Репортаж«Мої ікла гострі, мої думки тихі». Як Антоніо Лукіч зняв свій другий фільм «Люксембург, Люксембург»

Середина травня, шоста ранку, місто Лубни. Вулиці райцентру в Полтавській області ще порожні, але на центральній площі стоїть шеренга з кількох десятків поліцейських. По діагоналі від них – оркестр і десяток дівчат із барабанами в білих спідницях і червоних сорочках. Музиканти починають репетицію, дівчата б’ють в барабани, темп їм задає лідерка гурту, яка диригує паличкою під колір спідниці. Звучить команда режисера рацією: оркестру треба посунутися праворуч, а головній барабанщиці Марині – вище піднімати ціпок. Оркестр посунувся, ціпок підняли вище – і репетицію сцени закінчено. До початку зйомок фільму «Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіча в Лубнах залишається одне – за традицією кіношників розбити символічну тарілку на щастя.

– Володя Яценко попросив мене перед «тарілкою» сказати якусь натхненну промову, – каже Лукіч про співпродюсера стрічки в колі знімальної групи, яка оточила його на площі. – Я довго думав, хвилювався. Але сьогодні хочу, щоб хвилювалися всі ви, а не я. Перед нами дуже складний і дуже цікавий проєкт. І я хочу, щоб це хвилювання було здоровим, щоб воно безпосередньо впливало на вашу відповідальність перед цією історією. Тому що фільм народжується тричі: на етапі сценарію, на зйомках і на монтажі. Давайте зробимо так, щоб друге народження цього фільму було хоча б трохи кращим, ніж перше.

«Ну все, давайте, з богом!» – закінчує промову автор сценарію та режисер Лукіч і розбиває тарілку об штатив.

У першій сцені під оркестровий марш із шеренги курсантів виходить Раміл Насіров, співзасновник музичного гурту «Курган & Agregat», який разом із братом Амілем виконує головні ролі у фільмі. Раміл грає поліцейського Василя, за зразкову службу його нагороджують керівництво Національної поліції та мер міста, для цього він проходить центральною площею під «Запорозький марш». Мер і генерал вручають Васі нагороду, той відповідає: «Служу народу України!»

До сьомої ранку на вулицях Лубен уже з’являються перші автівки. На час кожного дубля поліція перекриває ділянку біля центральної площі на Володимирському проспекті, відновлюють рух після того, як Лукіч дає команду: «Кадр є!» Після загального плану з проходкою Раміла та широкого плану барабанщиць переходять до наступного ракурсу з поліцейськими, але раптом починається дощ. «Усе нормально, тільки дощ повалив. У нас сьогодні вже були всі погоди, причому в одній сцені», – каже оператор крану, на якому знімають проїзд камери вздовж площі. Курсантам поліції в шерензі водночас розбивають намет і виносять пластикові стільці.

Лукіч продовжує зйомки, але дощ не вщухає, водночас на попередніх планах було сухо. «Антоніо, сорі, не можемо так знімати, треба, щоб хоча б моросило, а не така злива», – кажуть режисерові. Знімальній групі роздають заздалегідь підготовлені дощовики. Та щоб підстрахуватися та пов’язати різні плани, згодом знімають ще один дубль із вже намоклими барабанщицями. «Ми знали, що буде дощ, – каже Лукіч, коли я запитую про цей момент згодом. – Думаю, загалом це буде хмарна сцена».

Найбільш влучно роботу режисера якось описав Девід Фінчер: «Знімати фільми – це як малювати аквареллю. Але ти водночас стоїш за три квартали від полотна, а тримають пензлик 90 людей, якими треба керувати за допомогою рації». Лукіч починає морщитися, коли я наводжу цитату режисера «Бійцівського клубу» та «Соціальної мережі» у розмові про його фільм, але з цим визначенням погоджується:

Антоніо Лукічу 28 років, він народився в Ужгороді, профільну освіту режисера здобув у Київському національному університеті імені Карпенка-Карого. Ви повинні знати Лукіча завдяки фільму «Мої думки тихі». Ліричну комедію про сина й маму під час подорожі Закарпаттям в українських кінотеатрах переглянули понад 100 тисяч людей, а на кінопремії «Золота дзиґа» назвали найкращим українським фільмом 2020 року. Стрічка здобула спеціальну премію журі на кінофестивалі в Карлових Варах, вийшла на стримінговому сервісі HBO Europe, а в рейтингу сотні найкращих українських фільмів від Довженко-Центру та Спілки кінокритиків посіла 20-те місце.

