Святослав Вакарчук, гурт DakhaBrakha, Андрій Хливнюк, Маріупольська філармонія й навіть Катерина Поліщук («Пташка») – такий лайнап для документального фільму «Озброєні піснею» зібрав американський журналіст і режисер Раян Сміт. Це історії про початок повномасштабного вторгнення, звірства росіян у Маріуполі й інших містах і, врешті-решт, музикантів під час війни, які допомагають Україні на фронті або в тилу.

Фільм дебютував на нью-йоркському фестивалі Tribeca Film Festival, який заснував актор Роберт де Ніро. В український прокат стрічка виходить 12 вересня. До премʼєри «Віледж» дізнався в Раяна Сміта, чому той вирішив знімати кіно про музикантів у країні за тисячі кілометрів від нього, ще й у стані війни.

Усі дороги ведуть до 2014 року

Щоб зрозуміти, чому Раян Сміт знімає про нас кіно, ми попросили розповісти, як і коли його шляхи вперше перетнулися з Україною. Так, усі дороги ведуть до 2014 року. Саме тоді Сміт побачив документальне кіно «Зима у вогні» про події Революції гідності від американського режисера Євгена Афінеєвського.

«Цей док став одним з улюблених [...] Я ніколи не бачив схожого. Він зацікавив мене в тому, що відбувається в Україні, а також у документалістиці загалом», – каже режисер і додає, що й до цього стежив за новинами в Україні, але саме це кіно стало поворотною точкою.

До того, як стати режисером, Раян Сміт працював на американському спортивному телеканалі ESPN, працював із UFC, NFL Network та Amazon Prime Video. Перший проєкт про Україну, 50-хвилинний док «NFL 360: Хто, як не ми», він зняв у 2022-му, одразу після початку великої війни. Це фільм про українців, які через війну замість недільних матчів мали проводжати своїх дружин до кордонів Польщі й Словаччини, а потім – іти добровольцями у військо. Гравці Української асоціації американського футболу (ULAF) листувалися й надсилали відео з фронту Кайлу Брандту, ведучому ранкової телепрограми Good Morning Football.

Документальний фільм «NFL 360: Хто, як не ми»

Урешті док про американський футбол виграв спортивну премію «Еммі-2023» за «видатний інтерактивний досвід». Деяких українців-героїв стрічки забрали в Нью-Йорк, де показали студію Good Morning Football, а потім повезли на головний матч року – «Супербоул-2023» у Фініксі (Аризона).

«Цей фільм – це спосіб прочинити завісу фанатам американського футболу в США про те, що відбувається в Україні», – розповідає Раян Сміт. Він каже, що саме тоді багато що дізнався про сучасну українську музику. Шукаючи саундтрек для кіно він, зокрема, слухав плейлісти української музики на стримінгах, потім додавався в Instagram до цих артистів. Так почала зароджуватися ідея нової документалки – «Озброєні піснею». 

Озброєні піснею

Спершу задум був зосередитись лише на кількох музикантах, але що більше Сміт і його команда дізнавалася про ситуацію в Україні, то більше історій потрапляло в сюжет стрічки. «Озброєні піснею» покриває майже всі жанри: від хіп-хопу й класичної музики до фольку й попмузики. Раян Сміт розповідає, що про Сашу Чемерова («Димна суміш», The Gitas) дізнався під час роботи над попереднім фільмом, а «Еверест» – його улюблена пісня «Океану Ельзи».

«Я ще люблю «Бумбокс», кілька разів бачив їх на концерті, подобається їхня динаміка, енергія [...] А коли вперше почув DakhaBrakha, мене винесло – це було щось, що я до цього не чув. Деякі з їхніх пісень веселі, а інші – темні й інколи моторошні», – ділиться режисер.

Трейлер фільму «Озброєні піснею»

Розповідаю Сміту, що «Океан Ельзи» – це щось на кшталт наших Oasis чи навіть The Beatles, зважаючи на те, що через гніт СРСР із 1960-х до нас добралося не так багато української музики, як могло би. Після цього запитую, чи вважає він хорошою ідеєю випуск англомовного альбому від «Океану Ельзи». Сміт відповідає, що не бачить у цьому жодних мінусів, бо аудиторія за кордоном дізнається більше про Україну, а більшість українців, із якими він спілкувався, непогано знала англійську.

Далі кажу, що українці часто називають себе співочою, музичною нацією, а потім запитую, чи він відчув це в Україні. Режисер відповідає, що зрозумів це ще під час роботи над попереднім фільмом. Як приклад наводить пісню «Ой у лузі червона калина» у виконанні Андрія Хливнюка, яка «ніби стала гімном, що обʼєднує людей».

