«Найс Лейдіз» – харківська команда чирлідерок віку 50+, яка готується до чемпіонату Європи, руйнує стереотипи про старших жінок, навіть не завжди усвідомлюючи це. Режисерка Марія Пономарьова почала документувати історію харківських чирлідерок ще у 2020 році. Відтоді фільм пережив паузу в зніманнях через пандемію коронавірусу, а потім невизначеність через початок повномасштабної війни, який розділив дівчат із «Найс Лейдіз» на тих, хто залишився в Україні, і тих, хто виїхав. 

Історію, яка мала показати багатоголосся жінок, війна «привела» до головної героїні – Свєти. Вона виїхала з Харкова після 24 лютого 2022 року й оселилася з маленьким онуком у притулку в Амстердамі, де її переживання фіксувала на камеру Марія Пономарьова з командою. «Хочеться гучніше говорити, що, коли у фільму зʼявилася головна героїня, то це не тому, що ми вирішили, мовляв, інші героїні не такі цікаві. Вони всі цікаві й харизматичні, але обставини склалися інакше [...] Я вдячна Свєті та її сімʼї за те, що вони дозволили бути з ними в такому крихкому стані, коли війна й нічого не ясно. Бо бути в кадрі – це дуже вразлива позиція», – пояснює режисерка.

Міжнародна прем’єра стрічки пройшла на канадському фестивалі Hot Doc у 2024 році, а в український прокат документальний фільм вийшов 10 квітня. Віледж поспілкувався з режисеркою стрічки Марією Пономарьовою про фемінізм, ейджизм, male gaze, а також українців в Україні й українців за кордоном.

Усі покази в Україні, а також премʼєру фільму на чеському кінофестивалі One World Film Festival присвятили памʼяті Валі, капітанки команди «Найс Лейдіз».

«Найс Лейдіз» – це історія про солідарність і сестринство, запевняє режисерка Марія Пономарьова. Можливо, тому чирлідерки й називають одне одну тільки «дівчатами», хоч найстаршій із них 75 років. «Найс Лейдіз» часто змагаються з молодшими суперницями й перемагають, а також встигли побувати на шоу «Україна має талант». Пономарьова рефлексує, що також хотіла би, щоб і вона у віці жінок із «Найс Лейдіз» не випадала з життя «ні соціально, ні психологічно, ні економічно», мати агентність, самостійність.

«Зрозуміла, що якщо писатиму гнівні пости в соцмережах, то я погнівлюсь-погнівлюсь, але діла не буде. А це [фільм] – уже щось глибше. Можливо, навіть дівчата з «Найс Лейдіз» і не до кінця усвідомлюють, наскільки їхній колектив феміністський», – каже режисерка.

Багато жінок із «Найс Лейдіз» раніше займалися фітнесом або іншими видами спорту, хтось досі викладає в університетах. «Найс Лейдіз» заснували в лютому 2016 року, а Instagram-сторінку, через яку Пономарьова й знайшла колектив, почали вести у 2018-му. Чирлідинг – не просто екзотичний для України спорт, це також «проблематична з багатьох причин історія», вважає Пономарьова. Це і про сексуалізацію в попкультурі, зокрема через male gaze [зображення жінок із чоловічої перспективи – ред.], і те, що в цій же попкультурі чирлідинг завжди на периферії, ніби як філер між двома чвертями баскетбольної гри. А насправді це справжній спорт, а чирлідерки – атлетки.

Пономарьова планувала більше заглибитися на сексуалізації чирлідингу у фільмі, але почалося повномасштабне вторгнення Росії. «Тепер я просто жартую на Q&A-сесіях після фільму, що я запишу про це подкаст», – додає режисерка. Утім, кілька натяків на це залишилися, зокрема коментарі Сергія Притули на «Україна має талант» про короткі спідниці й чоловіків, які чекають удома. «Радію, що [цей момент] читається», – каже Пономарьова. – «На монтажі ми зрозуміли, що тут і не треба відповіді. Саме запитання вже є проблематичним».

