Музеї під час війни«Можливо, сьогодні одесити бачать експозицію востаннє». Як Одеський художній готувався до війни

Попри періодичні ракетні обстріли міста, будівля Одеського художнього музею – пам’ятка архітектури 1820-х років – наразі ціла та неушкоджена. Сподіваємося, до кінця війни ситуація залишиться незмінною. Проте в музеї нас зустріли голі стіни: співробітники зняли експозицію в перші два дні війни. Де саме зараз перебувають експонати музею, вони не повідомляють із міркувань безпеки, проте запевняють, що зробили все, щоб зберегти колекцію за всіх можливих обставин.

Ми розпитали виконувачку обов’язків директора Одеського художнього музею Олександру Ковальчук (зараз у Бостоні), керівника наукового відділу Кирила Ліпатова (зараз в Одесі) та наукову співробітницю Юлію Бердіярову (зараз у Кельні) про підготовку музею до війни, важливість наукової роботи, навіть коли музей зачинений, і культурний фронт загалом.

– розповідає виконувачка обов’язків директора музею Олександра Ковальчук. «Після 2014-го з ініціативи ГО «Музей Майдану» створили збірник рекомендацій «Безпека культурної спадщини у надзвичайних ситуаціях: міжнародні стратегії для України». Ними ми й користувалися. Готували списки робіт на евакуацію, закуповували пакувальні матеріали, посилювали безпеку будівлі. Тобто ми дійсно були готові, наскільки можливо, хоча до останнього вірили, що нічого не станеться.

Після Нового року ми з командою наукових співробітників вирішили організувати виставку робіт із колекції Одеського художнього у Львові. Однаковою мірою тому, що хотіли показати це мистецтво львів’янам, і тому, що хотіли вивезти певну частину робіт із колекції музею: нам здавалося, що так буде спокійніше. Тож за кілька днів до початку війни ми якраз займалися пакуванням робіт на відправлення до Львова. Проте через початок війни виставка не встигла відкритися, її скасували».

Здавалося, ніби глядачів також готували до того, що, імовірно, вони ще не скоро зможуть потрапити до музею – за п’ять днів до війни в Одеському художньому організували день вільного відвідування, OFAM Free Entrance day. У доковідні часи це була одна з найулюбленіших традицій одеситів – відвідувати Одеський художній в останню неділю місяця. Зазвичай у цей день музей приймав 1000–1300 гостей. Передостанній такий день був 23 лютого 2020-го, якраз перед початком затяжного локдауну, і відтоді працівники музею не мали змоги відновити день відкритих дверей, а в лютому 2022-го знов вирішили це зробити.

«За тиждень до війни, про яку ми ще тоді не знали, я відчула, що маємо це зробити. Я порадилася з командою, вони підтримали цю ідею. На підготовку було лише три дні, адже рішення було спонтанне. Івент-відділ узяв на себе всю організацію, а в день події допомагали працівники всіх відділів музею. Усі були втомлені, але ми це зробили.

У неділю 20 лютого ми із завідувачем наукового відділу Кирилом Ліпатовим сиділи на лавці біля входу до музею, де зазвичай любив сидіти Саша [Ройтбурд – директор Одеського художнього музею до 8 серпня 2021-го], дивилися на величезну чергу до самих воріт, і Кирило сказав мені: «Знаєш, Сашо, так важливо, що ми це зробили. Можливо, сьогодні одесити бачать експозицію Одеського художнього востаннє. Принаймні в сьогоднішньому її вигляді». Тоді мені здалося, що це звучить доволі пафосно, проте тепер розумію, що ми дійсно навряд чи вже зберемо експозицію в тому самому вигляді. Я пам’ятатиму ту мить і його слова до кінця життя».

24 лютого музейники були готові. Прокинувшись зранку від вибухів, вони одразу списалися в робочому чаті та почали з’їжджатися до музею, адже першочерговим завданням за інструкцією було зняти експозицію. «Людей було багато, і не тільки музейників. До нас приєдналися також і волонтери, загалом нас було трохи понад 20 осіб», – розповідає наукова співробітниця Одеського художнього Юлія Бердіярова, яка також зранку сіла на велосипед і поїхала до музею по вулицях міста, у якому кілька годин тому розпочалася війна. «Ми не знали напевно, чи буде евакуація, але до неї готувалися. Тож ми мали першочерговий «червоний» список на евакуацію, а також позальні списки всієї експозиції, які підготували заздалегідь. Потрібно було зняти всі роботи, звірити зі списками, перепідписати та віднести до визначеної зали, де збиралися всі роботи».

