Ліцензію на 20 показів бродвейського мюзиклу «Кабаре» отримав Молодий театр. Це перший бродвейський мюзикл, який покажуть в Україні. Прем'єра мюзиклу на Бродвеї відбулася в листопаді 1966 року, а згодом за сюжетом п’єси зняли однойменний фільм, який отримав вісім «Оскарів» і три премії «Золотий глобус».

На перший погляд, ця історія може здатися легковажною, але на тлі кабаре в Берліні 1930-х років зароджується нацизм. Щоби поставити цю п’єсу, Молодий театр уперше залучив живий оркестр і балет Freedom під керівництвом Олени Коляденко. Для постановки на сцені театру, де виступатимуть 37 артистів одночасно, повністю прибрали куліси, а також пошили понад сотню костюмів, багато з них – із перероблених матеріалів. За словами керівника Молодого театру Андрія Білоуса, це наймасштабніший проєкт театру за 11 років.

Редакторка The Village Україна Вікторія Кудряшова відвідала генеральний прогон постановки перед прем’єрою 1 грудня й запитала в авторів вистави, чому «Кабаре» – це не про канкан, як збирають «пазл» з оркестру, балету й драматургії й чи справді бродвейський мюзикл може бути близький українському глядачу.

Під час репетиції

   

До Молодого театру ми приходимо в той момент, коли репетиції в розпалі. Виконавиця головної ролі Ніколетта Мочані (Саллі Боулз) саме повідомляє своєму партнеру по сцені, Борису Орлову (Кліф), що вона вагітна (так, це невеликий спойлер). У їхній «кімнаті» – друкарська машинка та смарагдовий ретро-диван, який замовили спеціально для вистави.

Ніколетта Мочані в ролі Саллі Боулз

Пізніше на сцені з’являється Артем Мартинішин у ролі нациста, Ернста Людвіга. Режисерка Олена Коляденко зупиняє його та просить ще раз вийти його на сцену, тепер з іншого боку. Художниця з костюмів Дарія Біла постійно метушиться: то з’являється, то зникає, і жартома питає, хто хотів би випрати дев’ять балетних пачок. Оркестр під керівництвом Дмитра Саратського, для якого побудували другий ярус на сцені, терпляче чекає.

У коридорі театру вже напівтемрява. Незвично порожній буфет, де-не-де зі стін дивляться портрети акторів. Команда розповідає, що одного разу навіть проводила репетиції вночі, під час комендантської години, коли потрібно було зняти відео для реклами вистави (закінчили майже о 5:00).

«Нам була знайома ця історія існування в мюзиклі, коли, грубо кажучи, актори співають і танцюють у виставі, тобто виконують хореографічні та вокальні партії. Ми звикли існувати в драматичному театрі, а тепер треба знайти нову форму існування, яка водночас не буде переграванням і не буде за собою тягнути психологічну драму. Це не водевільний театр і не оперетний. Це особливе кабаре, психологічне», – розповідає за лаштунками виконавець ролі Ернста Людвіга, Артем Мартинішин.

Артем Мартинішин  (Ернст Людвіг) на гримі

«Мій персонаж узагалі уособлює те, про що, частково, наша вистава, – продовжує Мартинішин. – Про те, як люди змінювалися під впливом своїх бажань після приходу нацизму. Я є тим самим уособленням зла, яке прийшло в тодішню Німеччину. Мій герой працює в парі з фройляйн Кост [роль виконує Вікторія Ромашко], вона допомагає йому шпигувати й врешті «здає» моєму персонажеві єврея, який живе в хостелі фройляйн Шнайдер [грає Альона Узлюк]. Ми разом із фройляйн Кост виконуємо нацистську пісню, вона одна з основних у виставі. Це такий марш, який символізує прихід нацизму».

