Анна Бурячкова – українська кліпмейкерка й режисерка, яка зняла десятки відео, зокрема для культового треку Vidlik співачки Onuka, «Герої вмирають» для «Стасік», або «Без тебе» гурту «Океан Ельзи». Дебютний повнометражний фільм Бурячкової про життя підлітків у Києві кінця 1990-х «Назавжди-назавжди» стартував з премʼєри на Венеційському кінофестивалі, а продовжив перемогами на кінофестивалях у Котбусі й Стамбулі. 

Сценарій Бурячкова написала разом із Мариною Степанською («Стрімголов») під час карантину через COVID-19. Знімання закінчили в Києві за два місяці до початку повномасштабної війни, а матеріали евакуювали до Амстердама. Стрічку зняли в копродукції з Нідерландами.

Фільм «Назавжди-назавжди» покажуть в міжнародній програмі кінофестивалю «Миколайчук Open», який пройде в Чернівцях з 15 по 23 червня. У прокат стрічка вийде восени. Напередодні фестивалю редактор The Village Україна Олексій Морозов розпитав режисерку про те, який був Київ кінця 90-х, чому батьки (не зовсім) винні в поганому вихованні в ті часи і як кіно допомагає відроджувати забуті музичні хіти.

 

– У всіх інтервʼю у вас запитують, чи головна героїня Тоня – це ваш прототип. Я, вже знаючи, що це не так, хотів би провести іншу паралель, а саме: «новенька в школі» – «новенька у великому кіно». Це збіг чи ні?

– Про велике кіно? Ні, не думаю. У сенсі, у мене немає такого відчуття, що я у ворожому середовищі абощо. Ця історія задумувалася років 10 тому, і в мене немає відчуття, що я особливо новенька в цьому або в чомусь іншому. Тобто в мене є вже досвід знімальний, режисерський, і доволі великий.

– Після дебютного фільму «Назавжди-назавжди» немає думки, що потрібно вибрати одне з двох – фільми або кліпи? Чи це історія про те, що можна й треба міксувати ці формати?

– Я багато кажу про те, що чомусь у нас у кіносередовищі панує думка, що ти або знімаєш кіно, або знімаєш короткі форми: кліпи, комерційні відео – і ці світи не перетинаються. Я продовжую стояти посередині цих світів і з радістю. Насправді я дуже люблю коротку форму. Люблю можливість розповідати історії в музичних відео. Утім я, правда, не беру те, що зовсім не моє. Я дуже хочу знімати фільми, але припинити працювати з короткою формою не знаю, ні.

  Я спринтерка, біжу короткі дистанції, а коли вони закінчуються, я біжу до нової цілі

– Досвід короткої форми – це щось, що тільки підсилює ваше кіно? Бо коли я розмовляв, наприклад, із музикантами, то деякі з них вважають, що короткі форми на кшталт джинглів можуть тільки заважити.

– Я не вважаю, що музичні відео – це джингли. Я сказала б, що це радше можливість розповісти історію в дуже стислий час. Є історії, яким достатньо пʼяти хвилин, а є історії, яким потрібно більше двох годин. А я люблю розповідати історії. Повнометражний фільм – це забіг на три-чотири роки, а в мене більше історій, ніж на повнометражні фільми, які я можу втілити. Власне, для мене це постійний рух і постійна можливість реалізовуватися. Для мене була новина, що можна дійсно займатися проєктом три роки. Я спринтерка, біжу короткі дистанції, а коли вони закінчуються, я біжу до нової [цілі]. Із повнометражними фільмами це трошки таке перебудування всередині, напевно, переналаштування, коли ти починаєш розуміти, що є історія, якій ти будеш присвячувати стільки свого життя, а не два-три місяці. Але у фіналі мені сподобалося.

