ТеатрІван Уривський зробив «Конотопську відьму» виставою року. Інтерв'ю з наймоднішим режисером театру

– В анонсі вистави ви кажете, що ще не працювали з темою корупції. Чому таки вирішили почати? Наскільки я розумію, ви обирали з кількох творів для постановки.

– Мені було цікаво поставити «Хазяїна», бо я не знав, як робити цю п’єсу. Вона мені здавалася дуже нетеатральною й побутовою, місцями вузькопрофільною, але добре скроєною. Також мені було цікаво поговорити не про любов, сім’ю, смерть чи зраду, а про бізнес-схеми, корупцію. Хоча в п’єсі є і про сім’ю, і про дружбу, і про зраду, але бізнес-імперія «Хазяїна» – це основа. 

Я довго вагався між двома п’єсами. Другу не буду називати – це не українська класика, але я її поставлю пізніше. У мене йде багато сил та енергії, щоб вибрати назву. Зазвичай я називаю кілька керівнику театру й маю право вибору, а потім мучуся, на якій зупинитися: перечитую п’єсу, дивлюся на акторів у трупі – чи зможуть вони зіграти ту чи іншу роль. У певний момент пазли складаються. [Керівник Театру на Подолі] Богдан Бенюк одразу був не проти, хоча в театрі вже йде п’єса-побратим «Хазяїна» – «Сто тисяч». Думаю, це інтуїція, може, любов до Карпенко-Карого спрацювала.

– Як загалом відбувається співпраця з різними театрами, коли основне місце роботи для вас – це театр Франка? Вам дзвонять і просять поставити п’єсу?

– Так, у театрі Франка я маю раз чи двічі на рік поставити виставу, це мій основний театр, але якщо в мене є вільний час, то цікаво пізнавати інші театри, їхні цехи та людей. Бо ти звикаєш до одних акторів, то потім з іншими акторами тобі може бути складно. Робота в інших театрах дає новий досвід, різноманітність, іншу енергію.

Коли я був молодий, то сам дзвонив до театру та просив поставити дипломну виставу, мені багато відмовляли. Зараз дзвонять мені й пропонують поставити. Я дуже рідко погоджуюся. Психологічно мені важко ставити понад три вистави на рік.

Режисер залежить від часу, акторів та інших чинників. Спочатку коронавірус, потім повномасштабна війна, багато цікавих проєктів «злетіло». У наших реаліях усе дуже швидко змінюється. Потрібно, щоб усе збіглося за часом. Наприклад, вистава в Івано-Франківську [«Підступність і кохання» за Шиллером] тягнулася чотири або п’ять років, а «Хазяїна» я поставив за кілька місяців після задуму.

– Якщо говорити про «Хазяїна», то в мене як у глядачки одразу виникає невідповідність – як можна про буряки говорити в офісних костюмах? Але виходить доволі органічно. Особливо класні були вівці, які паслися на екрані.

– У цьому ж і прекрасність української класики взагалі – що вона звучить парадоксально. Так, текст «Хазяїна» в офісі – це парадокс. Це такий бізнесмен, який заробив багато грошей і зміг побудувати в селі такий офіс. У цьому парадоксі і є для мене театр. І так, вівці – на екранах, десь далеко, їх не можна торкнутися. Це про цікавість цієї історії. 

– Як ви вирішуєте для себе, це хороший підхід до осучаснення чи це вульгарно? У театрі є своєрідні «бета-рідери», як у літературі, яким ви показуєте виставу?

– Я сам на собі тестую і з художником-постановником. Що таке осучаснення? Ми всі живемо в сучасності, і, якщо ти йдеш «від себе», то вистава вже сучасна. Але є різна сучасність. «Хазяїн» – це сучасність напряму: телефони, телевізори, кулер в офісі. Мені раніше таке не подобалося, це було не моє. Але коли я зробив певну кількість вистав, то зрозумів, що саме цього мені не вистачає. 

В інших виставах, як-от «Конотопська відьма», немає сучасних костюмів. Вони народні, але стилізовані й чорно-білі. Є хата-мазанка, усе автентичне, можна сказати. Але акторська природа існування, «монтаж», іноді музика сучасних композиторів надають п’єсі свіжого подиху. Вона зроблена за сучасними технологіями створення вистави. Будь-яку виставу можна назвати сучасною, навіть якщо там є сині шаровари й кольорові вишиванки.

