реальних подій. 

Міркування авторки починаються зі стосунків Леонардо ді Капріо з моделями. Мовляв, чому ця зірка так часто змінює коханок, а ті собі спокійно йдуть. Аналізуючи поведінку актора, Стрьомквіст підводить читачів до висновку, що нині для людини важливо не так кохати когось, як бачити в іншому своє ж нарцисичне «я». 

Далі письменниця зауважує про появу нової культурної вимоги до жінок, які «тепер мають прикидатися, буцімто не хочуть близьких стосунків, щоб якраз це й отримати – близькі стосунки з чоловіком». Дістається й доктрині самостверджувального фемінізму, за яким кожна жінка, якщо забажає, може знайти собі нового коханця «за хвилину». 

Філософ Серен Кʼєркеґор, герої давньогрецьких міфів, Шива, блюзова співачка Бессі Сміт, Платон, Бейонсе, Зіґмунд Фройд і навіть Смурф допомагають Лів Стрьомквіст вести розповідь про справжнє кохання, щоб читач навіть не думав нудьгувати.

Історія вигаданого гурту в реальному світі, ода прекрасним 1970-м, провокативна розповідь про вільне кохання й творчість, натхненну наркотиками різної важкості, твір, який ризикує бути незрозумілим читачу з іншим, ніж в авторки культурним бекграундом, – Тейлор Дженкінс Рід написала книжку, чий дух безумства й творчого хаосу потім знайдемо в її ж «Світанку Малібу», але не схожу на «Сім чоловіків Евелін Г'юґо» – роман, що приніс письменниці славу. Утім, є одна спільна риса. Тейлор Дженкінс Рід в усіх цих трьох творах (порівнюємо те, що перекладено українською) пише про вигаданих, але зірок. В одному зі своїх інтервʼю авторка зазначила, що прагне досліджувати межу між правдою та вигадкою, тому використовує такий хід, плутаючи, граючи з читачем.    

У «Дейзі Джонс і the Six» авторка вдалася до експериментальної форми. Книжка побудована як текстова версія інтерв'ю з членами музичного колективу «Дейзі Джонс і the Six», і не лише з ними. Читати її відверто важко, часом відверто нудно. Щоб якось пробитися крізь постійну балаканину про стосунки, наркотики й вечірки, читачу самому доводиться вибудовувати сюжет, як і домислювати розвиток персонажів чи передумови їхнього формування в тих, ким вони є на момент запису умовного інтерв'ю. Якщо ж творчість Тейлор Дженкінс Рід читачу припала до душі, то «Дейзі Джонс і the Six» стане екзаменом на вірність, як і доказом того, що успішність авторів ніколи не буває рівною дорогою без вибоїн. 

«Ви можете не вірити в еволюцію, і це нормально. – запевняє читачів свого життєпису видатна британська приматологиня, антропологиня Джейн Ґудолл. – Важливо не те, як ми, люди, досягли цього щабля розвитку, а що маємо робити, щоб витягти себе зі власноруч створеного хаосу». Мемуари науковиці присвячені доволі широкому колу тем. ​​У них Джейн Ґудолл пише про пошуки Бога, добро та зло, любов до природи, джерела життєвої енергії й оптимізму. Її книжка – це не так історія життя, як оповідь про внутрішні пошуки, морально-етичні орієнтири, що дають змогу триматися своїх цінностей навіть тоді, коли світ летить шкереберть.

Звісно, починаються мемуари зі згадок про дитинство. Джейн Ґудолл народилася в щасливій родині, де батьки давали повну свободу дітям, заохочуючи їх пізнавати навколишній світ. Коли закінчилась Друга світова війна, Джейн було одинадцять років. Прочитавши в газеті про концентраційні табори, дівчинка вперше в житті засумнівалася в існуванні бога: «Голокост надто різко поставив переді мною екзистенційні питання добра й зла». Потім буде юність, шок від участі в полюванні, роздуми про муки Христа, навчання в школі й написання віршів. У дев'ятнадцять років Джейн переїде до Лондона, а вже звідти вирушить до Африки… «У пошуках надії» – цікава, натхнення розповідь про життя, сповнене любові до ближнього, хоч би ким він був: людиною чи шимпанзе. 