Ярослав Чорненький у ролі гера Шульца

Як і у виставі, фройляйн Кост, тобто Вікторія Ромашко, опиняється поряд, кутаючись у леопардову шубу: «Мій костюм мене видає. У нас такі гротескні, яскраві костюми. Я граю жінку – приховану нацистку. Просто не було обставин, коли її могли б викрити. Це заздрісний, егоїстичний персонаж, схильний бачити проблеми не в собі, а в комусь іншому, якійсь іншій нації», – каже Ромашко.

Найкращим моментом у виставі майже вся команда називає сцену, коли єврей Шульц приносить ананас, це подарунок хазяйці готелю, фройляйн Шнайдер. «У п’єсі є любовна лінія молодих хлопця й дівчини, а є любовна лінія літньої пари. У них така зворушлива любов, вона так чуттєво приймає цей ананас», – усміхається Вікторія Ромашко. На тлі розмови лунає після Кліфа «Не йди», яку виконує Борис Орлов. «Теж класна пісня», – додає акторка.

Доволі важко дочекатися, поки закінчить репетиції виконавиця головної ролі Саллі Боулз (Ніколетта Мочані): навіть після «офіційного» завершення репетиції актори продовжують «проганяти» текст.

Вікторія Ромашко у ролі фройляйн Кост

У перерві піднімаємося просто на сцену до Ніколетти. Акторка переводить подих, п’є воду й зізнається – вона досі в пошуку своєї героїні: «Це зірка кабаре, з неї аж випирає енергія. Так довго тримати увагу глядача досить складно, бо насправді я дуже далека від цієї ролі, закрита людина. Моя героїня, Саллі, наче випромінює із себе любов до всього, до чого торкається. Але під її експресивністю та гіперактивністю ховається маленька дівчинка, яка опинилася у вирі складних обставин. Ці події призводять до трагічного вибору, і їй треба вирішити, який крок зробити», – описує виконавиця головної ролі.

Кастинги на головні ролі почали ще в червні, розповідає режисерка Олена Коляденко. «На першому кастингу я нічого не зрозуміла. Усі акторки здалися мені прекрасними, як можна обирати з талановитих? Тому був повторний кастинг, із костюмами й гримом. І там ми вирішили, що головну роль буде грати Ніколетта. Це саме та роль, за яку Лайза Міннеллі отримала «Оскар», – каже Коляденко. 

Активні репетиції почали з 1 вересня. За тиждень до прем’єри почали найбільш складний процес, бо на сцені треба поєднати оркестр, балет і драматичну дію, які спочатку ставили окремо в репетиційних залах, додає режисерка.

«В основі – книжка, яку потім переробили в мюзикл. У п’єсі кілька ліній і переплетінь тем – зародження нацизму, антисемітизм, гомофобія. Кабаре – лише тло, на якому ці драматичні історії стають більш випуклими», – розповідає керівник Молодого театру Андрій Білоус.

«Це багатошаровий мюзикл, де і музика, написана 60 років тому, і сюжет, допомагають розкрити справжню драму. Це час, коли зароджувався нацизм, і кожен із героїв робив вибір: хтось, наприклад, вирішив мовчати, а хтось – виїхати з країни. Щось нагадує, так? Нам ця історія здалася дуже близькою», – коментує режисерка вистави Олена Коляденко.

«Цей спектакль такий циклічний, як життя. Коли я вперше в Лондоні побачила цю виставу, то два дні не могла передзвонити режисерці. Я не могла повірити, що історія настільки повторюється. І не могла це внутрішньо пережити, то те саме побачила рік тому. Я відкрила лібрето й побачила ті самі фрази: «Я не цікавлюся політикою. Я просто хотіла кохати», – ділиться театральна художниця Дарія Біла.

На сцені

   

«Двоповерхову» декорацію треба монтувати протягом двох днів, тому в театрі навмисне ставлять кілька прем’єрних показів підряд – 1, 2 і 3 грудня, розповідає Олена Коляденко. 

За її словами, вистава буде інтерактивною й навіть матиме інтро у фоє. «У нас немає куліс, тому все стає трохи умовно. Так ми намагаємося поєднати залу з персонажами, щоб вони відчули єдність із цією історією», – каже режисерка. 

