Єгор Шатайло – український стендап-комік, резидент «Підпільного стендапу» та сценарист YouTube-шоу «#@)₴?$0 з Майклом Щуром». У 2020 році Шатайло випустив сольний концерт «Шахти Тетчер», зокрема про напад на нього праворадикалів за жарт (детальніше ми розповідали про це тут), а у 2022-му, за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення РФ до України, вийшов третій сольник коміка «Тимчасові незручності» (ми говорили про це з Шатайлом тут).

25 травня Шатайло почне тур Україною з новою сольною програмою під назвою «Секунда бабака», яку він сам називає «ретрансляцією суспільної попайки в комедійно-кислотне русло». У процесі він розповідає про власний досвід цивільного під час війни, початок лікування тривожно-депресивного розладу та рішення відписатися в соцмережах від представників воєнних фондів (але продовжувати їм донатити). Закриє тур комік 30 червня на поки найбільшому своєму майданчику – київському МЦКМ («Жовтневий палац»).

Головний редактор The Village Україна Ярослав Друзюк переглянув частину матеріалу «Секунда бабака» та розпитав Шатайла про попайку і розпайку.

Обкладинка: Валентин Кривонос

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Donate
Запис концерту «Шахти Тетчер» Єгора Шатайла / фото Валентина Кривоноса, 2020 рік

– Давай почнемо з назви. Чому «Секунда бабака»?

– Цього разу не буде такого, що назва проходить через всю лінію сольника. Ідея одна – це максимальна психологічна попайка, пекло існування українця, яке ніколи не закінчиться, яке не має початку й не має кінця. Що насправді те саме, що й «Тимчасові незручності». Бо вони ніхуя не тимчасові.

У мене ось ця тема завжди – страждання людське, страждання українця. Я знаю, що це кліше вже так казати, але так виходить, що страждання українця – це вже кліше. Але те, що це кліше, не змінює того факту, що ми постійно страждаємо.

– Бо зараз здається, що ми постійно в цьому моменті страждання: і Україна історично, і зараз, і в осяжному майбутньому?

– Постійно, тому «Секунда бабака». Як «День бабака», тільки секунда. Секунда закінчується, знову починається та сама секунда. Знову з початку. І в цій секунді – усе проти нас.

Це і про йобану інформацію, про йобаних експертів, про це відчуття… Бо, хай там як, навіть якщо ти заспокоював себе під час війни, завжди з’явиться українець, який тебе ретравматизує. Через твіттер чи ще якось. «Ви розслабилися!», «Треба ще чуть-чуть!» Чуть-чуть ближче до самогубства, чуть-чуть ближче – от у мене про це буде сольник. Це навіть не про mental breakdown, це про mental meltdown. Плавлене залізо, поплавлене.

– Давай із самого початку почнемо – як ти почав писати цей сольник?

– Я ще у квітні [2022 року] десь почав виступати зі стендапом у Вінниці. Просто побачив, що всі коміки все роблять, а я нічого не роблю. [Українські стендапери]] почали збирати по мільярду гривень щодня: Вася Байдак застрягає в ліфті за 500 тисяч баксів, Антон Тимошенко колабиться з усіма колабами, збирає пів НАТО на безпілотники. А я ніхуя не роблю. Я жартую, хлопці круті, звісно, але мене дійсно душила заздрість.

Детальніше про відновлення стендап-концертів в Україні навесні 2022 року ми розповідали за посиланням.

Треба було щось робити, їбашити. Я тоді ще не знав, що мені треба сісти на таблетки й не мучити себе. Не в останню чергу через цю інформаційну попайку. Як тільки я знаходжу якесь інтерв’ю Буданова чи ще якогось експерта, який каже, що всьо буде заєбісь, одразу з’являється людина, яка знає трохи більше (бо вона дійсно знає трохи більше). Але вона чогось увесь час починає тобі розказувати, як ти будеш мучитися все життя. І, може, твоїм пра-пра-пра-пра-правнукам пощастить жити в нормальній мирній Україні. Але ми маємо подужати це!

З одного боку, відчай пекла. З іншого боку, ти в цьому відчаї пекла можеш ще й хотіти жити?!

– І, як ти жартуєш у сольнику, добре, якщо це буде не 700 років пекла, а лише 530. Але люди, про яких ти кажеш, – це передусім твіттер чи хто?

