The Village Україна обирає книгу тижня, пояснює, чому її варто читати та публікує уривок.

Ми живемо в парадоксі прогресу: що кращими стають речі навколо нас, то тривожнішими ми є. І хоча світ успішно бореться з голодом, расизмом, сексизмом та іншими викликами, люди й далі почуваються нещасними. То що ж відбувається? На думку Марка Менсона*, людству потрібен не порядок, добробут чи нові моделі електрокарів. Йому не вистачає чогось значно ефемернішого – надії. Надії, яка ґрунтується на відчутті, що ми контролюємо ситуацію, діємо за власними цінностями й належимо до спільноти.

У цій книжці автор спирається на сучасні психологічні дослідження та позачасову мудрість Платона, Ніцше й Канта. Менсон вчить спокійно сприймати всі негаразди, не на дрібниці й дає поради, як у світі прогресу віднайти загублену надію на краще життя.

* Марк Менсон – американський підприємець, блогер, автор світового бестселера «Витончене мистецтво забивати на все». Засновник і гендиректор компанії Infinity Squared Media.

 Фірмовий стиль Марка Менсона ні з чим не сплутаєш: це радісна зустріч дотепного розуму з гострим язиком. У новій книжці є все те, за що ми так любимо Марка ще з часів «Витонченого мистецтва забивати на все», – і перчені жарти (так-так, про вареники тут теж є!), і несподівані повороти думки, і яскраві образи, й історії, що нікого не залишать байдужим. Та головне – тут знову лунає критика повсюдного культу щастя, гонитви за більшим і кращим. Розслабтеся, радить Марк, ба навіть надії покиньте. Життя – надто бентежна штука, щоб розмінюватися на даремну боротьбу з вітряками.

Але нова книжка Менсона – значно солідніша за попередню. Його герої уже не Панда Розчарування, а Ісаак Ньютон (із таємничим двійником – але не розкриватиму інтриги!), Фрідріх Ніцше, Іммануїл Кант і навіть Платон. Згодна, це мислителі з різними, часом протилежними поглядами, але Марк зводить їх усіх разом так, що їхні голоси починають звучати дивовижним хором, підтверджуючи ідеї самого Менсона.

У цій книжці дві війни з їхніми героями, три типи релігій (гостро розкритиковані), чотири (а то й більше) спогади з власного дитинства та одне фото, яке вразить вас до глибини душі, а історія, з ним пов’язана, змусить тремтіти від жаху. Утім Марк Менсон говорить не тільки про те, що вже було. Є в його новій книжці й окремий, навдивовижу ліричний розділ про майбутнє. Думаю, читачів він здивує, як здивував і мене.

Ну і, звичайно ж, видавництво постаралося, щоб Менсон яскраво зазвучав українською. На сторінках «Усе замахало» з’явились і Андрій Шевченко, і Святослав Вакарчук, і... (а от почитайте – самі побачите). Є тут і живий український сленг, адже Маркові пальця в рот не клади! Словом, нова книжка Марка Менсона – калейдоскоп, фонтан і феєрія. Нудьгувати за читанням не доведеться!

Антоніна Ящук

перекладачка книги

Зараз нам часто здається, що нашому світові триндець. Не такий жахливий триндець, як за часів Голокосту (ні-ні, навіть не близько), але все-таки він. Герої історії надихають нас. Дають нам надію. Ми кажемо: «Подивіться, тоді все було в тисячу разів гірше, а той чувак зміг вижити. А що геройського останнім часом зробив я?». Так, у наші часи диванно-експертних бур у твітері й жахливо-шаленого порно на екранах саме це ми й маємо себе питати. Коли ми трохи розширюємо межі власного бачення й оцінюємо події в ширшій перспективі, то починаємо розуміти: у той час як герої рятують світ, ми б’ємо комарів у себе на лобі й скаржимося, що кондиціонер якось слабенько дме.

Як можна, перебуваючи в ясній свідомості та здоровому глузді, бажати комусь «гарного дня», якщо розумієш, що всі думки й мотивації цієї людини ростуть з одного місця – постійної потреби ховати голову в пісок, щоб не бачити марноти людського існування? Тому що космосу, який нескінченно простягається в часі та просторі, насправді глибоко пофіг, чи успішно замінили стегновий суглоб вашій мамі, чи вчаться ваші діти в університеті й чи вважає начальник гівняним ваш останній квартальний звіт. Йому пофіг і до демократів, і до республіканців на президентських виборах. Пофіг до чергової кінозірки, яку зненацька захопили в аеропорту в туалеті за нюханням кокаїну й розпачливим мастурбуванням. Пофіг до лісових пожеж, танення льодовиків, повеней і забрудненого повітря і навіть до того, що всіх нас колись (можливо) висадять у повітря хижі прибульці. Але вам – не пофіг. Вам це важливо, і тому ви розпачливо переконуєте себе: якщо вам це важливо, значить, за цим стоїть якийсь гігантський космічний сенс.

