Антон Тимошенко став першим українським стендап-коміком, який зібрав найбільший концертний майданчик Києва й України – палац «Україна». Головний редактор The Village Україна Ярослав Друзюк зустрівся з Тимошенком до сольного концерту 14 жовтня (ще до того, як оголосили солдаут) і поговорив із ним про те, що це означає для нього й українського стендапу загалом.

– Я почну з пафосного запитання: що для тебе означає сольний концерт у палаці «Україна» й що це означає для українського стендапу?

– Можу спойлернути один прикол із сольника, про популярність під час війни. Як це відчувається: що більш популярним я стаю, то більше людей знає, що я не служу. Ось так я сприймаю свою популярність на війні. У мене дійсно виросла аудиторія [після 24 лютого], але це дуже дивно.

Що мені подобається зараз у житті, чого зараз не так багато, це коли я йду вагоном «Інтерсіті» й бачу, що на мене дивиться якийсь чоловік чи жінка. Вони спочатку такі: «Хм…» А потім усміхаються. Прикольно, що люди усміхаються, бо просто мене побачили: «Блін, це той тіп». [сміється] Можеш навіть нічого не казати. Це просто піднімає настрій, це найкраще зараз відчуття. 

Що це означає? Для мене палац «Україна» – це, по-перше, я збираю гроші й віддаю їх на ЗСУ. Це я доводжу, що я смішний комік. Це я показую, що український стендап може бути на настільки високому рівні, на таку широку аудиторію. 

І я вважаю, що все це класно, але на тлі війни – це залупа їбана. Це десь 1% потрібності. Ні, 0,5% потрібності. Слава богу, що можна хоч трошки грошей зібрати й передати на ЗСУ, щоб почуття провини не кричало. Бо повертаєшся після концерту, відкриваєш стрічку новин, бачиш щось про війну й такий: «Ну, добре, що в мене вже є матеріал, бо нових жартів я вже після цього не напишу».

Тобто без війни – цей сольник ніби неймовірна подія. Це, по суті, усе: після палацу «Україна» мені можна отримувати героїнову залежність і смерть у 33. Я все зробив у цьому житті. [сміється] Але зараз я такий: «Ну, гарно. Але треба щось ще робити». Думаю, коли я виступлю, я порадію, тоді ще день порадію, а тоді почну думати, на що далі збирати. Вася Байдак цей знову буде щось робити… «Він стільки грошей зібрав, а я стільки…» [сміється] 

Як ще виправдовувати свою корисність? Бо ти виправдовуєш корисність, поки піднімаєш ці ставки. А далі не знаю, які будуть думки в моїй голові. Тому палац «Україна» – це для мене можливість хоч трошки виправдати свою корисність. 

– Як там було в Байдака: «Мамо, я купив машину. Але не собі, а на ЗСУ». 

– Ми теж про це жартуємо. Моя мама така смішна, каже: «Ти що, прямо всі гроші [з палацу «Україна»] віддаси на ЗСУ?» [сміється] Кажу, усі. Але з інших міст трошки грошей залишиться, не переживай, ма. [сміється] 

– Гаразд, а що це означає для українського стендапу? Тому що це перший сольний концерт українського коміка на настільки велику аудиторію.

– Ну так, це і про те, що наш стендап уже вийшов на рівень палацу «Україна», не тільки мій, а український стендап [загалом]. Там уже можуть виступати різні коміки. Просто це страшно – його збирати. І хотілося довести, що це важливо. Я відчув у певний момент, що в мене є доволі велика впізнаваність, бо мене почали впізнавати в турах або коли я десь виступаю в «солянці» з іншими коміками, а раніше не впізнавали. Плюс є знайомі, які мають аудиторію й можуть допомогти мені [зібрати сольник]. 

Я був упевнений, що ніби цей момент наступає. Треба спробувати. Сподіваюсь, українці підтримають. 

– Ти згадав, що твоя аудиторія суттєво виросла після початку повномасштабної війни. Частково це, певно, пов’язано з тим, що після 24 лютого багато людей остаточно відмовилися від російського контенту на YouTube й почали більше уваги приділяти українському стендапу. І взагалі є відчуття, що ми ще не до кінця розуміємо, як швидко все змінилося в цій сфері за минулі півтора року. Умовно, до 24 лютого Васі Байдаку треба було вигадувати окрему концептуальну програму, щоб зібрати «Жовтневий». Зараз уже й «Жовтневий» із майже 2000 глядачів здається звичним майданчиком, а ти виходиш на палац «Україна», удвічі більшу залу. [«Жовтневий» має 1928 місць, частина з яких на балконі, який не тимчасово не використовують, палац «Україна» – 3714 місць, – ред.]