«Думки» можна назвати «народним хітом» або радше одним із перших «народних хітів» авторського українського кіно: стрічка окупила бюджет, вигаданий Лукічем птах «рахівський крижень» став мемом, а анонс сиквела вже зібрав понад півтора мільйона переглядів.

«Чому ця історія так зіграла, у чому полягає геній Антоніо: це перший фільм, у якому український глядач нарешті зміг побачити себе, – відповідає на запитання про успіх «Моїх думок тихих» продюсер Володимир Яценко, який уперше працює з Лукічем на «Люксембург, Люксембург». – [Глядач] зміг побачити себе в зрозумілій життєвій ситуації: у нас у всіх є мами, у нас у всіх із ними своєрідні взаємини. І ця історія, пронизана любов’ю й самоіронією, яку формально можна назвати комедією, вона для всіх». «Це дебютант, який першим фільмом зробив величезний прорив, – додає голова Держкіно Марина Кудерчук. – До того ж він узяв складний жанр: це не просто комедія, це й особиста історія про складні стосунки матері та сина. І все-таки йому вдалося донести її глядачеві – касові збори багато про що кажуть».

Коли я запитую, як успіх «Мої думок тихих» сприймає сам Лукіч, він у звичній манері починає переводити все на жарт, але врешті відповідає: «Це лірична комедія, ми показали з нею, що комедія може бути й серйозною. До того ж це дебютний фільм, який спрацював, який приніс дохід і став частиною культурного явища у сфері українського кіно й не тільки. Мені здається, що «Думки» – насамперед офігенна індульгенція для всіх фанатиків, які хочуть знімати кіно в Україні».

Як й у випадку з багатьма історіями успіху, які, на перший погляд, беруться нізвідки, фільм «Мої думки тихі» насправді пройшов тривалий і непростий шлях. Лукіч розповідає, що почав реалізовувати ідею після закінчення університету у 2015 році, а оформити драфт зміг після конкурсу короткометражних фільмів «Україна. Шлях до миру» від громадської організації СУК і благодійного фонду Ігоря Янковського у 2016-му. Пригадує, що 50 тисяч гривень за третє місце на конкурсі поклав на депозит у «ПриватБанку», а коли залишив роботу й писав сценарій, певний час жив на кошти з депозиту. В інтерв’ю LB.ua Лукіч розповідав, що перші гроші від прокату, 1000 гривень за участь в альманасі короткого метру, витратив на придбання спідньої білизни: «Планував їх якось символічно витратити, перші прокатні гроші все-таки. Але врешті купив собі три пари трусів за акцією, а залишок поставив на те, що Вінус Вільямс заб’є першу подачу. Програв».

Водночас Лукіч бере участь у ГО «Сучасне українське кіно», яка об’єднує молодих українських режисерів і разом із партнерами організовує кінопокази й поїздки на міжнародні фестивалі. Серед учасників СУК тих часів – режисери Наріман Алієв, Катерина Горностай і Філіп Сотниченко. Разом зі спільнотою Лукіч вперше відвідав Каннський кінофестиваль – головне свято кіно у світі. «Я тоді жив [у зйомній квартирі в Києві] на горищі за 700 гривень на місяць. Зі стінами з гіпсокартону та холодильником, який дістався в спадок від попереднього мешканця, – пригадує Лукіч. – Було цікаво подолати цей шлях до Канн за кілька годин, поки летиш в інше місто. Це дало певний діапазон: виявляється, може бути й таке життя».

На конкурсі «Україна. Шлях до миру» у 2016-му Лукіч познайомився із продюсером Олегом Коханом, у доробку якого, наприклад, картини «Серце на долоні» Кшиштофа Зануссі та «Вічне повернення» Кіри Муратової. Кохан був членом журі, який оцінював роботи на конкурсі короткометражок, і зацікавився мок’юментарі Лукіча «Хто підставив Кіма Кузіна» – історією про хлопчика, якого в СРСР називали 4-мільярдною за ліком людиною на планеті. «Ти вчора був студентом, а тут на тебе звернув увагу продюсер, який працював із такими метрами, як Муратова, Іоселіані та Зануссі, – Лукіч пригадує зустріч із Коханом. – Я йому вдячний, мені приємно, що він вкладав свій час; cподіваюся, що Олегу Михайловичу теж було цікаво». Утім, через зайнятість і пріоритети продюсер перенаправив Лукіча з ідеєю «Думок» до своїх друзів із Toy Pictures. «І з ними ми вже почали прикладну роботу зі створення фільму», – пригадує Лукіч.