– Але ж справа ще в смаку.

– Правильно, смак. Сучасність ще у смаку, це для режисера й актора один із найголовніших чинників. У мене зараз студенти, перший курс, і перше, чого я хочу їх навчити – це смак. Він у кожного свій, але має бути хорошим. Ми ж розуміємо, коли приходимо на виставу, що ця вистава «смачна», а ця – «несмачна». Але в «несмачних» вистав також є глядач. Його не можна звинувачувати в тому, що в нього немає смаку. Може, він просто не бачив іншого театру.

– Повертаючись до «Хазяїна». Цікава була знахідка з фіолетовим світлом, яке спалахувало тоді, коли герої не встояли перед корупцією.

– Гроші світяться під ультрафіолетом, як мітки. Мені хотілося провести цей прийом всією виставою, але є специфіка використання цього ультрафіолетового світла. Воно не працює, якщо ще є якесь інше світло, втрачається ефект. Технологічно це було складно зробити, тому ми лише в трьох місцях вистави це позначили.

– Як думаєте, вистава вийшла мінімалістичною?

– Середньомінімалістичною. «Конотопська відьма» – це більше про мінімалізм. У «Хазяїні» було багато офісного побуту. Було ще більше, але ми його прибрали. А загалом я люблю, щоб не було нічого зайвого, щоб усі предмети були відпрацьовані й на своєму місті.

– Мені здалося, що в обох виставах ви використовуєте кінореференси, щось з італійської неокласики. Наприклад, неоновий хрест на стіні в сцені з «Конотопської відьми» нагадав про «Молодого папу». Це так, чи я шукаю те, чого немає?

– Знаєте, зараз такий час, що театр може бути в кіно, а кіно – у театрі, грані потроху змиваються. «Кіношна» картинка мені інколи подобається. У «Хазяїні» вона навіть більш «кіношна», ніж у «Конотопській відьмі». Мені вже згадували й серіал «Офіс», і фільм «Вовк з Волл-стріт», у глядачів складається враження, що є якісь відсилання. Навмисно ми їх не робили, але хотілося досягти «кіношної» картинки. Я сам жартома це називаю «вистава – ситком». Тільки ситком на серйозні теми.

У плані акторської гри досягти «кіношності» – це найскладніше, бо природа існування актора відрізняється. У «Хазяїні» хочеться, щоб актори існували «кіношно», тобто великим планом. Бо невелика сцена, і сама сценографія пропонує такі умови гри.

Кіно я ще не знімав і не маю таких навичок, але можу побавитися з цим на сцені. Театр прекрасний тим, що там ти можеш робити все, що захочеш, це жива структура. Можна експериментувати не лише з кіно, але й із музикою чи живописом – великий вибір, головне, щоб була фантазія. Є black box – і роби, що хочеш. Як, наприклад, у «Хазяїні».

Я давно хотів попрацювати з такою картинкою сьогоднішнього дня. Ще два роки тому я б не поставив би телевізор на сцену, я б навіть не міг про таке подумати, бо для мене це був би не театр. А зараз – чому б ні, хочеться спробувати різне, хочеться шукати. Найголовніше – це збуджувати себе, щоб у цій професії не ставало нудно й одноманітно. Тому я й роблю такі вистави, як «Хазяїн» чи «Конотопська відьма», які відрізняються від усього, що я робив раніше.

– Ще до «Конотопської відьми» ви поставили «Калігулу». Над цією виставою ви почали працювати ще до повномасштабної війни. Коли зрозуміли, що хочеться чогось іншого?

– Це було поступово. «Калігула», «Пер Гюнт», «Безталанна», «Трамвай «Бажання», «Лимерівна», «Камінний господар» – це різні вистави, але зроблені плюс-мінус зі схожою атмосферою у плані музики, монтажу вистави. Я любив створювати образи прямо такі конкретні й заплутані. Але мені стало нудно з цим працювати, не пішло. Це як їсти заварне тістечко щодня, і через місяць тебе починає від нього нудити. Зі мною трапилося те ж саме. Коли переходиш до іншого тістечка, то, можливо, за пів року тобі захочеться знову тістечка із заварним кремом. Тому дві останні вистави вийшли більш іронічні, хоча й попередні були з іронією.