– Ну так, звичайно. Просто раніше палац «Україна» здавався настільки недосяжним, що я про нього навіть не думав, якщо чесно. Я думав, що ось ці палаци – це буде дуже пізно, це ще роки. Мене «Жовтневий» спочатку лякав, але мені казали: «Давай, збирай, все буде». [Вася] Байдак мені казав, «Підпільний» казав, але я сумнівався спершу. Але воно вийшло. 

Коли зібрали перші «Жовтневі», це взагалі сильно перевернуло гру, більше з’явилося сміливості. Я просто відчув, що аудиторія добре підтримує сміливі ідеї й такі починання. В українського стендапу вже є фанати, які такі типу: «Ми хочемо, щоб стендап був популярним і масовим в Україні». Завдяки їхній підтримці ти теж відчуваєш себе сміливішим, відчуваєш, що можна щось робити, виходити на якийсь рівень. 

– І ти все-таки пройшов до цього досить певний шлях. [Засновник «Підпільного Стендапу»] Свят Загайкевич нещодавно писав, що вже 11 років організовує стендап-концерти та виступає. У тебе вже скільки років у стендапі?

– Років дев’ять-десять, зараз точно не згадаю. Були паузи, звичайно, але загалом десь так. Працюєш-працюєш, а тоді трапляється історія з Юлею Вербою – і до мене приходить 10 тисяч підписників. І я такий: «Так а нащо мені взагалі робити стендап?» Може, можна просто озвучувати очевидні речі про людей, які туплять, і мені будуть казати: «Боже, нарешті це хтось сказав!» [сміється] 

Вихід на мейнстримну аудиторію (що б це не означало)

   

– Що ти можеш розповісти про новий сольний концерт, щоб не заспойлерити? І чому «На межі»?

– У мене був спершу один початок сольника, а потім я подумав, що це недостатньо жорстко як для сольника, який називається «На межі». Тепер починаю з набагато жорсткішого жарту. 

Насправді це універсальний сольник. Він спочатку був дуже сумний: війна, обстріли, ядерка, якось усе було сумно. Тому я вирішив зробити його веселішим. У якийсь момент навіть почав думати, що не вийде зробити смішне, бо вигорів. А ні, виходить. Якщо хочу зробити просто смішне, то буде смішне. 

Зараз це півтори години досить універсального матеріалу: є приколи й про війну, і про смерть, і про єблю, і про Зеленського. І соціальне, і несоціальне. Максимально різноманітні комедійні прийоми. Навіть є відігравання, які мені не притаманні: щось бігаю, падаю, кричу. Але є і спокійні жарти, і соціальні ван-лайнери. Словом, як на мене, це стендап, який може охопити максимально широке коло людей. 

Я зараз почав помічати, що багато хто каже мені: «Я почав дивитися стендап із тебе». І я такий: «О, це класно. Моя мета не просто гарно виступити, а ще й побільше людей привести в стендап». Тому я написав і прохідних, зрозумілих приколів, але щоб вони все одно мені подобалися, [й інший матеріал]. Тому я кажу, що це універсальний стендап, я вже трохи відкатав його в турі, він усюди заходить. 

– Те, що ти описуєш зараз – це, умовно, вихід на більш мейнстримну аудиторію. 

– Я якраз із цим починаю гратися. Щоби були якісь зрозуміли приколи, упізнавалки. Але водночас є й інше, щось таке жорстке, що може бути занадто для багатьох людей. Знову ми граємося в ці ігри: [спочатку] понятні приколи, а тоді раптом щось несподіване. Мені це подобається. 

– Тобто це для тебе свідома спроба говорити з більш широкою аудиторією?  

– Дай подумаю, чи дійсно воно так є… Просто дійсно почало більше людей приходити, більші зали. І новий сольник, мені здається, [влучає] в дуже широку аудиторію. У турі це видно: це великі зали, багато людей, автографи просять, усе таке. 