Роботи з «червоного» списку музейники складали в танцювальній залі – найгарнішій залі музею. Посеред неї стоїть «Мильна фігура з квітами всередині» – робота сучасної української художниці Марії Куліковської. Через крихкість роботу лишили в будівлі, адже її легко могли пошкодити під час транспортування. Зліпок тіла Маші, обгорнутий плівкою, посеред голих стін музею виглядав моторошно не тільки через власне картинку, а ще й через контекст, який мають роботи художниці.

Перші подібні скульптури Куліковської – зліпки її власного тіла – виставили у фонді «Ізоляція» в Донецьку у 2014-му, коли розпочалася війна на сході України. Російські бойовики використовували «Ізоляцію» як свою базу, а згодом узагалі перетворили її на в’язницю, де катували людей. Скульптури Маші, що їх за сумною іронією виготовили з балістичного мила, були буквально розстріляні окупантами.

 – продовжує Юлія. «Балістичне мило, з якого вона виготовляла скульптури, за густиною ідентичне до людського тіла. Його використовують на стрільбищах, щоби перевіряти зброю. Чи могла тоді художниця Маша уявити, що одного дня це мило знов розстріляють, але вже в зовсім інших обставинах.

І от стоїть перед тобою музейна скульптура – уособлення художниці, тендітна, гола в усіх сенсах цього слова, абсолютно беззбройна перед майбутньою війною. Усередині неї – квіти та ланцюги, а навколо лежать картини, які, можливо, уже не повернуться на свої місця. З одного боку, це дивовижний світ сенсів та ідей, і так, це дуже красиво. Проте це жахлива, огидна краса. І дуже боляче, і лячно розуміти істинний сенс усього цього жахіття».

Зняти всю експозицію за один день було фізично неможливо: це понад тисяча полотен. Тому закінчувати довелося іншого дня. «Я повністю займалася Серебряковською залою, знімала роботи Зінаїди Серебрякової та інших одеських незалежних художників, чию творчість я досліджую. Це не було складно, навпаки, це, мабуть, був найзворушливіший момент».

Сьогодні команда Одеського художнього розкидана по різних країнах, але значна частина співробітників лишилися в місті та виходить на роботу в штатному режимі. Олександра наголошує, що працювати зараз дуже не просто не тільки через обстріли міста, а й через фінансові труднощі. «Бюджет на культуру скоротили майже повністю й на державному, і на місцевому рівнях (Одеський художній є обласним музеєм – прим.). Наразі нема жодних поповнень спецрахунка музею (це кошти, які музей заробляє завдяки продажу квитків, екскурсій і сувенірної продукції), тож звідти платити зарплати ми також не маємо змоги. Зрозуміло, що культура зараз далеко не на першому місці: у країні війна, проте зарплата музейника, яка і раніше була невеликою, тепер може становити 3000 гривень. Тож я маю великі побоювання щодо того, хто зможе собі дозволити працювати в музеї до кінця війни. Для команди це величезний виклик, і, на жаль, вона розсипається. Тож як ми, можливо, уже ніколи не побачимо експозицію музею в колишньому вигляді, так само ми, мабуть, уже ніколи не зберемо команду, яка працювала в музеї до війни. На жаль». Утім, керівник наукового відділу музею Кирило Ліпатов наголошує, що музею вдалося найважливіше – зберегти роботу основних структур музею: наукового відділу, фондів, адміністрації.

Наприкінці матеріалу можна знайти посилання для підтримки Одеського художнього музею.