Фільм «Озброєні піснею» також приділяє увагу «Культурному десанту» – обʼєднанню митців, які виступають на передовій і в тилу, щоб підтримувати моральний дух військових, збирати гроші на спорядження для них. Кіно приділяє велику увагу Миколі Сєрзі, який придумав створити «десант» у тому вигляді, у якому він є зараз. 

Піснями й віршами військових на фронті дійсно підтримували в усі часи. Утім, приклад України все ж наймасштабніший і найбільш показовий. «Я думаю, що солдати цінують те, що можуть послухати музику на фронті, щоб трохи віддихатись, переключитись. Це також має й терапевтичний ефект», – вважає Сміт. Він каже, що «Культурний десант» робить «феноменальну працю» й у майбутньому допомагатиме ще більше.

Вибухи, тривоги? Ні, мовний барʼєр

Повітряні тривоги? Вибухи? А може, мовний барʼєр? «Усе з переліченого спливало так чи інакше», – каже Сміт. Утім, найскладніше, на його думку, було підлаштувати графік так, щоби це підійшло всім артистам. Крім того, складно було редакторам фільму на місці, Кадіму Тарасову та Юлії Большинській, які перебували в Ірпені, каже режисер. Під час роботи над стрічкою вони переживали «прильоти», відключення світла взимку та проблеми з інтернетом. Над фільмом також працював співпродюсер і декілька операторів, які зазвичай знімали для United24. Саме вони були на передовій, а також у Львові та Києві, де знімали інтервʼю й інші кадри.

Їхати знімати на передову – це все ж великий ризик, каже Сміт і додає, що конкретно для цього фільму саме йому знімати було не обовʼязково: усю роботу «на землі» могли проробити оператори з України. Далі – справа правильного групування матеріалу з редакторами з Ірпеня й монтажу.

 «Вони так старалися, щоб зробити все як треба [попри всі обставини], тому я дуже вдячний, що зустрів їх», – коментує Сміт. Крім того, Кадім і Юлія допомагали режисерові з перекладом української мови на англійську. Раян Сміт згадує, що зустрічі в Zoom були дуже довгі, бо все, що він казав англійською, треба було перекласти частині команди, яка не розуміла його, і навпаки. 

«Я показував українцям фільм у Нью-Йорку, Львові та Києві, і їхня реакція була схожою. Вони пишаються стрічкою й вдячні, що це Україна, їхні хлопці й дівчата, їхні музиканти», – каже режисер.

Що сподобалось у Львові та Києві і яка з історій фільму найбільше зачепила

«Львів – одне з найкрасивіших міст, у яких я коли-небудь був. Я був у Празі, Відні, Парижі, і Львів, як на мене, на тому ж рівні», – вважає Сміт. Він каже, що йому дуже сподобалась архітектура, памʼятки, і додає, що Київ йому також сподобався, зокрема, через їжу та людей. «Мені сподобалися ці міста, але так дивно це казати, зважаючи на те, що триває війна. Не хотілося б, щоби люди неправильно зрозуміли, коли я це кажу», – пояснює режисер. 

Сміт також ділиться, що за останні два з половиною роки мав тільки приємний досвід роботи та спілкування з українцями. «Я працював із багатьма відомими людьми у США, і ти ніколи не знаєш, які вони в комунікації насправді. На щастя, усі [українці], з якими я працював, були привітні й приземлені в хорошому сенсі», – згадує він.

Крім того, за цей час Раян знайшов близьких друзів в Україні, з якими досі підтримує контакт. Наприклад, незабаром він має зустрітися з Андрієм Зарецьким, гравцем київського клубу «Кепіталс» й одним із героїв «Хто, як не ми», а також його дружиною Анастасією, яка тільки-тільки народила другу дочку.

На запитання, яка з історій «Озброєних піснею» залишалася з ним найдовше, він відповідає, що про Іллю Грабара – музичного продюсера й добровольця, який загинув на війні 24 грудня 2022 року. Його історію в стрічці розказує брат, Назар Грабар, який пішов на фронт разом із ним.

Про цю історію Раян Сміт дізнався від Юрія Гундича, президента Української ліги американського футболу й військового, який служив разом із братами. «Назар і Марія [наречена Іллі Грабара – ред.] вважають, що цей фільм вловлює те, яким Ілля був насправді», – каже Сміт.

Наостанок запитую в Раяна Сміта, чи варто після двох фільмів про війну проти України чекати на третій. «Маю честь розповідати історії українців і продовжувати ширити їхні слова на весь світ», – відповідає він.