Але я не ставив за мету написати такий стендап, на якусь іншу аудиторію. Він просто такий вийшов. Я починаю з жарту про Дніпро, про стрілянину з поліцейським, потім про обстріли, ядерну війну, про Щекавицю там щось, про смерть і суїцид, про секс ще трохи. Я обрамив тему смерті жартами про секс, щоби це легше сприймалося. [сміється] Далі – почуття провини, контент про війну, геополітичні приколи, Зеленський, психотерапія. Потім душний блок про екологію, найдушніший блок, як без душноти. [сміється]

А, було смішно якраз, на виступі в Івано-Франківську в турі, після перших 20 хвилин виступу тіп із зали каже: «Мені не все заходить». Питаю, чого. «Ну я звик якісь більш інтелектуальні жарти чути, а не такі». І я такий: «Це вперше такий відгук, що я не душніла, а, навпаки, занадто багато животіни в мене». Мені аж приємно стало, ми потім його ще розпєтляли дуже смішно. 

Словом, дуже багато хотілося сказати [в цьому сольнику]. Я раніше переживав, що буде мало матеріалу, а потім вийшов сольник на півтори години. [сміється] Тому що я хотів сказати: я не робив цей матеріал для ширшої аудиторії, просто те, як я збив цей сольник, має бути максимально зрозуміло широкому загалу, який цікавиться стендапом. Звичайно, тим, хто дивився Dizel Show, однаково буде важко це дивитися. [сміється]

– Давай ще на цьому зупинимося, мені цікаве саме визначення того, що ми називаємо «мейнстримом» у стендапі. Тому що є частина коміків, яка впевнена, що стендап як авангардний жанр має залишатися в межах певної ніші.

– Усі ці коміки мене бісять, особливо коли кажуть, що жартувати зараз про війну – це мейнстрим. Це просто смішний жарт про війну, заїбав. Просто змирися. Стендап – це дзеркало суспільства. І головне, що мета коміка зараз – якось допомогти [ЗСУ], а не занурювати людей у якийсь світ, де війни немає. Тобто й допомогти [передавши гонорар чи підтримавши збір], і відволікти. 

Я вважаю, що зараз якраз найважче писати про війну не «байрактарно», а смішно й цікаво. У Єгора Шатайла, наприклад, сольник неймовірний, там майже все про війну й усе чудово написано. У Сергія Ліпка також крутий сольник, я на обох був наживо, обоє сподобалися. 

– У нас як у єдиного українського медіа, що системно висвітлює стендап, до 24 лютого було припущення, що от-от має з’явитися стендап-комік, який вийде в мейнстрим. Це знову ж таки умовний термін, але, грубо кажучи, це комік, який міг би вийти на аудиторію мільйонів, а не сотень тисяч – принаймні за переглядами сольників на YouTube. З того, що ти робиш із цим сольним концертом, українським туром, подкастом із Сергієм Притулою, інтерв’ю Девіду Леттерману, історією з Юлією Вербою, складається враження, що ти цілиш якраз туди. Це такий план?

– Насправді це все хаотично відбувалося. Той же подкаст із Притулою – це було ще на початку літа. Мені подзвонив Сергій і запросив робити разом подкаст. Я такий одразу: «А чому я?» Ми ж особливо до того не були знайомі, перетиналися кілька разів. А Сергій каже, що вони хочуть проєкт, де двоє людей говорять, щоб це було і смішно, і серйозно. Вони бачили мій стендап, Сергій каже, що це і смішно, і якісно, якісь думки при цьому є, а не тільки прикол. Ну і це те, що мене описує, в принципі. 

У мене, правда, ще був стендап, де я прямо пісочив «Вар’яти-шоу». Але, бачиш, йому подобається мій стендап, якісь мої рефлексії й думки. Тому, я так розумію, що з усіх коміків я зараз найближче до поняття мейнстриму. Хоча мені воно завжди чомусь віддає негативом. Бо мейнстрим – це завжди ніби якась попсова хуйня. 

– Типу «продався»?

– Типу що ти підлаштовуєшся під людей. Але умовний Дейв Шаппелл – це ж теж, виходить, мейнстрим. Тут теж уже починаються ці відтінки. 

У мене проста яка мета. Звичайно, хочеться збирати великі зали. Але хочеться не втрачати себе. Усе одно ж матеріал я так пишу: спершу це має сподобатися, а тоді вже я показую це людям. Під замовлення я писати не зможу. Ну тобто зможу, але це проєкти за гроші. А для себе стендап хочеться робити такий, який мені подобається. 