Олена Коляденко

«Уся декорація – це «скелет», у якому є ще один «скелет», там ніде сховатися. У цьому оголеному грубому «скелеті» відбувається ще й людське, емоційне оголення. Метал та оксамит із довгими китицями додають холодної драматичності й конфліктності», – пояснює художниця Дарія Біла. Вона зізнається: на момент репетиції [23 листопада] досі шукають рішення, де будуть переодягатися актори.

Наприкінці репетиції зі сцени спускається керівник оркестру Дмитро Саратський. Запитуємо його, чи важко оркестру грати на сцені Молодого, коли музиканти сидять просто на сцені (хоч і на другому ярусі).

«Цей мюзикл можна показувати й у маленькому клубі, тому сцена не мала, акустика чудова. У кабаре оркестр – це частина дії, жіночий бенд прописаний у п’єсі. Це створює дві реальності, драматичну та альтер-реальність, кабаре. Ми постійно щось вигадуємо. Спочатку я не бачив артистів, тому ми повісили дзеркало. Потім вони не бачили мене, тому довелося повісити камери», – відповідає Саратський.

«Складнощі в тім, що ми не звикли працювати з ліцензійним музичним матеріалом. Коли тобі надсилають ноти мюзиклу, який ніколи не показували в Києві й узагалі в Україні, то ти маєш працювати з цим уперше. Труднощі були й зі звуком і мікрофонами. У нас на сцені 13 специфічних радіосистем, із такими системами в театрах так зазвичай не працюють. Це складна технологічна робота, яку ми робимо, як піонери», – додає керівник оркестру.

У костюмерній

   

Невелика кімната, ущерть заповнена вішаками з різноколірними костюмами та коробками, із яких виглядають чоботи. Працівниця театру щось шукає, тримаючи голку із жовтою ниткою. Біля вікна стоїть чорний манекен із майже готовою сукнею попелясто-рожевого кольору, яка обшита десятками троянд. Це одна із суконь Саллі, головної героїні, на яку продовжують дошивати троянди. На екрані в кутку транслюють велику сцену, щоправда, без звуку.

Це не єдина кімната, де створюють костюми Молодого театру. Через дорогу від театру розташована ще одна костюмерна, там кипить робочий процес. Крім того, чимало костюмів зберігаються в підвалі. Художниця Дарія Біла розповідає: лише два тижні команда художників витратила на те, щоб перебрати всі костюми та знайти потрібні тканини для вистави. Роботу над створенням костюмів почали ще в серпні. За кілька місяців команда з чотирьох людей мала створити понад сто образів.

Художниця Дарія Біла з помічником

«П’єса має велику кількість акторів. Ми з режисеркою почали з того, що розписали, хто ці люди за характером. І як художниця я зрозуміла, що це буде виклик, бо простих образів не було. Кожна людина – це окрема історія, і цю історію мав відображати костюм», – каже Дарія Біла, і починає по черзі показувати костюми.

«Багато костюмів – це перероблені речі. Ось, наприклад, кофта мого чоловіка, а оце частина мого плаття. Ми тут нашили залишки біфлексу від купальників та обшили її старим мереживом. Я не купувала готові шнурівки, усі ці стрічки вистрочувала з інших речей. Усе робили вручну», – зауважує художниця.

Костюм, пошитий із двох шкіряних курток, боді зі стразами, карнавальні маски з пір’ям, кокетливі банти, хустки з різноколірними чубчиками – художниця швидко перебирає костюми й аксесуари, миготять фактури й кольори. «Уявіть собі, що це кабаре відбувається не сьогодні, не вчора й не завтра. Ми відчуваємо, що воно з якоюсь історією, але не знаємо, з якою. Тому мені треба було, щоб усі костюми були «припудрені», наче вони трохи полежали», – описує художниця.

