Тільки за останні роки серед досягнень DakhaBrakha і Dakh Daughters серія солд-аутів у Європі та США, участь у таких фестивалях, як Glastonbury та Desert Daze. Звучить як мрія для українського музиканта. За кадром інший бік цієї історії – іноді це просто робота, життя в автобусах та готелях, яке часом призводить до повної ізоляції від рідних і друзів.

З Ірою Горбань ми зустрічаємося на даху 11 Mirrors Rooftop Restaurant & a World Class Bar у центрі міста. Говоримо про те, як це – бути менеджеркою топових гуртів на українській музичній сцені.

Фото: Анна Бобирєва

Женя Філатов, The Maneken, музичний куратор The Village Україна

Іра Горбань, арт-менеджерка гуртів DakhaBrakha та Dakh Daughters

Як ти себе позиціонуєш? Ти директорка Dakh Daughters, DakhaBrakha чи партнерка Влада Троїцького по театру «Дах»?

Ми давно придумали мені посаду – арт-менеджерка. Та й у мене вже давно немає проблем з дефініціями.

Йде 15-й рік DakhaBrakha. Цікаво дізнатися про твої обов’язки: як це було на старті і як тепер?

Спочатку я прийшла в театр «Дах» працювати адміністраторкою, потім стала персональною асистенткою Влада Троїцького, а згодом він запросив мене долучитися до проекту – тоді це були вистави з DakhaBrakha. Ми не планували займатись музикою як окремим проектом. Для Влада та його студентів усе це було новим. І ми почали вчитися разом: хтось учився грати, а я – займатися менеджментом.

Я практик. У мене немає належної освіти, тож я завжди намагаюся вивчити питання самостійно. Наприклад, маю знання з бухгалтерського обліку та авторського права, адже мені потрібно вичитувати угоди, розуміти, що там написано і про що зі мною говорять. Згодом ти витрачаєш на це менше часу.

І ось ти пливеш: є завдання – виконуєш його, потрібно випустити альбом – випускаєш, записати – записуєш. Усе будується на досвіді та практиці. З часом з’являються нові сфери, на яких ти маєш розумітися.

Звучить так, ніби ти є гарячою лінією допомоги, зателефонувавши на яку, музиканти можуть отримати відповідь на будь-яке запитання...

Ще на початку роботи я для себе поставила завдання – зробити так, аби команді було комфортно. Щоб учасники мали змогу займатись музикою, мали час на відпочинок чи просто перерву від роботи.

Гурт – це музиканти, тому вони повинні займатися творчістю і не думати про все інше.

Іноді вони навіть не підозрюють, куди ми їдемо на концерт

але водночас абсолютно спокійні, бо знають, що ми рухаємося в потрібному напрямку.

Усі спірні рішення ухвалюємо разом. Наприклад, треба з’ясувати, чи можемо ми зіграти три концерти поспіль з переїздами. Якщо хтось із гурту категорично проти, то відмовляємося. Все тримається на спілкуванні одне з одним.

Пам’ятаю, був у вас випадок з віолончеллю, коли її просто рознесли вщент. Розкажи, як розв’язуєте проблеми, коли щось трапляється з інструментами або коли зовсім зривається виступ?

Ми завжди знаходимо, як із цього викрутитись. Наприклад, у Dakh Daughters була історія, коли вчасно не прийшов багаж із костюмами, а без них гурт на сцені важко уявити. Ми мали виступати на якомусь фестивалі, і його директор у вихідний на автівці їздив по всьому містечку, шукаючи ательє. Домовився, щоб його відкрили, аби зшити нам нові костюми. І ми в них виступили. Навіть більше: ми забрали костюми додому та зробили фотосесію.

І в DakhaBrakha таке було – у Кореї. І теж загубився багаж з одягом. А DakhaBrakha і без шапок, у яких, як нам здається, є певна енергія, – це було б дуже важко. Тому ми вирішили взяти національні корейські костюми і виступили в них.

А не думали якось делегувати частину твоїх обов’язків?

Думаю, так чи інакше ми до цього дійдемо. Але зараз усю свою роботу хочу виконувати повноцінно. Я навіть не можу взяти помічницю чи помічника, бо ти наче і делегуєш якусь частину, але є певні моменти – наприклад, повний доступ до соцмереж, який я не можу надати. Поки що вистачає часу, щоб вирішувати всі питання разом з гуртами.

Ти передаєш повноваження з організації концертів на місця – і в Америці, і в Європі, в Україні теж?

Намагаюся. Є певні концерти, які я роблю сама як букер (це або якісь давні знайомі, або локації, де ми вже грали). Та загалом намагаюся передати ці завдання людям на місцях, які там краще орієнтуються. Таким чином ти більше застрахований від усіляких несподіванок.

Як там, «за океаном»? У мене таке відчуття, що для молодих музикантів це мрія. У всіх ідеалізоване уявлення про подібні тури.