– Я в фейсбуці їх частіше бачу або коли заходжу на якісь новинні сайти заходжу читати колонки чи блоги. Я вже не читаю блогерів, які пишуть, що нам доведеться жити з тим, що Росія бомбитиме нас десятиліттями. Не дай боже. Якщо я бачу такий заголовок, я його не буду читати.

Так само я не читаю блоги, де пишуть, що має зробити Захід. Завжди знаходиться розумник, який знає, що має зробити Захід. І там Захід узагалі вписується по повній: всьо дає, у всьому підтримує… І ти такий: «Ну ти ж знаєш, що цього не буде». [сміється]

Підтримка світу – це взагалі невичерпна тема. Україну підтримують представницькі демократії, тобто ми постійно такі: «О, вони нам сьогодні передали МіГи, а завтра в них в парламент проходить партія «Нахуй українців!». І що робити? І це теж така частина нашого пекла: десь один міжнародний пук – і все валиться, уся підтримка України.

Тому українці – це і є справжні громадяни Землі. Не ті «громадяни Землі», які завжди кажуть, що їх це не стосується. Навпаки – ми розуміємо, що нас усе це стосується. Тому що нас все хвилює, бо нам це треба для виживання. І ми опікуємося всіма проблемами, будь-яка не вирішена проблема у світі грає проти українця, розумієш? [сміється]

Єгор Шатайло на концерті «Підпільного Стендапу» / фото Віталія Іванова

– Але водночас у такій гіперболізації є й ризики. Умовно, ці методички Кремля: або за нас усе робить колективний Захід, або нас усі зрадили, нікому ми не треба. І це не так, бо можна бути незадоволеними темпами постачання зброї, але ця підтримка однаково є. Як ти враховуєш цей баланс у матеріалі?

– Я розумію, про що ти. Але зараз яка логіка: якщо сталося 24 лютого, то чого не може статися все найгірше для українців? Уже сталося повномасштабне вторгнення, значить, може статися все найгірше для українців. Тому що вже було [повномасштабне вторгнення]. Це, звісно, хибна логіка. Але вона однаково превалює.

Я просто боюся виказувати якийсь оптимізм. Тому що надія – це шапкозакидатєльство. Ти зараз вийдеш на вулицю і скажеш: «Усе буде добре!» До тебе одразу підійдуть і скажуть: «Завали їбало, ти не офіційне джерело інформації. Де підтвердження?». Ти такий: «Які підтвердження? Я просто кажу, що все буде добре». А тобі: «Не закидай шапками!»

Якщо чесно, то я іноді читаю й тих експертів, які кажуть, що підстави для оптимізму є. Але публічно я так не буду казати, я буду вдавати, що я теж думаю, що все буде тільки гірше. Я кажу, що я не живу надіями. Але я живу надіями. Я живу надіями, що все закінчиться за… за шість секунд. Але публічно я вдаю: ну, звісно, це все ще на мільярд років.

– Але це також цікаве розмежування, тому що зазвичай більш позитивно налаштовані люди, які не мають воєнного досвіду, і більш негативно – люди з досвідом війни або буквально на фронтах. І найчастіше меседжі, як-от «Буде гірше» чи «Не розслабляйтеся», поширюють люди з воєнних фондів чи військові. Це в тебе з ними теж дискусія?

– Ти запитуєш, чи я дойобуюся до них? [сміється]

– Дискусія – це не завжди конфлікт чи закид.

– Я просто побачив усі ці дописи, що «рано розслаблятися» й що «війна ще надовго». Воно точно вплинуло на мою психіку.

Я скажу так: я регулярно закидую гроші на «Повернись живим», я віддам усі гроші із сольника в «Жовтневому» на потреби ЗСУ. Але я зам’ютив усіх цих чуваків [у соцмережах]. Зам’ютив «Майора», Чмута, зам’ютив десь людей 50 у Twitter. Я це зробив, тому що я їм довіряю. А якщо я їм довіряю, то на 100% повірю те, що вони кажуть. А якщо я повірю в те, що вони кажуть, то я візьму зашморг і повішуся нахуй. Тому я краще буду всліпу просто кидати їм гроші, не читаючи їхніх твітів.

Я просто вважаю, що краще мати хибну надію... Допустімо, що всі надії хибні. Ми маємо всі хибну надію, бо ми ж не знаємо, що це все назавжди. Але краще з цією хибною надією протягнути ще місяць, ніж маючи реальність та розуміння вскритися зараз. От моя думка.