Але, звичайно, був цей конфлікт, коли я готував матеріал. Я знаю, що для того, щоб на широку аудиторію зайти, я маю написати біт про стосунки. Я можу написати смішнючий біт про стосунки, можу написати про Tinder, «одноразки» чи тіпів, які з ключами на карабінах ходять. Ці «пізнавалки» під замовлення можна написати, набрати на цьому багато переглядів у TikTok. Думаю, іноді, може, й варто це робити. Але просто стає нудно. Написати жарт про смерть чи якісь внутрішні переживання – усе одно ж цікавіше. Я знаю, як можна набити мільйон підписників у TikTok, але такої мети не було. 

Коли цей сольник дописував, то розумів, що там дуже багато жорсткого матеріалу. І я такий: «Добре, вставлю щось про секс, щоби люди перепочили». Не хочу про це розповідати, але знаю, що треба. І вставляєш чотири-п’ять жартів. Ось це такий умовний момент компромісу: я розумію, що я не Марк Мерон, мене не будуть слухати годину, якщо я буду навалювати тільки про смерть. 

У стендапі дуже легко купитися на цю штуку, що ти ніби лідер секти, що всі мають сприймати те, що ти кажеш. Я точно не хочу стати таким коміком, хай мене хтось сприйме занадто мейнстримним коміком, ніж мене хтось буде вважати «непонятим супергенієм». Ні, краще я буду більш зрозумілим, але хоч якихось людей буду за собою вести. Невеликими групами, хто захоче. Або й великими. 

– Тобто ти не проти стати мейнстримним коміком?

– Я не проти бути мейнстримним коміком, але таким, якого асоціюють із якісним матеріалом, із якимось рівнем гумору. Тому що я дуже за це переживаю та хвилююся. І коли я дивлюся, наприклад, сольник Шатайла, я собі кажу: «Так, треба працювати, треба виписувати жарти, як Єгор». Тому що це прямо відчувається, що людина провела багато роботи, щоб виписати цей біт. І коли комік легко та швидко пише матеріал, це теж відчувається. А в Єгора видно цей біль. Я не хочу жити, як Єгор [сміється], узагалі не хочу, але маю не забувати про цю глибину. 

Тому я себе часто стопорив, щось викидав. Так, цей шматок ніби смішний, але в ньому ніхуя нема. Хочеться шукати якісь нові форми. Наприклад, блок про Щекавицю – це попсовий блочок, щоби людей повеселить, зігнати взаємодію. Запитання [в залу] про оргію – це завжди прикольний момент комунікації з людьми, це завжди весело, це створює певну атмосферу. І тоді вже інші біти, не такі попсові, теж зайдуть. Тому я якось хитрожопо намагаюся з цим працювати. Але воно виходить. Дивишся на сольник і думаєш: структурно краще зібрати ось так, а не отак. 

– Тобто це не план усе-таки?

– Воно виглядає, як план. А по факту все було хаотично. Я ніколи не планував, що я буду першим збирати палац «Україна», так просто вийшло. Притула запросив, Леттерман приїхав. Я просто багато писав. А коли ти багато пишеш і працюєш, шанси будуть. Треба просто ними скористатися. 

Ну і зараз, під час війни, кожен стендап я передусім розглядаю як інструмент зі збору коштів. Я такий: «Можна було цей сольник ще писати, ще виписувати й за два роки зробити ще якісніший матеріал». Але якщо є змога за рік випустити щось більш-менш якісне, я краще зроблю це так, щоб уже зараз були тури, збори та активізація донейтів. А тоді ще напишу матеріал. Зараз не час для ідеалізації якихось речей. 

– Повертаючись до запитання… 

– На яке я не відповів? [сміється]

– З яким ти викрутився. [сміється] 

– Не знаю, я не хочу ставати супермейнстримом, але хочу, щоби була увага людей. Як відчути, що ти вже настільки мейнстримний, що це соромно? Цікаво, що це має бути? Щоб «ТСН» у розділі «Цікавинки» давав новини «Антон Тимошенко в обтягуючих шортах показав свої цимбали» чи якісь інші ці їхні смішні заголовки? 

Просто є коміки, які хочуть спеціально шокувати аудиторію, змусити її йти складним шляхом. А можна поступово туди завести. У мене завжди була думка, що людей завжди треба вести кудись за собою, а не виходити до них, щоб сподобатися їм. Тому наше телебачення не прогресує: тому що вони думають, що люди тупі, що вони люблять серіали, ну от хай і дивляться. 