«Якщо ви військовослужбовець, ветеран, державний службовець або підрядник, який коли-небудь брав участь у бойових діях, або дружина, чоловік, партнер, член сім’ї когось із них, ця книжка для вас. – пояснює американський військовий психіатр, полковник Армії США Чарльз Гоуґ. – Вона дає необхідні знання про те, що таке бути воїном і повернутися додому після війни». Написана в розпал війни в Іраку й Афганістані, «Одного разу воїн – воїн назавжди» покликана сприяти «нормалізації та розумінню фізіології травматичних реакцій» для подальшого здорового перезавантаження захисників і захисниць, їхньої інтеграції в мирне життя та відновлення.

«У більшості воїнів, навіть після сильного стресу та травми, не розвивається ПТСР» – на початку книжки зауважує Чарльз Гоуґ. – Але вони вже не будуть такими, якими були до участі в бойових діях, і це ноша воїна». Автор докладно пояснить, чому солдатам часто хочеться повернутися до бою, подасть інформацію про суперечності та парадокси посттравматичних стресових розладів, фізіологію стресу, розгляне зв'язок черепно-мозкової травми, струсу мозку з ПТСР, надасть конкретні настанови для реадаптування після участі в бойових діях військовим і членам їхніх родин. Чарльз Гоуґ наголошує, що воїнам для переходу до мирного життя потрібен час. Суспільство має бути готовим до того, що це не відбуватиметься за кілька днів чи місяців. Дуже актуальна книжка для України, яка навчить не відводити погляд від тих, кому завдячуємо свободою.  

За даними істориків, утеча 19-річного Рудольфа Врби з концтабору «Аушвіц» і його подальші свідчення про жахи, що коїлися там, урятувала понад 200 000 життів угорських євреїв. Світова спільнота вірила брехні нацистів та Угорського уряду, які стверджували про переселення людей, натомість Рудольф Врба та його друг Альфред Вецлер у найдрібніших подробицях і деталях розповіли про структуру, управління табором, фальсифікацію документів, які приховували кількість страчених у газових камерах. Їхні свідчення набули міжнародного розголосу, Гітлер особисто наказав тимчасово припинити депортацію євреїв в Угорщини. Пауза, що тривала кілька місяців, дала змогу посольствам і католицьким священникам урятувати десятки тисяч євреїв.

Це основа книжки британського журналіста Джонатана Фрідленда, на думку якого постать Рудольфа Врби в історії Голокосту має стояти поруч з Анною Франк та Оскаром Шиндлером. Написана із щирим захопленням своїм героєм, із прагненням не дати його імені піти в забуття, книжка «Майстер утечі» є оповіддю не лише про відвагу й жахи Другої світової війни, а й про те «як люди виживають, навіть доведені до межі; про те, як люди, які бачили так багато смерті, зберегли тяму й жагу до життя; про те, як дії одної людини, хай навіть підлітка, можуть змінити хід історії та направити його, якщо не до справедливості, то хоча б до надії чи чогось на кшталт».

Перша спільна книжка Нормана Фарба, доктора філософії, доцента кафедри психології в Університеті Торонто, і Зіндела Сіґала, також доктора філософії, почесного професора психології, фахівця з афективних розладів в Університеті Торонто, що в оригіналі вийшла торік. Ці поважні люди обіцяють розповісти, як людині подолати застрягання, кризу не лише середнього віку, але й чверті життя. Згадуючи про неефективність бестселерів про саморозвиток, психологи обережно зауважують, що балом нашого буття править мозок. Він має спеціальну мережу, що відповідає за дотримання патернів поведінки, – «Дім Звички», мережу пасивної роботи мозку або нейронну мережу неспрямованої активності. Якщо навчитися обходити запрограмовану в нашому потужному комп'ютері поведінку, можна знайти й вихід із внутрішньої кризи під назвою «у глухому куті». 

Та спершу автори книжки пропонують поміркувати, чому, наприклад, американці, які живуть у розвиненому, ситому суспільстві, мають величезний показник потерпання від стресу. Капіталізм, кліматичні зміни, політичні ігри та корупція, інформаційні потоки доводять до емоційного виснаження. То як же цьому протистояти? Не забувати про нейропластичність, розуміти механізми роботи мозку, який ніколи не відпочиває. У «Краще (не)буває» зустрінете багато наукових досліджень і важливих відкриттів, отримаєте вправи, які допоможуть віддатися відчуттям, дізнаєтеся, як змусити мозок виходити за кордони звички в пошуках чогось нового.