«Хазяїна» ми зробили доволі швидко, за півтора місяця. Я й раніше таке робив, «Фрекен Юлію» ми поставили за 22 репетиції. Мені нецікаво робити довгу виставу, хочеться «стрибнути» в матеріал і «витиснути» з нього максимум. 

Також шість або сім тижнів – це європейська структура, мені було цікаво потренуватися й у плані організації творчого процесу. Якщо ти потрапляєш у якийсь серйозний європейський театр, то треба вміти працювати в такі строки, бо на наступний день там уже почнеться робота над іншою виставою. В Україні теоретично можна сказати: «Я не встигаю, давайте перенесемо ще на місяць».

– А «Конотопську відьму» за скільки поставили?

– За два місяці. Але до цього ми ще два місяці придумували сценографію, костюми – треба було пошити, закупити матеріали. У театрі Франка це довгий процес. Також треба було написати музику, зібрати всі пісні, які є у виставі.

Така стилістика була для мене нова. У мене були спостереження за глядачем, що саме така вистава зараз потрібна. Оскільки зараз війна, я вирішив зробити цей крок і для себе теж. До цього я робив похмурі, млосні, тягучі вистави й кайфував від цього, але в якийсь момент захотілося якоїсь світлої вистави в плані візуалу чи подачі.

 – Насправді сюжет «Конотопської відьми» не дуже світлий. І ще цікаве рішення зробити виставу чорно-білою, як воно виникло?

– Воно виникло, коли з’явилася оця біла мазанка нескінченна. Нам із художницею Танею Овсійчук захотілося чогось чорного. Це було просто.

А світла вистава – я маю на увазі з гумором. Я ніколи цим не зловживав і вважав, що не можу робити якісь смішні штуки. Але це не чисто комедія, там дуже багато думок закладено. Якби я робив цю виставу раніше, я зробив би її страшнішою, тягнув би драму й трагедію. Але я не хотів так робити в той момент. Пістряк із Забрьохою знищують людину й навіть цього не помічають, і для них це як гра. Убивство жінок відбувається «легко».

Насправді це дуже страшна історія. Тема реально серйозна: засуха, природні катаклізми, герої ухиляються привести військо на збори до гетьмана. Багато актуального, але подача іронічна. Інколи про серйозні речі треба говорити з гумором, так само як у «Хазяїні». Те, що роблять герої – це бацила нашої держави, але якщо показувати такий фарс, то це стає ще страшніше.

 – Чи є щось таке в «Хазяїні», що зробили вперше?

– Наприклад, сценографія. Коли ми зустрілися з Петром Богомазовим, я кажу: «Петю, нам треба зробити те, що ми не робили до цього, взагалі. Ніби виставу поставив інший режисер». Я й «Конотопську відьму» хотів під псевдонімом випускати, написати своє прізвище задом наперед. 

«Хазяїн» – це іронія з мене. Я не дуже люблю телевізори чи довгі побутові сцени, як тоді, коли герої їдять. Але я вирішив таке зробити й подивитися, що з цього вийде. 

– Загалом які були відгуки?

– Перед прем’єрою ми зіграли три прогони на глядача [інтерв’ю записували за день до прем’єри, 25 листопада]. Я завжди так роблю, щоб актори трохи впевненіше почували себе на прем’єрі. І не лише вони, але й освітлювачі, звукорежисери, усі технічні служби. До прем’єри треба «награти м’язи», це важливий момент. Тому передпоказ – це для мене ще репетиція, ми перевіряємо, що працює, а що ні, що можна встигнути доробити. Коли приходить глядач, то з’являється ще одна дійова особа у виставі, яка вносить свої корективи – певний темп, правила гри. Тому ми робимо генпрогони перед глядачами.

Першим глядачем були студенти. Я завжди борюся за те, щоб пускали студентів, бо вони навчаються, їм цікаво. Тому перший пробний показ був суто студентським: ми зібрали мій курс, [Богдана] Бенюка й Довженка [В’ячеслава Довженка, виконавець головної ролі «Хазяїна»], вийшла майже повна зала. На преспоказі була більш доросла аудиторія. Загалом мені здавалося, що «Хазяїн» – це більш доросла історія, але студентам вона теж «зайшла», як на мене.

Мені цікаво почути відгуки після прем’єри. Здебільшого глядачі пишуть їх у соцмережах, але спеціально не хочу питати. Я сам відчуваю, у мене є такий сенсор, на який я спираюся. Тому насамперед є моя оцінка й оцінка акторів. Мені дуже важливо, щоб актор кайфував від того, що він робить. І якщо це відбувається, то це великий успіх для мене. А потім я відштовхуюся від того, чи кайфую я, чи хочу передивлятися виставу. 