– У мене є відчуття, що українські фільми про 90-ті, яких зараз виходить багато, – це Дикий захід, наші вестерни, якщо провести паралель з кінематографом США. Така собі точка відліку після набуття незалежності, яку наше кіно намагається відрефлексувати…

– Для мене це радше не вестерни, а кінематограф на кшталт «Хрещеного батька». Ми все ж перепрацьовуємо новітню історію, більш близьку до нас. Як на мене, не можна рухатися далі, коли ти не подивився на те, що закрите всередині тебе, у свою темряву, куди ти не хочеш повертатися. Я не люблю 90-ті. Ніхто їх не любить. Я впевнена, що ні Філіп [Сотниченко], ні Тоня [Ноябрьова], ніхто не любить ці 90-ті. Але якщо ми туди не глянемо, то не зрозуміємо, хто ми є й звідки виросли. Ми це пройшли й маємо про це говорити.

– Зараз знімають фільми про повномасштабне вторгнення, не тільки документальні, але й художні, і можна почути, що «час ще не настав». Але чи не пройшов уже час обдумувати 90-ті?

– Мені здається, що 90-м уже достатньо уваги приділено. Дійсно, за останні два-три роки ми чуємо лише про 90-ті, 90-ті, 90-ті. Ми, здається, уже все сказали. А щодо фільмів, які повʼязані з війною, то, як на мене, документальне кіно має ставатися зараз, бо воно не може чекати. А щодо художнього переосмислення, то я вважаю, що треба дати цьому трохи часу, тому що зараз ми більше працюємо зі стану емоцій, а не обдумування цієї реальності. Для мене цей час працювати з воєнним матеріалом ще точно не настав, і він для мене в художньому кіно зараз має вигляд трошки як хайпожерство, якщо чесно.

  Не можна рухатися далі, коли ти не подивився на те, що закрите всередині тебе, у свою темряву, куди ти не хочеш повертатися

– Одна з моїх улюблених сцен у фільмі, коли дівчата в один голос вигукують: «Ми нормальні!» Десь у цьому і є основний посил фільму, що ми нормальні, а помилятися – це ок?

– Так-так-так. Це насправді й одна з моїх улюблених сцен. Був момент, коли ми хотіли цей фільм назвати «Ми нормальні», але все ж відклали [цю ідею]. Дійсно, відчуття того, що ти можеш помилятися, а потім встати й піти далі і що всі помиляються, – це дуже важливо. У підлітковому віці є таке відчуття, мовляв, що б ти не зробив, так буде завжди. Тому фільм і називається «Назавжди-назавжди»: ніби ти назавжди будеш у цих стосунках, назавжди будеш із розбитим серцем або щось інше. Це нормально бути людиною з почуттями й помилками, щоб потім вирулювати й зростати через це.

– Це про ті ж контрасти, коли дівчата слухають «Океан Ельзи», а хлопці – реп. Коли ти або панк, або репер. Ти належиш якійсь субкультурі, і це все твоє життя…

– Так, і це частково ми проговорюємо в сцені, де Тоня каже, що не слухає попсу. Це таке розподілення, мовляв, ти маєш обрати собі якусь маленьку коробочку й у ній існувати. Це теж частина дорослішання – переходити в те, що ти можеш слухати різну музику, і тебе за це ніхто не зʼїсть. Робити свій вибір. Власне, про це й у кіно, що можна робити свій вибір.

 У підлітковому віці є таке відчуття, мовляв, що б ти не зробив, так буде завжди. Тому фільм і називається «Назавжди-назавжди»

– У фільмі є одна цікава пісня – «Бульбулятор» від гурту «Смогові комахи». Хто віднайшов цей хіт, згадав його і вставив у фільм? Бо коли я почув цю пісню, то подумав, що маю розказати світові про те, що вона існує.

– Ми насправді теж хотіли розказати світові про те, що вона існує. [сміється] Наш перший асистент режисера Андрій Морозов із Запоріжжя [звідки й гурт «Смогові комахи»]. Він найкращий друг Тані Неістової [продюсерка Radioaktive Film, яка загинула у 2017 році], якій і присвячений цей фільм. І вони, власне, були в тій тусовці, були знайомі й дружили з цими музикантами. «Смогові комахи» існували, здається, якраз у період з 1995 по 1998 рік, але потім розпалися. Як на мене, увесь їхній альбом неймовірний [платівка, де зʼявляється «Бульбулятор»]. І коли ми думали про те, що ж може бути таке цікаве, щось, чого ніхто, можливо, і не памʼятає, Андрій звідкись із кишені дістав ці треки і сказав: «Ну, обирайте, тут класно». І, як на мене, ця пісня показує те, що хіп-хоп тоді був дуже різний, доволі провокативний і дуже цікавий. Для мене вони насправді такі собі українські Beastie Boys того часу.