Одна з найщемкіших сцен із «довоєнної» частини фільму, яка показує те сестринство, про яке говорить Пономарьова, – коли Валя вчить знімальну команду робити масаж лиця. У фільмі Валя робить масаж лиця в автобусі, готуючись до «Україна має талант», але в житті було навпаки: «У цьому немає постановки, бо це не вдавання – вона справді це постійно робить. Я придумала цю сцену, коли робила йогу й лежала в шавасані, я така: «О! Треба попросити Валю навчити нас масажу обличчя». 

Після цього режисерка ще кілька разів зʼявляється в кадрі як спостерігач, і навіть вчить чирлідерські рухи вже у другій, «воєнній» половині кіно. «Зараз я розумію, що це про мій стиль і почерк, бо я працюю і в художньому кіно, і в документальному», – каже Пономарьова. Зараз вона працює над новим кіно, де поєднані документальні й художні елементи.

«Бути Ukrainian killjoy на кожній вечірці за кордоном»

Марія Пономарьова живе в Нідерландах уже 10 років. Там вона залишилася після навчання й тепер працює на дві країни – Україну й Нідерланди. Режисерка визнає, що не мала прямого доступу до жінок із «Найс Лейдіз», які залишилися в Харкові після 24 лютого 2022 року, адже це був ризик – їхати тоді у місто. 

«Як каже Свєта, – «я не героїня». Я боюся, і це нормально. Не всі можуть бути, як пес Патрон», – ділиться Пономарьова. На її думку, важливо перемикатися із синдрому провини вцілілого, бо це «паралізує».

«Мені дуже болить ця «парашутна творчість», коли приїжджають іноземні журналісти, працюють з українськими фіксерами й отримують за це нагороди, поки саме українці ризикують життям. Саме тому просити колег їхати в Харків і знімати моїх героїнь – це нонсенс», – вважає режисерка фільму.

Запитуємо в Пономарьової, як, із її досвіду, змінилося ставлення іноземців до українців та війни за ці три роки. Вона згадує, що ще на початку повномасштабного вторгнення відчувався вплив Росії, яка весь цей час вливала гроші в науку, спорт і кіно за кордоном, а «колоніальної динаміки» окупаційної війни Росії там не відчували – особливо у країнах, які самі були колонізаторами, як Нідерланди.

«Тоді треба визнавати, що «ручкались» із Росією, навіть попри збиття ними цивільного борту MH17 [...] Часто вестерни не розуміють, що їх узагалі не запитують і не просять їхньої експертизи, бо вони її просто не мають [...] Мою позицію щодо іноземців класно описує фраза ”Ukrainian killjoy” [людина, яка псує всім настрій нагадуванням про війну проти України – ред.] зі сторінок Саші Довжик, керівниці Index Ukraine [української інституції, яка документує війну]. Ти заходиш у будь-яке приміщення й усі такі: «Ага, це людина з України, яка зараз навалюватиме про війну та F-16», – розмірковує Марія Пономарьова.

Пономарьова також згадує показ «Найс Лейдіз» у нідерландському посольстві в Пекіні, до якого вона долучилася онлайн. На Q&A-сесії в неї запитали про слова однієї з героїнь, яка казала, що боїться окупації, бо це рабство. «Ментальне рабство?», – запитували в режисерки. «Ні, це катівні. Я навіть і не думала, що буду через фільм «Найс Лейдіз» говорити із закордонним глядачем про те, що таке окупація українських територій».

Фільм «Найс Лейдіз», зокрема медійно, підтримує німецький мовник Mitteldeutscher Rundfunk. Так, Пономарьова згадує, як випусковий редактор MDR розповідав їй, що не раз бачив у Лейпцигу українських жінок – таких, як Свєта – і завжди вважав, що їм тут добре, що вони в безпеці, бо далеко від війни. «А це не зовсім так», – каже режисерка.

«Травма перебування у країні, яку атакує агресор, – це очевидна річ. Бо є «прильоти», є жертви, зруйновані будівлі. Але є також травма свідка й травма переміщеного. Часто люди віку тієї ж Свєти не знають іноземних мов, а тому ізольовані поза Україною. Порівнювати один травматичний досвід з іншим – це genocide olympics», – розмірковує Марія Пономарьова.