– Мені здається, актори кайфували.

– Мені теж хочеться в це вірити, бо «Хазяїн» – дуже акторська вистава. Звісно, ми йдемо за текстом Карпенка-Карого, але якщо в деяких моментах виникає імпровізація, я за те, щоб актори не боялися її використовувати. Це достатньо ігрова вистава, тому хочеться, щоб вони балувалися на сцені. Уже після вистави я можу сказати, що це зайве й не потрібно.

Чомусь останнім часом у «Конотопській відьмі» та «Хазяїні» мені хочеться зробити менше своєї присутності й більше віддати актору. Це круто, коли актор кайфує й відчуває свободу. Театр для мене став на грані імпровізації й точного існування в сітці вистави. Це такі внутрішні експерименти для мене. Не знаю, чи вийде, подивимося з часом.

– Актори часто вносили свої «фішки»?

– Актори дуже багато вносять, бо я це дозволяю. Наприклад, бітбокс вони запропонували. Був момент, коли я запропонував Серьожі, який грає Харітона Залуського [Сергію Гриніну], щоб він почав трошки м’ятися, бо дуже злякався. На наступну репетицію актори мені принесли цілий естрадний номер. До речі, у Залуського в п’єсі було прізвище Зеленський: ми це змінили, бо не хотіли дешевого хайпу на відомому прізвищі, та і в структурі вистави це виглядало недоречно. 

Мені як режисеру головне – задати настрій і правила гри, а далі я щось «підкидаю», щось – актори. У «Хазяїна» більш довільна структура, там є сцени, де можна гратися, але водночас у цих сценах є кордони. Наприклад, є сцена планування, там можна бавитися, скільки хочеться. Але далі є сцена, де цього робити не можна, щоб вистава тримала структуру. Як режисер я вибудовую каркас, щоби вистава не «розвалювалася», роблю якісь точки, де вистава «збирається» через музику чи точну мізансцену. Потім концентрація знову відпускає, і можна імпровізувати. Я зараз шукаю для себе формулу в театрі.

– Я помітила, що ви там даєте посилання на самого себе. Коли герої говорять про пам’ятник Котляревському, а потім про режисера, який осучаснює українську класику.

– Це вони імпровізували на репетиціях, я насправді спочатку про цей жарт не знав. Там Феноген питає: «Хто такий Котляревський? Може, йому не лише пам’ятник, а ще й п’єсу поставити?» А далі вони почали цей жарт розганяти. Коли актори входять у кураж, вони завжди щось додають. Мені цікаво, що вони можуть сказати на наступній виставі, але, звісно, у межах тексту. З «буряками» та «економами». І «шмаровоз» – це ж теж слово Карпенко-Карого, його текст.

– Загалом наскільки ви змінювали текст, як його адаптували? 

– Ми просто дуже його скоротили. Насправді майже нічого не додавали, крім цього моменту з Котляревським. Ще був момент, коли Ліхтаренко каже: “Monica, happy birthday, present for you”.

Для мене важливий парадокс тексту й картинки, у цьому стилістика й концепція. П’єса отримує нове дихання й нову історію. Якщо переписати «Хазяїна» сучасно, п’єса б працювала не так. Хоча я вже чув відгуки: «Спотворили українську класику, познущалися з неї».

– Як загалом оцінюєте виставу – вдалося?

– Навіть у хорошій виставі, коли здається, що все збігається одне з одним і рухається у хорошому темпі, є помилки. У мене довго було відчуття, що не виходить. Вистава народжувалася швидко, але важко. Це був один із найважчих процесів для мене. Але є й моменти, від яких я кайфую як глядач, інакше навіщо було ставити?

– Це які моменти?

– Перехід на день народження Хазяїна, наприклад. До цього вистава йде більш-менш рівно, послідовно. Сцена дня народження вийшла на контрасті до першої частини, де вішається Зозуля. Він робить це за сценою, але ніби в прямому ефірі. 

Також на сцені планування мені бувало смішно на репетиціях, коли актори розкручують жарти. Але мені про це незручно казати.

Я хочу й далі робити свою роботу, яку я люблю, й отримувати насолоду від цього, а не змагатися із самим собою