  Інтимні сцени ми не репетирували, але багато про них говорили. Це ставалося природно, у довірі, щоб актори розуміли, що ми не зробимо нічого, що буде суперечити якимось нормам

–  У «Назавжди-назавжди» також багато сексуальних, інтимних сцен. Як комунікували з акторами про це і як взагалі проходив процес знімання?

–  Для мене найважливішим було вибудувати довіру акторів до мене й операторки Олени [Чеховської], яка була максимально близько до них. Це ми робили ще з періоду репетицій, який у нас був не дуже класичний: ми грали в ігри, робили різні акторські практики. Утім інтимні сцени ми не репетирували, але багато про них говорили. Це ставалося природно, у довірі, щоб актори розуміли, що ми не зробимо нічого, що буде суперечити якимось нормам. Я не можу сказати, що все проходило ідеально легко, тому що це все ж непрості сцени. Якісь давалися легше, а якісь – більш напружено. Ми весь час перевіряли, чи всім усе окей. Напевно, для мене найскладнішою була не сцена повʼязана з Тонею, а поцілунок Наді [сестри Тоні] і Шурупа. У цій сцені вони сиділи у ванній, але прикриті, повністю одягнені. Ася Пшенична, яка зіграла Надю, молодша за віком, тому я дуже переживала за неї. Там [у цій сцені] був тільки поцілунок, але для неї це був такий досвід – незвичний і перший.

 

Про Київ кінця 90-х очима Анни Бурячкової

– У «Назавжди-назавжди» буквально виживають найсильніші. Той же Саня каже, що жити треба «по понятіях». І складається відчуття, що це був єдиний варіант – бути сильнішим або мати поруч людей, які будуть сильнішими. Чи дійсно такими були 90-ті в Києві?

– Я думаю, що так. Ще й один посил цього фільму – це заперечення того, що ти обовʼязково маєш бути в парі. Нам довго розповідали цей міф, це, напевно, ішло ще з радянських часів, але в 90-ті це набуло трошки іншого значення. Ти маєш бути в парі, у зграї, бути частиною механізму хоча би з двох людей, а краще з декількох, бо тоді в тебе більше шансів вижити. Рішення виходити з таких стосунків найскладніше, але воно єдино правильне. Тому, так, для мене 90-ті були сповнені відчуттям, що ти або маєш бути серед людей, які тобі зовсім не цікаві, і приймати їхні правила або виходити з цього й жити своє життя. Я, наприклад, обирала жити своє життя, але мені за це доволі часто «прилітало».

– Я сподіваюся, «прилітало» не так, як Тоні у фільмі… 

– По-різному. Ми про це говорили з Мариною Степанською, співсценаристкою фільму, яка росла ближче до Троєщини, і в них, наприклад, таких історій не було, тимчасом як у нас у центрі це траплялося регулярно.

 Ти маєш бути в парі, у зграї, бути частиною механізму хоча би з двох людей, а краще з декількох, бо тоді в тебе більше шансів вижити

– Стереотипи підказують, що мало би бути все навпаки, але…

– Ну, різні школи, різний мікроклімат. Але дійсно, моя школа була доволі жорстокою до тих, хто там навчався.Я народилась у самому центрі Києва. Свої перші шість років жила на вулиці Дарвіна, потім ми переїхали ближче до палацу «Україна», на вулицю Антоновича, а тоді ще Горького. Мій роман із містом Київ – це найбільший роман у моєму житті. Це щось, що неможливо замінити, моє найулюбленіше й найпрекрасніше місце на Землі. Я сказала б, що 90-ті були темними, це те, що я памʼятаю з дитинства. Відчуття темряви ми намагалися якось передати й у фільмі. Щоб завжди було трохи тьмяне світло, наче його завжди ніби не вистачає. Ці початкові й суперагресивні 90-ті, які Сенцов показує у фільмі «Носоріг», я менше їх памʼятаю. У 1998 році, про який ми зняли фільм, уже була надія на якесь світло, уже щось там зʼявляється й майорить. У мене була незвична для центру школа. За знаннями вона була дуже класна, але діти були дуже різні. Вона [школа] була доволі жорстока. Тобто, коли моя школа ходила в сусідню на дискотеку, то там виставляли ОМОН про всяк випадок. І це ніби й центр, усе мало би бути класно й благополучно, але так не було. Утім, я думаю, це нас багато чого навчило – відстоювати свої кордони й триматися. І це те, що нас тримає й досі й, напевно, змушує це робити й зараз.