Попри те, що зараз музей неможливо відвідати, науковий відділ має достатньо роботи. «Думаю, наразі ми єдиний український музей, який продовжує отримувати нові роботи, – розповідає Кирило. – За три місяці війни ми отримали орієнтовно 30 авторства Шовкуненка, Макова, Дульфана. Також продовжуємо працювати над особистим архівом Саші Ройтбурда, з якого плануємо зробити відкритий цифровий архів. А нещодавно до музею передали ще два великі архіви: перший – Маргарити Паркової, кураторки першої приватної галереї в Одесі «ТИРС» (1992–1996), другий архів відомого одеського художника Олександра Шевчука (1980–2000)». Важливим завданням є також зацифрування цих та інших архівів, колекцій та унікальних наукових матеріалів, щоб уберегти їх від знищення, як уже, на жаль, сталося з кількома українськими музеями. Зараз це питання виживання для всіх музеїв країни.

Кирило також веде перемовини із сучасними українськими художниками, щоб отримати до зібрання музею робіт, створених за часів нинішньої війни. «Наразі українські сучасні митці виставляють своє військове мистецтво не тільки в європейських галереях і музеях, а й у соцмережах. Тож ми можемо бачити його в режимі реального часу, а я як людина, яка зараз несе відповідальність за комплектування колекції музею, маю можливість домовлятися з цими художниками про майбутні виставки, а також про передання частини цих робіт до зібрання нашого музею».

Науковий відділ також готує тимчасову експозицію в разі, коли режим безпеки дозволить відкрити двері та відновити відвідування. Вона переважно складатиметься з робіт сучасних українських митців із колекції музею, які потрапили туди за часів Ройтбурда. Команда сподівається, що це трапиться вже в червні, проте наразі такого рішення немає. Через ризик ракетних обстрілів відкриття музею доволі небезпечне й із погляду експонування робіт, і з погляду відвідування.

Надзвичайно актуальним завданням українських музеїв є також переосмислення того, як відтепер експонувати російське мистецтво. У зібранні Одеського художнього його значна кількість: у 30-х роках 20 століття музейний фонд УРСР розділив колишню єдину колекцію за територіальним принципом та утворив Одеський музей Західного та Східного мистецтва з європейським і східним мистецтвом, а також Музей російського й українського мистецтва (нині Одеський художній). Тому Кирило Ліпатов бачить два виходи з цієї ситуації: або буде створено новий секретний спецфонд, де це мистецтво буде закрито, як це вже було за часів сталінського режиму в 30-х роках. Тоді все репресоване українське мистецтво звезли в один музей і сховали. Експонувати почали лише в незалежній Україні. Або кожен музей зуміє виробити нову мову роботи з цим мистецтвом.

– адже мистецтво завжди несе імпульс політики та транслює певну конвенціональну та політичну мову. Обмірковуючи новий підхід до формування експозиції першого поверху Одеського художнього (мистецтво 16 ст. – 20-х рр. 20 ст.), я хочу деконструювати та показати всі ті владні мови, що ними насичено російське мистецтво. Показати, як еволюціонував в імперській свідомості образ України й українців, корінних народів Криму, як сприймаються ці нові території, як із ландшафтів виникає руська пейзажна школа. Адже осмислення певної території робиться не тільки владними інструментами, а й за допомогою мистецтва».

Тимчасове перебування декотрих музейників за кордоном має й певні позитивні моменти: тепер вони мають змогу особисто досліджувати колекції українського мистецтва там. «Це може дати досить несподіваний ефект, адже ми дуже мало знаємо про одеських художників, які навчалися в Парижі, наприклад. Те саме і в США: там є багато архівів та українського мистецтва, що вивезли ще за часів російської імперії та СРСР. Цим просто мало хто займався прицільно, а зараз є можливість узятися за цю роботу», – каже Олександра Ковальчук, що наразі якраз перебуває в США.

«Я також мрію про міжнародні виставки з колекцій українських музеїв, мрію показати нашу «ХХ–ХХІ: від двадцятих до двадцятих» (оновлену експозицію другого поверху Одеського художнього, яку створили під керівництвом Олександра Ройтбурда та відкрили влітку 2021-го – прим.) у Європі. За наявності бюджету та бажання сторони, що приймає, це можливо. Дуже важливо використовувати можливості, які зараз мають українські культурні діячі у світі. Адже з часом кількість уваги до України зменшиться, а фокус зміститься на культурну дипломатію, а вона може бути для нас дуже важлива в контексті інформаційної війни та культурного фронту. Так, це також фронт, і важливо про нього не забувати».