Ви, мабуть, зараз думаєте: «Усе-таки, Марку, я вважаю, що всі ми тут опинилися не просто так, нічого не буває випадково, кожен – важливий, тому що всі наші вчинки мають для когось значення, і навіть якщо допомогти хоча б одній людині, то це вже матиме сенс, правильно?». Ах, як гарно ви оце зараз розводилися, наче соловейко защебетав! Але, розумієте, насправді це у вас говорить надія. Ваші слова – заїжджена платівка, яку мозок щоразу починає крутити, коли зранку треба вставати з ліжка: щось мусить мати сенс, бо якщо сенсу нема ні в чому, то нащо тоді взагалі жити? І будь-який прояв незначного альтруїзму або спроба зменшити страждання – сигнал для нашого мозку вважати, ніби для такої забави варто світло світити. Аби вижити, наша психіка потребує надії, як риба потребує води. Надія – бензин для двигуна нашого розуму. Надія – масло на бутерброді. Надія – джерело для цілого водоспаду метафор. Без надії вся наша нервова система зупиниться і всохне. Якщо ми перестанемо сподіватися, що в майбутньому життя буде кращим, ніж тепер, то просто духовно помремо. Зрештою, якщо немає надії, що бодай щось стане краще – для чого тоді бодай щось робити?

А тим часом багато хто не розуміє: протилежність до щастя – не гнів і не сум. Якщо ви сердитесь або засмучуєтесь, значить, ви ще не на все забили. Значить, вам досі не все одно. Значить, ви маєте надію. Ні, протилежність до щастя – це безнадія, безкінечний сірий горизонт покірності й байдужості. Це відчуття: всьому триндець, тож нащо взагалі ворушитися? Безнадія – це холодний вицвілий нігілізм, переконання, що сенсу немає ні в чому, тож можна на все забити. Гуляти ввечері парками з ножиком у кишені. Переспати з дружиною начальника. Влаштувати стрілянину в школі. Це Гірка Правда: мовчазне усвідомлення, що перед лицем вічності все, що для нас важливо, прямує до нуля.

Безнадія – це корінь тривог, душевних хвороб і депресії. Джерело нещастя і причина всіх залежностей. І це не перебільшення. Хронічна тривожність – це криза надії. Страх перед майбутнім, яке уявляється жахливим. Депресія – це криза надії. Страх перед майбутнім, що бачиться позбавленим сенсу. Манія, залежність, одержимість – це розпачливі й затяті спроби мозку породити надію, аж до нервового тику й нав’язливих станів.

Історії надії в тяжкі моменти дають нам мету. Вони не тільки стверджують, що в майбутньому таки є щось добре, а й показують, що цього «доброго» можна досягти. Коли хтось починає розводитися про потребу знайти «мету свого життя», він чи вона насправді має на увазі, що більше не розуміє: що важливо, на що варто витрачати короткий проміжок часу, відведений кожному на цій Землі, – тобто на що сподіватися. Ця людина намагається побачити, яким має бути до/після її життя. Це нелегко: знайти для себе те до/після. Важко, бо ніколи не знаєш, чи правильні ті відповіді, які для себе знаходиш. Ось чому так багато людей вдаряється в релігії: вони визнають цей постійний стан невизначеності й говорять про те, що перед її лицем потрібна віра. Мабуть, частково тому релігійні люди значно рідше страждають від депресії та вчиняють самогубства: віра захищає їх від Гіркої Правди.

Ми живемо в цікаві часи. Жити в матеріальному світі нині набагато комфортніше, ніж було будь-коли – але ми всі, здається, дружно поїхали дахом і уявляємо, що світ – велетенський унітаз, у якому от-от спустять воду. Заможні й розвинені країни захоплює ірраціональне відчуття безнадії. Це парадокс прогресу: що краще нам жити, то більше тривоги й розпачу з’являється в нашому житті. Нещодавно вийшли книжки Стівена Пінкера й Ганса Рослінга. Науковці стверджують, що нам нема чого так песимістично дивитися на світ: загалом справи в нас зараз кращі, ніж будь-коли в історії, а будуть іще кращі. Читати ці книжки – усе одно що слухати тиради дядька Миколи про те, що йому в молодості набагато важче жилося: важче, це правда, але ваші проблеми від того меншими не стають. Тому що, попри всі добрі новини, поряд з ними існує дивна статистика: у США симптоми депресії й тривожності в молоді знаходять найчастіше за останні 80 років, а в дорослого населення – найчастіше за останні 20 років. Із кожним поколінням люди страждають від депресії не тільки частіше, а й у щораз молодшому віці. Майже половина американців стверджують, що вважають себе одинокими й покинутими. Рівень соціальної довіри в розвинених країнах не просто впав, а шугонув униз – люди менше, ніж будь-коли, довіряють владі, медіям і одне одному. У 1980-х дослідники провели опитування, у якому просили учасників сказати, зі скількома людьми ті обговорювали важливі особисті питання протягом останніх шести місяців; найчастіше звучала відповідь «із трьома». У 2006 році на те саме запитання люди найчастіше відповідали «із жодною людиною».