Коли на Одеському кінофестивалі 2016 року короткий метр «У Манчестері йшов дощ», який Лукіч зняв спільно з Валерією Кальченко, переміг у національній програмі, у нього була готова картинка повнометражного дебюту. «І тоді вже була сцена з папугою, наприклад», – додає режисер про епізод «Моїх думок тихих», у якому головний герой комунікує з мертвою людиною через домашнього птаха.

Середина травня, ранкова злива в Лубнах змінюється палючою спекою, по обіді знімальна група «Люксембург, Люксембург» переїздить від центральної площі до автовокзалу. Перше, що чуємо на новій локації: «Шановні пасажири, увага! Відправляється автобус до Пирятина!»

Двоповерхова коробка автовокзалу в «Люксембург, Люксембург» замінює залізничний вокзал, але обрали локацію й через те, що неподалік є залізничні колії. Нагадує про це тепловоз ЧМЕ3, який проїжджає під мостом у хмарі пилу.

Лукіч наполягає, що великим спойлером до фільму може стати навіть прізвище, яке в кадрі видно на спині актора. Щоб не руйнувати інтригу, опишемо лише те, що у фірмове посилання на культуру футболу режисер вкладає історію, натхненну його батьком. «Антоніо – моє справжнє ім’я, а не псевдонім. Мій батько – югослав, без прив’язки до конкретної країни. Він виїхав звідти з югославським паспортом і більше туди не повертався», – писав режисер у колонці для журналу L’Officiel про батька, який свого часу виїхав в Іспанію. На уточнення про стосунки з батьком відповідає, що йдеться про взаємини через тисячі кілометрів: «У мене були відсутні стосунки з батьком. В емоційному плані дуже глибокі. Але в життєвому – достатньо поверхневі. Як у мене з ним, так і в нього зі мною». В інтерв’ю газеті «День» Лукіч свого часу згадував, що батько надсилав йому в Ужгород футболки «Реала». Додавав: «Лише згодом, коли його не стало, я зрозумів, що, коли дивився прямі трансляції [матчів «Реала»], то він робив те саме».

Головні герої «Люксембург, Люксембург» у виконанні Раміла й Аміла Насірових – близнюки, які виросли та раптово дізнаються, що їхній батько живе в Люксембурзі та потрапляє там у лікарню. Брати Василь та Микола є повними протилежностями, кардинально відрізняються і їхні погляди на тата, і Лукіч називає їхні образи «відображеннями внутрішнього конфлікту».

– Перший фільм я зняв про маму. Це тема, що боліла. Другий фільм знімаю про батька, і це не менш болісна тема, – додає Лукіч. – Сподіваюся, «Думки» та «Люксембург» оформляться в якусь дилогію про сім’ю. Водночас наполягає: не сприймає новий фільм як автобіографічний. «Це історія, навіяна спостереженнями за життям як за власним, так і за чужим. Але це не документальний фільм», – підкреслює режисер.

У розмові вже після закінчення зйомок в Україні я запитую, чи допоміг Лукічу досвід фільму закрити теми батьків у творчості. «Не знаю, чи закриваю для себе [ці теми]. Думаю, я щось радше привідкриваю», – відповідає Лукіч. Чи відчув він у процесі так звану терапевтичну дію мистецтва? «Звичайно, у певному сенсі. Не можу сказати, що це дві різні людини до й після, але під час роботи ти дійсно багато чого переосмислюєш. Щоправда, це не вирішує проблем – ані зовнішніх, ані внутрішніх. Проблеми як були, так і є. Є речі, на які вплинути неможливо», – каже Лукіч.

– А що це тут знімають? – запитує жінка біля входу до автовокзалу в Лубнах.

– Фільм знімають, – відповідають з творчої групи.

– А як хоч називається?

– «Люксембург, Люксембург».

– А чому не «Лубни, Лубни»?

Хлопчик біжить уже в будівлі автовокзалу, де продовжується сцена на залізниці. В інтер’єрі, як і на центральній площі, знімають з краном, але цього разу одним довгим планом: камера на крані слідкує за малим, коли він забігає в будівлю вокзалу та піднімається на другий поверх сходами.

