The Village Україна обирає книгу тижня, пояснює, чому її варто читати та публікує уривок.

Ми живемо в культурі, зацикленій на занадто оптимістичних очікуваннях. Із самого дитинства нам нав’язують нереалістичні ідеали, яких ми прагнемо досягти попри все: лише найвищі оцінки, досконала зовнішність, надсучасні гаджети, найкрутіша робота, тільки екзотичні подорожі й не менш яскраві світлини в соцмережах. Постійно женучись за успіхом і щастям, ми намагаємося уникати будь-якого негативу.

Однак негативний досвід, як переконує Марк Менсон, надзвичайно цінний: він звільняє нас від міражу щастя. Це книга для всіх, хто хоче тверезо сприймати повсякденне життя і сміливо дивитися в обличчя викликам, беручи із цих ситуацій максимум для власного розвитку.

  Як сказав один мій друг, це корисна, добре написана погана книга. Корисна – тому що в ній йдеться про важливі речі, читати її легко та весело, тут є гумор і трохи доречної нецензурної лексики. Погана, тому що трохи не про те, про що йдеться у назві. Автор пропонує нам зняти рожеві окуляри та подивитися на життя тверезим поглядом, протестує проти позитивної психології, але закінчує книгу традиційними тезами будь-якого позитивного психолога. Хоча насправді нічого поганого в цьому немає. Це ще одна книга про пріоритети, у якій автор розглядає їх трохи з іншого боку. Він не намагається розказати нам, що навколо все добре, а пропонує погодитись із тим, що в світі дуже багато лайна і треба просто обрати те, з яким тобі сподобається мати справу.

І ще ознакою хорошої книги є бажання сперечатися – замислитись ніколи не зайве. Взагалі, знайти позитив у болю, невдачах і рутинному житті – справа корисна та непроста. Автор впорався з цим, а далі справа за читачем.

Альона Іванова

Книжковий сомельє бібліотеки Botan

Коли люди починають уявляти, як воно – постійно на все забивати, то малюють собі картинку безтурботної байдужості до всього на світі, скелю бездушного спокою, об яку розбиваються всі шторми. Вони нафантазовують собі, якими хочуть бути: людиною, яку нічого не колише і якій ніхто не указ.

Але знаєте, як називають людей, які ні в чому не бачать сенсу і не відчувають жодних емоцій? Психопатами. Чому вам так хочеться вдавати із себе психопата – для мене цілковита загадка.

То що ж насправді означає забивати? Ось вам три «витонченості», може, вони допоможуть дещо зрозуміти.

Витонченість 1.

Забивати – не означає бути байдужим.

Це означає спокійно сприймати власну інакшість.

Давайте по-чесному. Байдужий – не означає крутий. Байдужий – не означає впевнений. Байдужі люди – неповноцінні й перелякані. Це лежні. Це тролі з інтернету. Насправді люди часто намагаються бути байдужими, бо в житті занадто багато всім переймаються. Вони паряться, хто що скаже про їхню зачіску, тому вирішують не ходити в перукарню і навіть не розчісуватися. Вони паряться, хто що скаже про їхні затравлені погляди, тому ховаються за маскою сарказму і самовдоволеності. Вони бояться близько підпускати до себе інших, тому придумують собі, що вони особливі, унікальні самородки, чиїх проблем нікому ніколи не зрозуміти.

Байдужі люди бояться світу й відлуння власних рішень. Тому важливих рішень ніколи не приймають. Вони ховаються у свою сіру беземоційну нірку, самозаглиблені, самозасмоктані, і весь час силкуються відхреститися від нав’язливої штуки, яка намагається забрати в них час і енергію. Штуки під назвою життя.

Бо життя – це таке, знаєте, западло. У ньому не буває так, аби реально забити на все. Чимось усе одно доведеться паритися. Це вшито в нашу біологію – увесь час про щось дбати, тобто паритися.

Тому питання має стояти так: чим ми будемо перейматися? І як ми можемо забити на те, що реально неважливе?

Нещодавно один близький приятель моєї мами вициганив у неї круглу суму грошенят. Якби мені було байдуже, я звів би плечима, ковтнув би винця й завантажив чергову серію «Великого вибуху». Вибачай, ма.

Але ні, я страшенно обурився. Я просто оскаженів! Я вигукнув: «Ні-ні, ми це так не залишимо! Так, ходімо до адвоката й судімося із цим покидьком. Чому?! Ні, я не переймаюся. Я просто зруйную цьому мудаку життя, якщо доведеться!»

Ось вам ілюстрація до першої «витонченості». Коли ми кажемо: «Оп-па, ану глянь, Марк Менсон забив», – то не маємо на увазі, що Марк Менсон узагалі ні про що не париться. Якраз навпаки, ми хочемо сказати, що Марк Менсон не париться через дрібні неприємності, які виникають на його шляху до мети. Не пнеться зі шкури, аби змусити когось робити те, що вважає правильним чи важливим, чи благородним. Ми хочемо сказати, що Марк Менсон – із тих хлопців, які замість казати на себе «я» називають себе на ім’я та прізвище, бо вважають, що це правильно. Він просто забив.