– Попри всі негаразди, 90-ті дуже часто згадують, як «більш живий» час, як порівняти з нашим нині «штучним», зокрема через гаджети. Погоджуєтеся?

– Ні. Я живу в час, у який я живу. І якщо б можна було дістати з цього контексту війну, то мені цей час дуже подобається, він динамічний, класний. Так, гаджетів забагато, це правда. Утім у кожного покоління так чи так є свої залежності від якоїсь новітньої технології. Я ні за що не хотіла б повертатися в 90-ті. У наші 90-ті? Ні.

– Виходить, на 90-ті краще дивитися в кінотеатрі.

– Можливо, для того, щоб їх не повторювати.

 Я живу в час, у який я живу. І якщо б можна було дістати з цього контексту війну, то мені цей час дуже подобається, він динамічний, класний 

Про батьків, зламаний моральний компас і «Тигроловів»

– Як актори фільму, які народилися вже у 2000-х, відчувають 90-ті? Звісно, що переймають стиль одягу й музику, але чи вони їх романтизують?

– Ну, мені здається, тут варто розділяти, бо наші актори народжені вже так нормально у 2000-х, тож вони теж сприймали це по-різному. Хтось із них розмовляв з батьками, тому в них все ж є відчуття, що в 90-х було не дуже. Ліза Цилік [акторка, яка зіграла Лєру] казала, що в Херсоні ці 90-ті тривали довше, ніж, наприклад, у Києві. Як на мене, 90-ті їм цікаві радше як культурний феномен і, мабуть, навіть не український. Вони дивляться на закордонні 90-ті, на моду, поведінку. Про наші темні 90-ті вони не так багато знають. Я бачу це по своєму сину, якому зараз 17. Якщо згадати кінематограф 90-х, навіть західний, то він був такий дикий, неполіткоректний, доволі жорстокий і дуже відвертий. Потім були роки заспокоєння, більш традиційні в певному сенсі. Зараз ми дійшли до того, що щось не можна показувати, за щось тут засудять тощо. Фільми, навіть культура, дійсно стали менш жорстокими. А в підлітків, мені здається, зараз повертається це відчуття рок-н-ролу. Батьки, які прожили 90-ті, уже давно заспокоїлися, тепер я – це спокійне покоління, хоча не можу сказати, що була такою в 90-ті.

– Хотів запитати про звʼязок «режисер-актор» із виконавицею головної ролі Аліною Чебан. Питаю, бо побачив в Instagram настільки теплі пости, ніби це спілкування матері й доньки…

– Я сказала б, що в мене звʼязок із ними всіма. Немає такого, щоб я прям виділяла Аліну. Усе ж, коли я кажу, що історія Тоні – це не моя автобіографічна історія, це правда, але те, як вона поводиться, її внутрішній стан трошечки нагадує мені себе. Аліна багато цього принесла в кіно. Я вважаю, що вона неймовірно талановита, дуже складна в хорошому сенсі. Але я так можу сказати про всіх акторів. У мене такий самий звʼязок із Захаром Шадріним, з Артуром Алієвим, з Лізою Цілик і з Дашею Жихарською. Я люблю всіх порівно. До кожного актора, як і до кожної людини, є свій підхід. Комусь потрібна отака ніжна увага, а комусь, навпаки, більш якийсь суворий підхід.

– Ми вже згадували про Тетяну Неістову, якій і присвячений цей фільм. Вона трагічно загинула під час купання в озері, тому я хотів би обережно запитати, чи ця тема з водою, яка присутня у фільмі, якось із цим повʼязана?