Сцена на менш ніж хвилину ускладнюється не лише внутрішньокадровим монтажем, а й тим, що в процесі камера встигає проїхатися по кількох персонажах другого плану, образи яких стилізували під 1990-ті. Біля вхідних дверей герой розштовхує чоловіків у шкіряних куртках, тоді пробігає повз матір із донькою та «кравчучкою», а згори зустрічає кухаря в білому халаті.

Традиційна команда для акторів масових сцен звучить як: «Живемо!» Після того, як її дає Лукіч, кадр на вокзалі оживає: хлопці в шкірянках починають штурхатися між собою, а мама з дочкою – сперечатися біля розкладу потягів. Для того, щоб вловити всі репліки, на кожну з груп роблять новий дубль, записуючи окремі звукові доріжки. За роботу з масовкою відповідає друга режисерка Яся Головко.

«В Антоніо є нотатка на телефоні, куди він записує фрази, які випадково почув від людей на вулиці. Це такий багаж підслуханих фраз, якісь суперунікальні речі, він зазвичай віддає їх акторам другого плану, – пояснює артдиректор «Люксембург, Люксембург» Андрій Лідаговський. – У Лубнах нам із цим дуже пощастило, бо київські масовщики зазвичай ліниві й кажуть якісь дурниці, а там люди знімалися вперше, тому в них була супервіддача».

Чи не головним критичним зауваженням до «Моїх думок тихих» була так звана «скетчевість» фільму. Лукіч не приховує, що на монтажі вирішив позбутися великої частини знятого матеріалу, відмовившись від зайвих кадрів із природою, повторів жартів та входів і виходів у сцени. Утім, у найбільш слабкі моменти стрічка однаково розбивалася на окремі фрагменти. «Можна сказати, що «Думки» були такою собі «Одіссеєю» не дуже пов’язаних між собою епізодів, там багато чого можна було міняти місцями, – пригадує Лідаговський. – Але зараз ми хотіли розповісти більш цілісну історію, ми були більш підготовлені та краще все продумали. Тут щоразу з однієї сцени випливає інша».

Коли ми спілкуємося вже після зйомок, Лукіч каже, що «Люксембург, Люксембург» виходить «більш етюдним і менш розмовним». Водночас визнає, що до третього народження фільму – на монтажі після сценарію та зйомок – із матеріалу можна зліпити багато різних версій стрічки. «Антоніо з тих режисерів, які знімають багато. Іноді навіть забагато», – розповідає на зйомках у Лубнах продюсер Володимир Яценко. «В Антоніо є фантастична риса, – доповнює артдиректор Лідаговський, – він любить знаходити щось нове на майданчику, любить цю свободу в кадрі, коли можна знайти нове рішення в процесі. Я років вісім пропрацював у рекламі та знаю, що там це майже неможливо: кожне рішення треба погоджувати з 20 людьми. А Антоніо може сказати: «А чому б нам зараз не зробити все по-іншому?» Коли він бачить нове рішення або йому це підказує актор, він дуже легко на нього наважується». «Я знімаю значно більше сцен, ніж потім іде в монтаж, і це складно прийняти [продюсерам], – пояснює Лукіч. – Але це як ставка у футболі: у тебе експрес, а зайти можуть два результати з трьох. Тобто ставка на якусь сцену може не зайти. Зняв сцену, вона погана. Отже, її треба позбутися або поставити замість неї щось інше».

«Коли я прочитав сценарій, для мене там не було нічого смішного», – пригадує Андрій Лідаговський. Як приклад артдиректор наводить номіновану торік на «Оскар» «Історію шлюбу» Ноа Баумбаха: «Це сумне кіно, але мені було весело весь фільм, тому що по-режисерськи там розіграно все дуже смішно. Хочеться отримати щось схоже». Утім, як й у випадку з «Думками», «Люксембург, Люксембург» не обійдеться без почуття гумору Лукіча. «Гумору цього разу буде менше, але його залишиться достатньо, хоч ми й намагалися це душити. Це диктують творчий стиль Антоніо та комедійна фактура [Аміла та Раміла]», – каже Лідаговський.