Тому я закликаю хавати таблетки та бухати. «Але, Єгоре, не можна бухати, потім буде гірше!». У тебе буде «потім», де тобі буде гірше! Буде краще, ніж зараз тверезий ти залізеш у зашморг. Мені треба хибна надія, мені треба рожеві окуляри, мені треба таблетки, мені особисто дуже треба експерт-пиздун, який мені розкаже, що все буде добре. Я заплачу бабки, щоб він мені розказував, як війна закінчиться дуже швидко. Бо мені треба тягнуть, мені треба жить.

Таблетки, суїцидальні думки й терапевтичний ефект мистецтва

– Ти публічно розповідаєш про те, що на початку цього року ти зрозумів, що не вигрібаєш і звернувся до лікаря, який виписав тобі транквілізатори. Коли було найважче й чому?

– Найважче було 15 січня. Десь після Нового року це почалося, я зрозумів, що не вивожу. Я просто сидів якось і розридався. Просто зрозумів, що я більше не стягую. Постійно намагаєшся порахувати, коли будуть ракети, щоб спуститися в підвал… Я пішов до лікаря, дивовижним чином мені порадили психіатриню, я до неї звернувся, вона виписала мені пігулки. І стало набагато краще.

– Тобі діагностували цей розлад, так?

– Так, у мене діагностували тривожно-депресивний розлад особистості. Провели опитування, поставили діагноз, призначили дозу. Тоді призначили більшу дозу, бо не працювало. Тому я зараз на збільшеній дозі.

Треба розуміти, що з таким розладом тобі здається, що всі твої думки абсолютно резонні та логічні. Просто не доїбешся. А коли ти приймаєш таблетки, ти розумієш, що це не так. У тривожно-депресивному розладі ти не можеш вийти за рамки й об’єктивно подивитися на ці речі.

– Тривожно-депресивний розлад – як це на тебе впливає?

– Це змішаний розлад. Є тривожний розлад, а є депресивний. А ще є змішаний, це окремо. Може бути більше тривоги або більше депресії. У мене більше тривоги, здається. Я не приймаю антидепресанти, я приймаю транквілізатори.

Один із симптомів – це суїцидальні думки. У мене в сольнику про це теж є. «Що, написав, як усе буде хуйово? А я взяв і вскрився після того». [сміється]

– У новому стендап-спешлі Джона Мулейні [Baby J на Netflix] є схожа тема, коли він розповідає, що не боїться критики: «Ви можете мене розкритикувати чи закенсилити? Та я можу себе вбити».

– Це прикольно. 

– Але це не про публічну погрозу суїциду, а про те, що стендап-комік, який має такий досвід, ділиться ним з аудиторією. Його мета – зняти стигму з цієї теми, порушити дискусію. Наскільки я розумію, ти зараз теж із цією метою про це розповідаєш? Мені прикро, що в тебе є цей досвід і ця проблема, але ти завжди використовував свої навички для того, щоб осмислювати досвід, переварювати його й ділитися з іншими людьми. І тоді люди в залі такі: «О, це про мене, це не тільки в мене така проблема».

– Я якраз про це. Деколи кажуть, що я накручую людей у своєму матеріалі. Насправді навпаки, я про суперрозкрут. Я просто хочу показати людям, що от я такий: на мене впливає будь-яке ІПСО, у мене тривожно-депресивний розлад, я боюся всього. Якщо люди себе впізнають у цьому, це ж добре. Я за те, щоб люди попустилися трохи, щоб вони розуміли, що вони не одні такі.

– Але загалом тривожність у тебе була досить давно, так? Це не те, що почалося після 24 лютого, це просто підсилилося?

– Дуже сильно посилилося, у рази. По-хорошому мені треба було хавати таблетки ще три роки тому. У мене теж є про це в новому матеріалі.

– Я просто сподіваюся, що для частини людей, яким треба допомога, це стане причиною також звернутися до фахівців. Бо тема психічного здоров’я в Україні досі стигматизована.

– Стигматизована, але я не розумію, чому. Прикиньте: є таблетки від твого загону в голові. Тобі не треба боротися із собою, не треба щось придумувати, ставити якісь челенджі. Просто треба випити пігулки, усе буде нормально. Я багато чого боявся ще з 2018 року…

– А чому саме з 2018-го?