Якщо згадати всі мої виступи на фестивалях стендапу, я ніколи не вигравав. Бо я завжди щось душнив. Щось політичне намагався закинути, не тільки смішне, мені не хотілося тільки смішне. А після мене виходив якийсь комік, закидав людей приколами, плотнєнько виступав. Ну і мені було сумно, що немає якогось масового прийняття аудиторією: «Ну блін». 

Звичайно, треба відчувати свою аудиторію. Але тут теж запитання, наскільки це буде відчуття аудиторії чи взаємодія з людьми, а наскільки підлаштовування. Чи захочуть вони чути щось, чого взагалі немає в їхньому житті? 

– У Джорджа Карліна є ця класна цитата: «Робота коміка – не переступити лінію, а взяти аудиторію за руку та зробити так, щоби ви разом перейшли цю лінію».

– Це дуже гарно, так воно і є. Якщо ти сам переступив цю лінію і стрибаєш там – це шоу для тебе. Якщо ти не знайшов шлях, як перевести за собою людей, це означає, що воно не спрацювало, воно не має ефекту. А якщо ти зміг розсмішити людей жартом про смерть, то ви разом посміялися. А якщо ти сам посміявся, а інші не зрозуміли, то в чому тоді суть? 

– Окей, розкажи тоді про анонс концерту з відео з Джокером. Якщо чесно, я цього не зрозумів, мені здалося, що це якраз таке загравання з мейнстримною аудиторією: «Стендап – це як персонаж Хоакіна Фенікса в тому фільмі». 

– Зараз розкажу, як це було. Усе почалося з пісні Dakh Daughters. Послухав і подумав, що хочу зробити щось під неї в стендапі. І там же дівчата з Dakh Daughters завжди нафарбовані. І я такий: «Буде прикольний символізм, якщо я теж нафарбуюся». Щоб нафарбуватися так, треба поголитися. А я повністю не голився років десять. Якщо це буде перший кадр, люди будуть у шоку. А який грим? Кажу гримерці [Дарині Oheekolts]: «Ну, я не хочу, щоб це було прямо, як у Джокера, але щоб щось таке – щось навколо людини, яка така, трошки йобнута». Виявилося, що все одно це до Джокера приводить. Ну і я такий: «Та похуй». 

Але джокерський вайб усе одно присутній, тому що ти, по суті, клоун посеред війни. Маєш сміятися, поки люди вмирають навколо. І [через] це завжди дисонанс у мене в голові. У мене зазвичай так: 20 хвилин сидиш і думаєш про якусь тему, а тоді виходить жарт. Але за ці 20 хвилин рефлексій тобі просто хуйово в принципі – від усвідомлення, про що ти думав. 

Ну і загалом у мене було в голові уявлення, як я хочу бачити [цей анонс], покадрово. Цей кадр біля палацу «Україна» – я хотів на нього вийти, щоб потім був цей reveal. Ну і хотілося зняти красивий відос із промо, завжди хотів це зняти, але ніколи не було ані бабок, ані можливостей для цього. Коли ти виступаєш у кальянній, дуже дивно знімати пафосне промо. [сміється] Вирішив цього разу хоч раз зробити так, як я хочу, як мені подобається. У мене аж мурашки по шкірі були, коли я уявляв ці кадри. І вийшло так, що мені подобається, команда [Anonim Rental] знайшлася, яка зробила все правильно. Ну так, підйобують іноді за посилання на «Джокера», але я і сам з цього жартував [у щоденниках підготовки]. 

– Ну і мені ще це нагадало, як ти використовував постер із серіалом «Жартую» з Джимом Керрі для постера попереднього сольника [«Жартую»]. 

– Мені просто дуже зайшов вайб цього серіалу: коли треба жартувати, хоча думки в тебе зовсім про інше. Ну і сидіти, вигадувати щось – це зайоб. Чому б не взяти просто щось? [сміється]

– До наступного сольника в тебе вже має бути команда з 40 людей, які будуть це за тебе робити. [сміється]

– Та нє, мені це зіркове життя непонятне. Але процесів дуже багато. Щоб усе якісно робилося – це для мене головне. Наскільки там оригінальні чи геніальні посилання [в рекламі] – це вже таке. 