З часом ми зрозуміли, що не так важливо, де ти граєш, скрізь важливі саме люди. Наприклад, у нас з останнього був фестиваль Desert Daze. Всі такі: «Боже! Вау! Ви граєте разом з Tame Impala!» А на ділі ми приїхали на бусику, а там навіть гримерки нема (дівчатам треба нафарбуватись, одягнутись, зробити зачіски, розспіватись). Окрім стандартного туалету й намету, нічого не було.

Хоча чувак з Idles почувався нормально – він зняв штани і в труселях пішов на сцену. Тоді люди не подумали про зручності для музикантів. Звичайно, подібне трапляється всюди.

В Україні бувають фестивалі з прекрасними умовами, де класно облаштовані гримерки (на Atlas Weekend було комфортно, наприклад).

Тож щодо виступів – в Україні це чи в інших країнах – особливої різниці нема

Однак виїзди за кордон навчили нас дисципліни. Бо там дуже поважають час одне одного. Нас навіть раз оштрафували, не з нашої провини. Здається, в Канаді, коли ми в пошуках зручного місця для паркінгу запізнилися на півгодини.

Якщо виникають якісь проблеми з боку організаторів, ми ніколи не влаштовуємо розборок. Лайн-чек за 20 хвилин? Окей, зробимо, бо ж ми їхали для того, аби гарно виступити. Ще багато хто думає, що постійно турити – круто, але насправді це важка фізична праця. Тому намагаємося робити паузи і не грати більш ніж 3-4 концерти поспіль.

П’ятнадцять років тому, коли ви тільки починали, не в кожного були свої родини, діти і виникали ситуації, коли потрібно шукати компроміс. Чи ускладнює це все тобі роботу, адже гурт – теж родина?

Іноді ми разом проводимо більше часу, ніж зі своїми родинами. Знаємо, у кого які недоліки, і нам завжди треба шукати компроміс. Наприклад, коли накопичуються дивні запити і мені потрібна конструктивна відповідь від музикантів, то варто дочекатися слушного моменту. Бо розумієш: якщо людина зараз їде до лікаря або сидить з дітьми, ти не отримаєш жодної відповіді. А навіщо мені таке? Я краще спитаю пізніше.

Я дуже переймаюся, коли хтось пише безпосередньо музикантам, бо вони одразу ж почуваються зобов’язаними, а я вмію казати ні. Ти є «великим комунікатором», і саме комунікація є головним обов’язком менеджера.

Ти сказала, що іноді учасники гурту не можуть відповісти на запитання про те, куди вони далі летять з концертом. Я знаю, як часом музиканти контролюють кожен крок менеджера, у вас такого не буває?

Важливо, аби була довіра, бо ми як один організм. Мене ніхто не контролює, і в нас нема питань на кшталт «а що ти сьогодні зробила для гурту?». Ми разом учились. Вони бачать мої етапи розвитку, а я те, як розвиваються музиканти. Завдяки цьому ми навчились довіряти одне одному. Навіть не можу уявити, як я могла б працювати в іншому режимі (якби мене постійно хтось контролював). Адже ось вона, робота менеджера: ти багато чого робиш, але не отримуєш стільки ж фідбеку.

Проте в нас трохи інша ситуація: оскільки гуртів є кілька, за все відповідає не одна людина, ми робимо це разом. Коли щось стається – приємне чи неприємне – ми ділимо це на всіх.

Менеджер гурту, як правило, першим отримує новини про свою команду: у роботі з DakhaBrakha останніми роками класних новин було чимало – участь у шоу Later with Jools Holland, саундтрек гурту в рекламній кампанії Девіда Бекхема... Чи згадаєш один лист чи дзвінок, після якого ти зрозуміла, що працюєш із топовими гуртами на українській сцені сьогодні?

Думаю, такий момент ще не настав. Я досі відчуваю розвиток. Мені здається, щось таке неймовірне, цікаве і грандіозне – воно попереду.

Впевненість у тому, що вони класні, насправді дають великі тури. Буває після двадцятого концерту ти заходиш у гримерку, бачиш, що музиканти сидять втомлені, у них зовсім нема енергії. Але щойно виходять на сцену, як починається неймовірний драйв. Це якась магія, яку я не можу пояснити.

Вони на своєму місці – і DakhaBrakha, і Dakh Daughters – коли на сцені. І я дуже тішуся, що поруч і можу для них щось зробити. А робити доводиться вкрай мало, тому що гурти класно працюють.

Я вірила в них із самого початку. Тобто не було такого, що я в процесі зрозуміла: о, вони круті. Я дуже поважаю музикантів і вірю в них, адже бачу їхню роботу.

Чи вважаєш себе повноцінною учасницею гуртів, з якими працюєш?

Я завжди кажу «ми зробили, ми виступили». Й усвідомлюю, що люди навряд чи розуміють, чому я повторюю «ми». Я ж не на сцені. Але коли працюєш з командою по 20 годин на добу, ти стаєш її частиною. Тож я, безумовно, вважаю себе учасницею гуртів.