– Мабуть, тому, що я тоді багато курив трави, у 2016–2018 роках десь. Я багато курив, а тоді починає висаджувати на параною. І я такий думаю: «А що, якщо ця параноя зі світу трави поселиться в моєму реальному житті?» І так і сталося. [сміється]

У 2018–2019 роках я дуже боявся через глобальне потепління, боявся, що штучний інтелект досягне технологічної сингулярності, що повстануть машини…

– Добре, що це вже пройшло й можна про це не переживати. [сміється]

– [сміється] Технологічна сингулярність, потім ковід, зараз війна посилює це все. Словом, якби я почав хавати таблетки ще у 2018-му, зараз було б набагато краще.

– А тоді у 2020 році був напад на «ЮБК».

– Ага. Це теж повпливало, але я вже заїбався, чесно кажучи, говорити про це. Але це повпливало, докинуло камінчиків у мою менталку.

Портрети: Антон Ткаченко

– Лікування – це добре. Розкажи, чи допомагає тобі ця терапевтична функція мистецтва. Тобто коли ти ділишся таким зі сцени, тобі на якомусь рівні стає краще?

– Я уникав би такого формулювання, бо в читача може скластися думка, що я ніби ридаю на сцені чи тільки розказую, як мені хуйово. А я не є людиною, яка жаліється на сцені.

У мене тон зовсім не такий. Я б сказав, що я наче ретранслюю суспільну попайку в якесь комедійно-кислотне русло. Я просто показую, у чому варяться цивільні люди під час війни. Тобто це про цивільну попайку.

– Але чи тобі це допомагає?

– Допомагає, так само як допомагало й до війни. Бо це улюблена справа, якою я можу займатися і з якої можу мати гроші.

Але чи пишу я для того, щоб допомогти собі? Ні. Я ніколи не думаю про стендап, як про терапію.

– Але я тобі кажу: я почув у твоєму матеріалі те, що відгукнулося в мені; і через те, що я це почув від когось іншого, це означає, що я не один такий. І це вже допомагає.

– Ось це воно, так. На таку реакцію я і сподіваюся. Щоб він розумів, що він не один такий. [сміється]

– Ти важливу річ проговорив, що це жарти передусім про цивільний досвід під час війни.

– Так, звісно. Ну а що я, я ж не беруся говорити про воєнний досвід. Про воєнні дії я б не говорив у жодному разі. Ну як? Я не можу собі це дозволити. Мені соромно було б щось придумувати. Я не лізу в цю тему, бо я не військовий зараз. І мені достатньо тем із цивільною попайкою – це такий невичерпний колодязь.

– Знаєш Стаса Корольова? Ми якось його записували, я запитав, як говорити про травми з травмованим суспільством. Він відповів одним словом: «Вголос».

– Так-так. Правильно сказав.

Аудиторія накручених українців

– Коли ми записували попереднє інтерв’ю, ти казав, що твоя аудиторія – це накручені українці. Зараз ця аудиторія виросла?

– Зараз насправді [моя аудиторія] – це всі українці. Насправді зараз, якщо ти не накручений, ти не українець. [сміється]

Хто моя аудиторія зараз? Я просто знаю, що хороший матеріал пробиває будь-яку аудиторію. Недавно в мене був виступ на 12 людей у клубі [Underground Standup Club], мало прийшло людей, бо всіх людей зібрав [концерт у Будинку кіно]. Аудиторія була щось узагалі ніяка, але є матеріал, який однаково пробиває.

Я став більш зрозумілий для людей, мені здається. Мені так казали про це. Тому зараз це вже не тільки для «накручених». Я тепер для всіх.

– Як це впливає на твою роботу з матеріалом?

– Та так само все. Я намагаюся не потурати глядачу. Тільки якщо мені самому смішно, якщо я сам сміюся й кайфую, тоді це йде в матеріал.

– Перший сольний концерт у «Жовтневому» на майже 2000 глядачів – це для тебе досягнення?

– Треба ще його зібрати, я ще не зібрав. [сміється]

– Торік було просто не до цього, мабуть, але це ж насправді велике досягнення для українського стендапу, що «Жовтневий» прийняв одразу кілька концертів українських коміків: Антон Тимошенко, Вася Байдак, Настя Зухвала, Свят Загайкевич…

– Це абсолютно природно. Ти не можеш дуже довго робити ахуєнний контент і щоб це не вилилося назагал. Пішло п’ять-шість років, але це нормально. Це закономірно.

– Що тобі дає надію зараз?

– Те, що і всім цивільним українцям, мабуть: інтерв’ю Буданова. Це такий копіум. Причому, коли він передбачив, що війна буде через Київ, тоді це був антикопіум. А зараз він копіум. Тоді це було нормальне джерело інформації, спрямоване на цивільних. А зараз він веде таку гру не для нас.