Робота з інфоприводами й аудиторією

   

– Що для тебе буде показником успішності цього сольника? Солдаут уже є. Кількість переглядів на YouTube?

– Не знаю. Ну, солдаут, мабуть, так. І велика кількість переглядів, гарних відгуків. 

– Скільки переглядів?

– Якщо відео вийде десь узимку, і, якщо знову буде, як торік, якщо в людей не буде світла, воно може й не набрати. Пів мільйона мені вистачить – це буде показник, що все окей, що хтось подивився. 

– Що нам треба зробити, щоб у нас з’явилися перші мільйонні сольники?

– Ти ж знаєш, що залітає в тренди YouTube: треба нахайпувати якоїсь хуйні. Я так не хочу. Я хочу зробити смішно, але у своєму стилі. 

Для мене показник – гарні відгуки, респекти колег і власне відчуття, що я зробив максимально добре. Я не думав, яка має бути кількість лайків чи відгуків, щоб я це відчув. Але я вже відчуваю, що цей сольник працює. Є багато людей, які підходять після виступів і кажуть, що це мій найкращий концерт. Мені раніше з моїх сольників найбільше подобався «Поза політикою», а в цього сольника є шанс перебити. 

– «Поза політикою» чи «Вне политики»? [Передостанній сольний концерт Антон Тимошенко випускав двома мовами, зробивши це основою концепції, – ред.]

– Обидва! [сміється] Тому гарний виступ у палаці «Україна» для мене буде показником, що я гарний артист. А якщо воно не зайде [у відео]... Як на мене, усе зроблено для того, щоб воно зайшло й без ось цих загравань з аудиторією. Уже є усвідомлення та впевненість, що аудиторія є і що вона цінує те, що ти робиш від душі.  

– Попередній сольник «Жартую» ти випустив за новою для українського стендапу системою монетизації, повне відео можна було придбати в тебе на сайті. Як ти це оцінюєш зараз?

– Продажі «Жартую» показали мені: «Дивись, Антоне, є люди, які готові купувати твій контент». І їх не п’ять, не десять, не сто й не тисяча.

– А скільки?

– Понад 2000. І я такий: «А, так ось так можна заробити на стендапі. Нарешті!» Це в якомусь сенсі теж перевернуло моє сприйняття, тобто я можу відмовлятися від якихось робіт. 

– Це найбільш комерційно успішна річ, яку ти робив?

– Так, я думаю, що це найбільш комерційно успішна річ в українському стендапі, за весь час.  

– І це більше, ніж у тебе були найбільші рекламні інтеграції?

– Так, набагато. 

– Я пам’ятаю, що коли ви з Єгором Шатайлом першими запускали цей формат продажів, це була така перевірка гіпотези – чи буде це взагалі працювати. 

– Ага, я думав, що купівель буде менше. Але дякую глядачам за цю фінансову подушку. Я, як і обіцяв, передав частину коштів [на ЗСУ], але все одно це відчутна підтримка. Patreon можна не створювати, можна просто робити такі штуки. Я можу заробити своєю роботою: можу продати концерт чи запис, можу на корпоративі виступити, можу ще щось зробити. А на Patreon людей не хотілося б смикати, усе одно і так багато хто зараз донейтить. 

– До повномасштабного вторгнення тебе знали здебільшого як коміка, який жартує про політику. 

– А зараз усі жартують про політику. Ну, не всі, гаразд. 

– Це зараз допомагає в роботі з матеріалом?

– Але я ж так не думаю: ну, зараз війна, зараз треба писати про війну. Я пишу матеріал про те, про що сам думаю. Я сам у цьому кручуся, варюся, постійно думаю про ці штуки, тому про них і пишу. Немає якогось замовлення: «Заходжу в Google-тренди, шукаю запити українців за 2023 рік». [сміється] Будь-який такий стендап приречений на залупу. Насправді мені зараз якраз кажуть, що в матеріалі багато про зовнішню політику, а немає про внутрішню.

– Так у нас зараз і немає внутрішньої політики.

– Ну, про Зеленського я вставив кілька жартів. Один жорсткіший, більшість легенькі.  

– Я чув від кількох стендап-коміків, що ти найкраще працюєш з актуальними новинами, найшвидше реагуєш на якісь події в Twitter. Кажуть так: «З Тимошенком у цьому дуже важко змагатися».