З Амілем Насіровим, який виконує роль маршрутчика Колі, ми вперше спілкуємося на початку зйомок у Лубнах. Першу робочу зміну відпрацьовує його брат Раміл, а сцену з ним готуються знімати наступного дня. «Я сначала не переживав, але, коли приїхав на локацію, стало сцикотно», – сміється Аміл. Чи дійсно він хвилюється? Адже в «Курган & Agregat» досить великий досвід зі зйомками, хоч і в кліпах, а не в кіно. «Так ти думаєш, що в нас на кліпах такий продакшн? – відповідає Аміл. – Якщо є хоч якийсь бюджет, то об’єктив беремо, а так на фотік усе знімаємо. А тут усе по-справжньому: велика група, кран, кейтеринг даже є». Запитую, кому кого довелося переконувати щодо кастингу – Лукічу їм чи їм Лукіча. «Антоніо й Володя [Яценко] приїхали по нас і забрали до Києва, – розповідає Аміл. – На півдорозі по трасі Київ – Харків є кафе «У сестер». Якраз до того часу в дорозі вони нас переконали, що це нормальний фільм і що нам треба зніматися».

Ще одну сцену, куди ми змогли потрапити, знімають у будинку в приватному секторі неподалік Байкового кладовища. У комедійно-драматичному етюді Раміл стоїть біля вікна та наливає окроп із чайника в чашку. Помітно, що його героя Василя щось турбує, замість чашки він бере в руки пляшку коньяку, що стоїть на підвіконні. Налити гарячу воду в чашку, відставити чайник, витримати паузу, взяти замість чашки коньяк і відпити з горла – цю послідовність дій знімають з кількох дублів, тому що рука актора кілька разів тягнеться не за тією пляшкою. «Що ти п’єш? Без цього кадру немає всієї лінії», – каже Лукіч після ще однієї спроби. Ще кілька дублів – і доводиться знову доводити до кипіння воду в чайнику. «Ще раз, хочеться більше драми в очах», – каже перед фінальним дублем режисер. «Стоп, було! Ти молодець», – врешті Лукіч задоволений.

Одразу після цієї сцени Раміл виходить на вулицю, там у паузі між зйомками його забирають на інтерв’ю для кількох телеканалів.

– Як ваша YouTube-творчість відрізняється від кіно? – запитує журналістка.

– Максімально, – каже Раміл.

Початок липня, Будинок кіно в Києві, з кафе-бару «Вавілон» вибігають кілька молодиків у спортивних костюмах і з пістолетами в руках. За ними – малий у тій же футболці та з кров’ю над бровою. Після вдалого дубля з пробіжкою «Вавилоном», у якому відпрацював і головний актор, й актори в етюдах на другому плані, Антоніо Лукіч кидає «козу» з обох рук прямо в екран – цією сценою він помітно задоволений. Триває останній день зйомок «Люксембург, Люксембург» в Україні.

Поки знімальна група дозаписує окремі звукові доріжки акторів другого плану, Лукіч показує щойно зняту сцену з «Вавилону», але не окремо, а в поєднанні з іншими кадрами прологу. В одну послідовну сцену складається основна частина вступу, для нього використали одразу кілька локацій від Лубен до центру Києва, дознявши основний момент із потягом під Києвом, в Українці.

Щойно кілька сцен і локацій сходяться докупи, стає зрозумілою зав’язка стрічки: це флешбек у дитинство головних героїв у 1998 році. «Пролог – це історія про образ ідеального батька, який може миттєво вирішити будь-яке питання. Ми спеціально зняли так, щоб було зрозуміло: це так сприймає малий, який ідеалізує батька», – пояснює Лукіч. «Складність у тому, щоб ці три частини виглядали так, ніби це в один час і в одному місці, тому що ми знімали в різний час і в різних місцях», – додає режисер.

Запитую, як він ухвалює рішення, коли сцени остаточно склалися. Відповідає, що найкращою перевіркою для таких історій є музика: «Я вмикаю пісню й дивлюся, чи працює під неї фінальний кадр». На місці в Будинку кіно підібрали один трек відомого українського гурту, але Лукіч каже, що це не фінальний варіант, ще шукатимуть пісню 1998 року, яка підійшла б прологу.

«Шановні братки, хтось із вас раптом не забирав з собою пістолет?» – каже в рацію друга режисерка Ярослава Головко. Лукіч у цей час показує кілька сцен голові Держкіно Марині Кудерчук, яка приїхала на зйомки. «У цьому ресторані [«Вавилон»] не треба було нічого перероблювати, щоб зняти сцену в стилістиці 1990-х», – жартує Кудерчук. Коли запитую про стилізацію під 1998 рік художника-постановника Владлена Одуденка, він також відповідає з гумором: «Мені було не важко відтворювати 90-ті, тому що я прожив їх сам».