Ось що справді класно. Оці всі «подолання труднощів», «готовність бути інакшим», «вигнанці», «відкинуті», «усе заради цінностей, у які віримо» – нє-нє-нє, це не про мене, я пас. Я – серед людей, які готові подивитися поразці в пику й підсунути їй під носа середнього пальця. Людей, які забивають на труднощі й поразки, яких не збити з пантелику й не вивести з рівноваги. Людей, які просто сміються й далі роблять те, у що вірять. Бо знають, що це правильно. Знають, що ця справа важливіша за них самих, за їхні почуття, за їхню гордість і за їхнє его. Вони забивають, але не на будь-що в житті, а на все, що в житті неважливе. Вони бережуть свої нерви для того, що реально цінне. Для друзів. Для родини. Для мети. Для вареників. Для одного-двох судів. І саме тому, саме через те, що ці хлопці (і дівчата) бережуть свої нерви тільки для великих важливих речей, люди переймаються ними самими.

Бо життя – це таке, знаєте, западло ще й ось чому. Ви не зможете стати людиною, яка для когось буде важливою і змінить його життя, і водночас не стати для когось іншого посміховиськом і проблемою. Просто не зможете. Бо труднощів завжди повно. Не буває так, щоб їх не було. Є таке старе прислів’я: хай би куди ви йшли, кінець один. Те саме з труднощами й поразками. Хай би куди ви йшли, на шляху вас чекає сто мільйонів мішків лайна. І це чудово. Головне – не зійти з дороги, аби обійти те лайно. Головне – знайти лайно, з яким вам буде приємно працювати.

Витонченість 2.

Аби забити на труднощі, ви маєте перейматися чимось важливішим за труднощі.

Проблема людей, які переймаються наліво й направо, наче роздають безкоштовне морозиво на дитячому святі, – проблема цих людей у тому, що вони не можуть знайти в житті нічого більш вартіснішого.

Якщо ви раптом усвідомите, що постійно надто переймаєтеся якимись дрібницями, які не дають вам жити, – новою фоткою, яку ваш колишній виклав на фейсбуці, тим, як швидко сідають батарейки в пульті від телека, тим, що ви знову пропустили розпродаж вологих серветок (дві упаковки за ціною однієї) – це може означати, що у вашому житті не відбувається нічого такого, чим реально можна було б перейнятися. Тобто не вологими серветками чи пультом.

Якось один художник сказав, що якщо в людини немає проблем, то її мозок автоматично починає їх шукати. Я думаю, що більшість людей – особливо освічених, розбалуваних білих людей із чималим достатком – більшість таких людей вважає, що «житейські проблеми» починають турбувати лише тоді, коли більше вже нічим не доводиться турбуватися.

Із цього всього можна зробити висновок: знайти в житті щось справді важливе й сповнене сенсу – ось на що справді варто витратити час і енергію. Бо якщо не знайдете цього чогось важливого, то так і будете перейматися дрібницями.

Витонченість 3.

Усвідомлюєте ви це чи ні, але саме вам вирішувати, чим перейматися.

Немає таких людей, які ніколи нічим у житті не переймаються. Наша природа така, що ми, навпаки, переймаємося занадто багатьма речами. Ви коли-небудь бачили, як дитя виплакало собі очі тільки через те, що подарована машинка виявилася не того кольору? Отож. Не будьте як те дитя.

Коли людина ще юна, для неї все таке нове й захопливе. І здається, що все таке важливе. Тому вона схильна суперперейматися. Вона переймається всім і всіма: що про неї скажуть інші, чи передзвонить їй той хлопець (та дівчина), чи пасують шкарпетки до всього прикиду, якого кольору будуть кульки на її дні народження...

Коли ж людина дорослішає і здобуває досвід (і помічає, що час тікає мов пісок крізь пальці), то до неї доходить, що такі речі здебільшого мало впливають на життя глобально. Ті, чия оцінка так багато важила колись, більше із цією людиною не перетинаються. Відмови, які колись завдали стільки болю, як виявилося, обернулися на краще. Приходить усвідомлення, що люди не поспішають судити всіх за поверховими деталями, і з’являється рішення не забивати собі мізки чужою думкою.

Коли люди більш виважено обирають, чим їм насправді перейматися, – це називається зрілість. Це гарна штука, спробуйте її колись при нагоді. Зрілість настає саме тоді, коли людина досягає здатності перейматися лише тим, що справді того варте. Як казав один відомий кіноперсонаж: «Ось що буває, коли ти перейнявся тоді, коли була зовсім не твоя черга перейматися».

А потім, коли людина стає старшою й досягає середнього віку, змінюється ще дещо. Енергії меншає. Особистість закінчує формуватися й усталюється. Людина усвідомлює, хто вона така, і приймає себе цілком, навіть ті риси, які не дуже приємні.

Дивовижно, але після цього стає легше. Більше немає потреби перейматися всім на світі. Життя таке, як воно є.

 Вартість:

 «Наш формат» (українською)

   друкована: 175 ₴