– Я вже втомився від цього. Ну і зараз я в турі, мене зараз будь-яка маршрутка обжене в Twitter. [сміється]

Але насправді жодного жарту з Twitter у мене в цьому сольнику не буде. Для мене Twitter – це штука, куди я викидаю приколи. Він уже пішов, хай собі існує. Може, щось одне чи два пішло далі, але я ніколи не використовую Twitter як перевірку матеріалу. 

– Це одна проблема з Twitter, а інша – що люди, які перевіряють там жарти, починають варитися у твіттерській тусовочці й калібрувати жарти під неї. 

– Твіттерська бульбашка – це доволі небезпечно. Я якось думав, що можна взяти якісь теми, які в Twitter обговорюють, але потім ти такий: «А, ми зараз стикаємося з тим, що це нікого не їбе». [сміється] 

– Ну і найкраще все одно перевіряти матеріал на людях, власне, у стендап-форматі. Це буде дуже банальне запитання, але я все-таки поставлю, тому що ти якраз у турі, виступаєш у різних містах і комунікуєш із людьми по всій Україні. Як аудиторія змінилася за ці півтора року великої війни? Що ти помітив зі змін?

– Не знаю. Люди сміються зі смішних жартів, зі смішних не сміються. [сміється] Я не відчуваю якихось змін. Хіба що в Одесі люди казали: «Блін, приємно, що в черзі на твій концерт усі українською спілкуються». Ну добре.

Відчуваю, що людей більше, що люди різних поколінь тепер приходять. Іноді школярі можуть бути, старші люди. 

– Стало більше людей старшого віку? 

– Не знаю, іноді просто частіше помічаю. Але я якось більше орієнтуюся на молоду аудиторію, є таке бажання. Цілеспрямовано писати щось, щоби зайти 17-річним, я не буду. Що їм писати? У них і грошей немає, а в мене в кінці благодійний аукціон на ЗСУ. [сміється] Треба 30-річні айтішники з купою бабла. Коли фінансові директори приходять на стендап – це супер, по 50 тисяч лоти йдуть. [сміється]

– Ти згадував про біт зі Щекавицею, я хотів запитати на цьому прикладі про те, як ти працюєш із матеріалом. Стендап – це такий вид мистецтва, у якому важко працювати з інфоприводами. Тому що та ж Щекавиця й пік ядерного накруту був кілька місяців тому, а ти починав писати програму раніше, сольник збираєш у жовтні, а відео вийде взагалі в кінці року. Як ти з урахуванням цього працюєш з актуальними інфоприводами? 

– Ми зараз багато говоримо про це з іншими коміками. Думаю, усе залежить від того, як ти завернеш жарт. У мене біт про ядерну війну в принципі, а не тільки про Щекавицю. 

– А це буде актуальним ще довго. 

– Ще довго, так. І там іде блок жартів, на хвилини три-чотири, про Щекавицю вже в кінці я згадую. 

– Але це насправді безпрецедентний виклик, тому що, мабуть, ще ніколи в нас не було настільки активної інформаційної повістки. Щодня щось нове, іноді важко згадати, що було вчора, не кажучи вже про минулий тиждень. 

– Дуже важко. Тому в тебе мають бути смішні жарти, з яких ти сам смієшся, причому з якихось вічних ідей, а не тільки в тому, що написано в новині. Тоді воно буде працювати. Коли ти використовуєш новину як підхід до якоїсь думки. Тому так, треба це все запаковувати. 

Ну от я починаю з новини про Дніпро та стрілянину. І теж думав: «А що, якщо ця тема вже буде не актуальною, коли вийде сольник»? Але там у мене ще посилання на інше поліцейське свавілля. Ну і це біт, який дає тон концерту, він показує, що концерт буде такий, що може бути різкувато місцями. Але знову ж таки – це на межі. Я не переходжу якусь межу, за відчуттями рівень чорного гумору там [збалансований]. Мені зараз більше подобається розповідати чорні приколи, люди кажуть, що в мене стало більше чорного гумору. 

Я намагаюсь цю попайку перетворити на жарт. Бо жарт – це ж про руйнування очікувань. А в нас зараз усе життя такий жарт. Тому це трохи інший погляд. Хоча попайка теж є. 

– «На межі».

– На межі. Слава богу, що я придумав цю назву, вона максимально під усе підлаштовується, у цьому концерті ідеально лягає. 

Обкладинка та портрети: Ольга Закревська для «Підпільного Стендапу»