46-річний фахівець додає, що його команда спробувала максимально відтворити естетику того часу, але наголошує, що пріоритет мав інший. «Важливіше, ніж досконало відтворити побут 1998 року в шпалерах чи чашці, для нас було витримати загальну концепцію фільму. Зокрема, з обраною візуальною гамою та дуальністю образів», – пояснює лауреат Шевченківської премії, який працював з Лукічем уперше, а до цього відповідав за продакшн-дизайн, зокрема на стрічках «Плем’я», «Додому» й «Атлантида».

У заявці на відбір Держкіно бюджет фільму «Люксембург, Люксембург» заявляли потрібну суму в 42 мільйони гривень, врешті кошторис склав близько 28,5 мільйона гривень. На відміну від «Думок», здебільшого знятих на державні кошти як режисерський дебют (8,893 мільйона із загального бюджету в 9,258 мільйона), у фінансуванні другої стрічки дещо більша частка недержавних коштів: Держкіно виділило на проєкт 19 мільйонів і 977 тисяч гривень. Стрічка пройшла групу конкурсного відбору зі спільним виробництвом, решту бюджету залучив продакшн ForeFilms Володимира Яценка й Анни Соболевської.

Після закінчення процесу зйомок в Україні та перед вильотом на кілька змін зі зйомками до Люксембурга ми зустрічаємося з Антоніо Лукічем у мережевому кафе з круасанами напроти палацу «Україна». Це єдиний заклад поблизу, який починає роботу з 08:00, а Лукіч саме повертається з ранкової зйомки для одного з телеканалів. Коли я переповідаю йому слова Кудерчук, він реагує у фірмовому стилі. «Я дуже вчасно закінчив університет – у момент, коли почалися історії з підтримкою кіно», – починає відповідь із серйозним обличчям Лукіч. Витримує паузу й додає: «Але, крім дебютів, на мою думку, треба підтримувати й треті фільми режисерів. Не варто забувати, що саме третій фільм повинен визначити майстерність режисера. Режисери, які готуються саме до третього фільму, повинні бути підтримані, почуті, прийняті й зрозумілі». На відміну від дебютів, які держава фінансує на 100%, із фінансуванням подальших фільмів режисерів в Україні все складніше.

Запитую в нього, яким може бути його третій фільм. Лукіч відповідає, що після зйомок «Люксембург, Люксембург» думає не про це, а про те, як упоратися з емоційним вигорянням. «Можливо, через надлишок стресу й хвилювання», – шукає пояснення режисер. Чи завжди так буває після зйомок? «Тут працює закон: що довше тривали зйомки, то легше дивиться фільм. Я дуже сподіваюся, що фільм буде дивитися легко, тому що нам було достатньо складно і з графіком, і з випрацюванням, і з моїм стилем роботи», – відповідає Лукіч.

Каже, що в другого фільму дійсно більший бюджет, ніж у «Думок», але ці цифри не повинні вводити в оману.

– Бюджету ледве вистачало, – розповідає Лукіч. – Вийшло так, що задум більший, ніж те, що ми могли дозволити собі зняти. Це як з Олімпіадою: ми хочемо, щоб українські спортсмени отримували не тільки бронзу, а десять золотих медалей, як в Атланті. Хочемо голлівудське кіно, але грошей у це вкладається буквально в 10–15 разів менше.

Коли ми спілкувалися з Лукічем у березні, до початку зйомок «Люксембург, Люксембург», він згадував про нову ідею, яку можна було б реалізувати у фільмі чи серіалі. В один момент, переказував Лукіч, на планеті з’являється дивний монотонний звук, і ніхто не розуміє, звідки він взявся. Запитую, чи може він повернутися до цієї ідеї зараз. «Ні, це були пустощі, це все залишилося для мене в минулому, – каже Лукіч наприкінці липня. – Мені набридло жартувати та розважати, набридло бути смішним, набридло сприймати себе людиною, яка всіх веселить. Це все мені вже остогидло».

– Із «Думками» в мене був період закоханості в кіно, – переводить подих Лукіч. – На «Люксембурзі» я зрозумів, що навчився знімати. Але водночас, здається, повністю розучився, як треба жити.

Запитую, що йому зараз цікаво робити в такому разі. «Нічого не цікаво, взагалі, – каже Лукіч. – Зараз у мене період вигоряння, з яким я намагаюся якось ужитися».

У цитати Девіда Фінчера, про яку ми згадували на початку, є ще одне речення на продовження: «Наскільки складною не здавалася б робота режисера за цим описом, коли в тебе все виходить, це захоплює та підбадьорює».