Будь-яка проблема із самоконтролем – це проблема не інформації, дисципліни чи доказів, а почуттів. Самоконтроль – проблема почуттів. Лінь – проблема почуттів. Прокрастинація – проблема почуттів. Нездатність досягти запланованого – проблема почуттів. Імпульсивність – теж проблема почуттів. І це паскудно. Бо з проблемами почуттів значно важче впоратися, ніж із логічними проблемами. Щоб підрахувати суму місячних виплат за іпотекою, можна скористатися формулами. А от для вирішення проблем у стосунках формул не існує. Ми знаємо, що треба кидати курити, припиняти жерти солодощі й більше ніколи не говорити всякої гидоти про друзів у них за спиною. Але продовжуємо це робити. І не тому, що не знаємо, як краще, а тому, що не почуваємося від цього краще.

Біль створює моральні прірви. І не тільки між людьми. Якщо вас укусить собака, тварину інстинктивно хочеться покарати. А що ви робите, коли вдаряєтеся об стіл пальцем на нозі? Починаєте шипіти на цей чортів стіл. Якби ваш будинок раптом змило повінню, ви в розпачі кричали б на Бога, на всесвіт, на саме життя. Усе це моральні прірви. Відчуття: якщо з вами сталося щось погане, то ви (або хтось) заслуговуєте на відплату. Там, де є біль, обов’язково з’являється відчуття вищості/нижчості. А біль є скрізь. Стоячи над моральною прірвою, ми відчайдушно прагнемо врівноваження, тобто повернення моральної рівності. Це прагнення втілюється у відчутті, що хтось на щось заслуговує. Якщо ви отримали від мене ляпаса, вам здається, що тепер я заслуговую ляпаса від вас (або іншого покарання). Це відчуття (що я заслуговую болю) сповнить вас до мене негативними емоціями (гнівом, напевно). А ще вас переповнять емоції від усвідомлення, що ви не заслуговували на ляпас, бо ж не зробили нічого поганого, натомість заслуговуєте кращого ставлення з мого боку (і взагалі від усіх навколо). Ці емоції виллються в сум, жаль до себе чи збентеження. Усі почуття навколо «заслуговую/не заслуговую» – ціннісні судження перед лицем моральної прірви. Ми вирішуємо: щось краще за інше. Якась людина доброчесніша, справедливіша за іншу. Якась подія має відбутися, а якась – ні. Там, де розчахуються моральні прірви, народжуються цінності.

На перший погляд здається, що висока й низька самооцінка – протилежні явища, але насправді це дві сторони однієї (фальшивої) медалі. Бо хай би як ви про себе думали – що ви найгірші у світі або найкращі, – ви однаково вважаєте себе особливим, відділеним від решти людей. Якщо хтось вважає, що заслуговує на особливе ставлення, бо він – пуп землі, то хід його думок не дуже відрізняється від переконань людини, яка думає, що заслуговує на особливе ставлення, бо вона – шматок лайна на цій самій землі. Обоє думають: ах, я такий особливий! Обоє переконані, що для них світ має зробити виняток і зважати на їхні цінності та почуття більше, ніж на цінності й почуття решти людей. Такі різкі переходи між високою та низькою самооцінкою можна побачити скрізь, якщо придивитися: у масових убивствах, у вчинках диктаторів, у дитячому нитті, у патяканні вашої нестерпної тітки, через яку неможливо спокійно поспілкуватися з родичами за святковим столом. Гітлер стверджував, що після Першої світової війни вся Європа погано ставилася до Німеччини, тому що боялася: адже Німеччина – найпотужніша країна світу. А нещодавно в Каліфорнії один молодик з автоматом виправдовував власну спробу розстріляти всіх у студмістечку: у той час як «недостойні» чоловіки тішились увагою жінок, він мусив залишатися незайманим.

 Вартість:

 «Наш формат» (українською)

   друкована: 175 ₴