Цей текст – один із серії матеріалів про українські музеї, їхнє становище під час війни та перспективи. Матеріал створено за підтримки Представництва Європейського Союзу в Україні.

У меморіальному будинку-музеї Михайла Коцюбинського в Чернігові зупинено час

У меморіальному будинку-музеї Михайла Коцюбинського в Чернігові зупинено час

На годиннику в одній із кімнат 02:25 – момент, коли письменник пішов із життя. З 1934 року будинок, де письменник жив разом із сім’єю останні 15 років життя, перетворено на музей. Тут понад 21 000 експонатів: меблі, одяг, особисті речі, картини, листи, поштівки, фотографії, рукописи.

Музей складається з меморіальної хати, літературної експозиції, адміністративного приміщення, меморіального сараю та саду. Останній найменше постраждав від обстрілів. Квіти продовжують рости, попри війну. А музейники планують впускати до саду відвідувачів.

Обстріл

Обстріл

Коли почалася війна, Ігор Коцюбинський, директор музею та правнук письменника разом із дружиною та ще двома працівниками переїхали жити до меморіального будинку. Хотіли захистити музей від мародерів і грабіжників.

Поліція охорони, яка до того опікувалася безпекою музею, з початку повномасштабного вторгнення припинила виїжджати. Не приїхали вони й 6 березня, коли музей опинився під мінометним обстрілом.

Того дня Ігор Коцюбинський також був у музеї, обстрілів були десятки, вони не припинялися, тому майже весь час музейники провели в погребі. Виходили тільки тоді, коли на вулиці трохи затихало. Увечері, приблизно о 19:20, обстріли посилилися. У район музею прилетіли 12 чи 13 мін. Одна з мін пролетіла на очах у директора за метр над музеєм, зачепила меморіальний сарай, що відразу спалахнув, зруйнувала паркан. Пряме влучання відбулося в сусідній до музею приватний житловий будинок – там загинула сім’я з трьох людей. Ще в кількох сімей поруч ущент зруйновані будинки. Улучило також і в козацьку церкву неподалік.

Здавалося б, тут немає стратегічних об’єктів. Але об’єкт української культури – це для них стратегічно

Здавалося б, тут немає стратегічних об’єктів. Але об’єкт української культури – це для них стратегічно

Ігор Коцюбинський із командою зібрали на території музею 70 мінометних уламків. На його думку, від 82-го калібру. Оцінити втрати зараз дуже складно. Уламки влучили навіть у меморіальну ялинку із саду Коцюбинського. Дереву було 124 роки.

У вікнах будинку Коцюбинського вибиті всі шибки, також кілька шибок вилетіли в адміністративному корпусі й у будівлі літературної експозиції. Після влучання одного з уламків пішла тріщина у фундаменті.

Усередині будинку

Усередині будинку

Усередині будинку найбільше постраждали дві кімнати: спочивальня та вітальня письменника. Уламки пронизали стіни, потрапили в шафу, рояль і пічку. Перебили вхідні двері та дверний косяк між кімнатами.

У вітальні Михайло Коцюбинський на початку 20 століття зустрічав гостей. Він півтора року був головою міської просвіти, а до того – головою музично-драматичного гуртка. На цьому місці проводили літературні суботи за участю найвідоміших чернігівських літераторів, музикантів і митців. Тепер тут побиті уламками мін стіни .

Другу світову війну музей пережив спокійніше. Того часу в будинку жив місцевий бургомістр, на прізвище Азаров. Будівлю не просто не чіпали – тут на збереженні з 1941 до 1943 року ще й перебував пам’ятник Михайлові Коцюбинському. Він залишився цілим.

Німці виявилися культурнішими,

– сумно підсумовує директор музею Ігор Коцюбинський.

Німці виявилися культурнішими,

– сумно підсумовує директор музею Ігор Коцюбинський.

На стінах будинку до 6 березня висіли картини. У шафах зберігалася особиста бібліотека письменника – понад 1500 цінних книжок.

Директор музею не спаковував експозицію, оскільки не знав, чи потрібно це робити. Наказу про евакуацію не було, пакувального матеріалу не вистачало. І взагалі жодного плану дій у разі війни в музеї не мали.

Уже після обстрілу картини та книжки віднесли у фондосховище. Відновлювати експозицію до кінця бойових дій у музеї не планують. Гостей можуть запросити лише до саду. На жаль, через відсутність паркана із саду відкривається краєвид на зруйновані вщент сусідні будинки.

«Усе на свій страх і ризик. Подумав, що добре було би бути тут і стежити за музеєм», – розповідає директор.

Також на території меморіального комплексу зберігається пам’ятник байкарю Леонідові Глібову. Колись цей пам’ятник був розташований на могилі письменника, але свого часу більшовики знесли його через зображення на ньому хреста. 1970 року донька Михайла Коцюбинського Ірина, яка була певний час директоркою цього музею, залишила пам’ятник на збереження в батьковому музеї. На щастя, він уцілів. На відміну від пам’ятника самій Ірині Коцюбинській. У березні 2022 року під час російських обстрілів його пошкодили.