«Окремих репетицій для художника немає, я не можу сказати: вдягніть костюми та вийдіть на сцену, тому я біжу, вдягаю героїв, потім вибігаю, і так по колу. Зазвичай я одразу розумію, «прилип» костюм чи ні, але буває таке, як сьогодні, що костюм «не сидить», і тоді треба все перероблювати. Може бути шість однакових костюмів, але вони «сидять» на артистах по-різному», – каже Дарія Біла.

Взуття для вистави допоміг розробити бренд Kachorovska, а панчохи брали в бренда Shur Shur: «Я написала брендам, яким була знайома, що мені треба доповнити образи, і вони з радістю пішли на зустріч, зробили нам знижки. Shur Shur багато панчіх віддали безплатно, а з Kachorovska ми весь час домовлялися про примірки, замовляли тканини, робили обшивку цього взуття», – додає художниця.

Лише в головної героїні Саллі п’ять або шість костюмів, а образів – ще більше (коли акторка залишається в попередньому костюмі, але знімає бант або надягає шубу). Наприклад, сукня героїні, у якій вона виконує фінальну пісню, має п’ятиметровий шлейф. «Цей шлейф – як її життя. Я хочу, щоб шматочок сукні залишився десь там за декорацією, щоб глядачі не бачили, де кінець цього шлейфу», – коментує Дарія Біла й таки біжить прати балетні пачки.

У коридорах театру

 

   

Поки тривають репетиції «Кабаре», керівник Молодого театру Андрій Білоус – на репетиції іншої вистави. Нарешті перетинаємося з ним за лаштунками. Актори готуються до вистави, яка почнеться о 18:00: зачиняють і відчиняють двері, вітаються з керівником і врешті-решт збираються разом, складаючи руки одна за одну – давня запорука вдалої вистави.

«Кабаре» – найбільш масштабний проєкт за 11 років, бо ми вперше працюємо з живим оркестром, – розповідає керівник театру. – У театрі Франка, Театрі оперети чи Київській опері оркестр є у штаті, вони знають, як із цим працювати, а для нас це був новий досвід – до цього ми працювали з фонограмою. Крім того, у виставі велика кількість професійних танцівників, які співпрацюють із зірками на телебаченні. Усе це вимагає технічного забезпечення, костюмів, декорацій, тому вистава доволі дорого. Але в нас є і дорожчі вистави за цими показниками».

Андрій Білоус працював над перекладом постановки. «Цей мюзикл має три версії. Перша версія – 1967 року. Потім зняли фільм, до нього ввійшли додаткові пісні. Вони ввійшли у версію 1987 року, яку ми й будемо ставити. Є ще пізніша версія, перероблена, але її можуть ставити лише в США. У всіх інших країнах, які купують ліцензію, показують версію 1987 року», – пояснює Білоус.

За його словами, перекладати було непросто, бо мюзикл мав певні технічні особливості. «Я переклав багато драматичних творів, але з піснями працював уперше (маю музичну освіту). До того ж після перекладу пісні доопрацьовують на практиці – десь звук погано виспівується, а щось фонетично звучить не так, як хотілося б», – коментує керівник театру.

Попри це, глядач не помітить суттєвих відмінностей в українській версії мюзиклу: «Деякі номери додали, деякі – викинули, деякі поєднали між собою. Помітити ці зміни може лише фахівець», – вважає керівник Молодого театру.

Запитуємо, які умови має ліцензія бродвейського мюзиклу: «Це стандартний процес: ми подали заявку, правовласники, які дають ліцензію на бродвейські мюзикли в усьому світі, її розглянули. Поки це ліцензія на 20 показів, але якщо вистава буде успішною, то можна буде вести перемовини про наступні. Ці 20 показів можна розтягнути на два роки, а можна показати за місяць», – коментує Білоус. У Молодому театрі вирішили показувати три вистави «Кабаре» на місяць, а отже, покази триватимуть приблизно до червня 2024 року. 

Фото: Софія Саніна/Молодий театр