Про музей

Про музей

Михайло Коцюбинський народився у Вінниці, але з літа 1898 року та до квітня 1913-го прожив саме в цьому будиночку, на вулиці Сіверянській, 3 (так вона тоді називалася). Тепер ця вулиця носить ім'я письменника.

Письменник придбав будинок у лісника за 6000 карбованців, але до кінця життя так і не зміг розрахуватися з кредитами. Тут Коцюбинський жив із дружиною Вірою Устимівною, чотирма дітьми, мамою, сестрою та її сім’єю.

До 1906 року в цьому будинку розташовувався основний робочий кабінет Коцюбинського. Усі створені тут рукописи тепер зберігаються в будівлі поруч – літературній експозиції.

Кожен закуток дому досі пронизаний побутом життя, що вирувало тут на початку 20 століття. Рояль, на якому грали. Стіл, за яким писали. Піч, у якій готували їсти. І все з відмітками від снарядів.

За словами директора музею, до 2020 року літературно-меморіальний музей-заповідник Коцюбинського відвідували до 40 000 людей на рік. Тут проводили квести та майстер-класи для дітей. Приїжджали з Києва, Черкас, Сум, Конотопа, Чернігівської області, із заходу України та діаспора з-за кордону. Під час пандемії кількість гостей зменшилася майже наполовину. А тепер через війну усе зупинилося. Як годинник у спочивальні письменника.

Про творчість Коцюбинського

Про творчість Коцюбинського

Олександр Вешелені, літературознавець, перекладач і культурний менеджер

Коцюбинський – це історія модернізації всієї української літератури межі ХІХ–ХХ століть. По-перше, писати українською, якою він заговорив під упливом оточення, для нього було свідомим вибором. Він жодним чином не сприймав це як етнографізм чи провінційність, навпаки – бачив широке поле для естетичних пошуків.

Бувши наслідувачем реалістичних текстів Нечуя-Левицького у своїх ранніх творах, він на певному етапі задався притаманним тогочасним модерністам запитанням «Як писати?», щоб зрівнятися з найкращими авторами Європи (лектура Коцюбинського, який у молодості мав доступ до приватних бібліотек вінницьких міщан та аристократів, а згодом сам почав збирати бібліотеку в Чернігові, просто вражає: Гамсун, Метерлінк, Захер-Мазох, Шніцлер). Цікаво, що пошуки власного стилю він розпочав у текстах, написаних після мандрівок у Бессарабію та Крим, зумівши створити новий спосіб живописання словом (предтечу імпресіоністичного стилю) через перевтілення в Іншого – ми досі не знайдемо в нашій літературі настільки проникливих сцен із давно втраченого ментального світу молдаван або киримли.

Родина Коцюбинських

Уже тоді в його текстах проступив антиколоніальний мотив, спрямований проти агресивного домінування «руського міра» на південних теренах імперії. І навіть пишучи про революцію 1905–1907 років, він шукав зовсім інший аспект індивідуального бунту та повстання мас, аніж його сучасники в російській літературі – не соціальний, а психологічний, актуальний для будь-якого контексту (особливо відчутний у перекрученій радянською ідеологією повісті «Fata morgana»). Такі новели, як «Невідомий» чи «Persona grata», «Подарунок на іменини» чи «Він іде» подекуди випереджали на десятиліття французьких екзистенціалістів і стали «школою» для першорядних неоромантиків Розстріляного відродження – М. Хвильового, Г. Косинки, Ю. Яновського, В. Сосюри.

Дослідники жартома називають М. Коцюбинського «першим українським письменником, який носив краватку». Звички в одязі та поведінці лише підкреслюють тяжіння письменника до проникнення в глибину власної сутності. Надзвичайно добре це проступає в його хрестоматійних новелах «Цвіт яблуні» й «Intermezzo», де вперше в європейській літературі з'являються прийоми «потоку свідомості».

Конгеніальні «Тіні забутих предків» – не лише романтична драма з гуцульського міфопоетичного космосу, а надзвичайний зразок образного переживання досвідів і станів людини, що переступає в нове століття обтяжливих турбот.

Михайло Коцюбинський і Володимир Гнатюк на схилах гір. Криворівня, 1911 р. Фото з фондів Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника

Сама натура Коцюбинського – естета з одного боку та невротика – з іншого – якнайкраще відтворювала дух нової доби української культури (візуально вираженої в роботах Г. Нарбута, В. Кричевського, В. Хмелюка, О. Новаківського тощо), що наближалася до великих історичних потрясінь і перевідкривання своєї ролі на континенті.

Годі казати, що жодного іншого українського письменника на той час так активно не перекладали в Європі, як Коцюбинського – від західнослов’янських до скандинавських мов. Перекладали, бо відчували його органічний зв'язок і присутність – не тільки фізично під час його численних подорожей, а й ментально та у стилі крізь тексти.

Михайло та Віра Коцюбинські. Чернігів 1902 р.

Матеріал створено за підтримки Представництва Європейського Союзу в Україні