– Я не можу сказати, що це було прям усвідомлене рішення з приводу води, але те, що сталося з Танею, так чи так вплинуло. Я думаю, воно просто дійшло туди [у фільм] у такий спосіб. Тобто це не була прямо історія про те, що ось вода й це відсилка до Тані, і саме так це повʼязано. Ні, це радше присвята тому, що деякі люди змогли в хорошому сенсі не дорослішати й бути відвертими, жити своє життя так, як вони вважали за потрібне. Ось таким класним прикладом у нас в житті була Таня. Через те, що майже вся команда з нею дружила й тривалий час була поруч, ми вирішили, що це має бути присвята Тані.

  Це присвята тому, що деякі люди змогли в хорошому сенсі не дорослішати й бути відвертими, жити своє життя так, як вони вважали за потрібне

– Повертаючись до цієї теми про те, що люди в ті часи ходили в парах, щоб бути в безпеці. Цікаво, що Тоня, яка покинула Пашу, який її зґвалтував і бив, у новій школі продовжує оточувати себе хлопцями, щоб захиститися. І потрапляє в таку пастку, де такою людиною тепер стає Саня. Тобто це якесь замкнене коло абʼюзерів.

–  Так, насправді багато хто з нас і в дорослому віці не зовсім розуміє, як виходити з таких ситуацій. Ми бачимо якийсь один вихід, який нам здається класним і правильним, але все ж програється один і той самий сценарій. Поки ми з нього не вийдемо, це не припиниться. Для Тоні вся історія в тому, що вона має дійти до того дна, де ти зупиняєшся, набираєшся сил для того, щоб ухвалити самостійне рішення, не ховатися за кимось іншим, а нарешті захищати себе.

– Ми часто у «Віледжі» повертаємося до теми, зокрема й коли пишемо про кіно, про те, які жорстокі бувають молоді хлопці. Це про відсутність сексуальної освіти чи все ж про дух вседозволеності в 90-х?

– Я думаю, що не тільки хлопці були жорстокими. Подивіться на Лєру [подругу головної героїні], дівчата теж були жорстокі. Це загальна історія, яка сталася з нами всіма, бо після падіння радянського режиму на нас усіх раптом впала ця свобода, якої ми так прагнули і з якою абсолютно не вміли взаємодіяти. Ця свобода проявилася не лише в тому, що ми тепер вільна країна й можемо робити свій вибір. Вона водночас дала дозвіл на те, що ти можеш піти й зробити з іншою людиною що завгодно в міру свого морального компасу. А моральний компас уже був трохи зламаний на той момент. Тому я не можу сказати, що хлопці такі були, просто в них була більша фізична сила й можливість це робити, хоча бійки серед дівчат ставалися не менш регулярно. Іноді дівчата ініціювали просто найтрешовіші історії на той момент.

  Це загальна історія, яка сталася з нами всіма, бо після падіння радянського режиму на нас усіх раптом впала ця свобода, якої ми так прагнули і з якою абсолютно не вміли взаємодіяти

– Дійсно, а де має взятися моральний компас, якщо батьки завжди відсутні, як і в цьому фільмі? Виходить, діти 90-х – це покоління, яке виросло без батьків і занадто рано стало дорослим?

–  Я думаю, що так. [Це ставалося] навіть із найкращими батьками, які дуже хотіли приділяти свій час дітям. Я памʼятаю, що всі навколо були так сильно сконцентровані на виживанні, що батьківська турбота про дитину в якийсь момент звужувалася до того, що дитина нагодована, у неї є, де жити, вона ходить на гуртки й приходить додому вчасно. Мені здається, ніхто не мав емоційного стану для того, щоб розбиратися, що там відбувається з цим підлітком. Якщо якась проблема не сигналізувала червоним прапорцем, то, в принципі, ти нормальна дитина, якось оклигаєш і розберешся. Утім я не можу звинувачувати в цьому батьків, тому що вони так само проживали, напевно, найстрашніший період у своєму житті, бо вони розуміли небезпеку й можливість не дотягнути до наступного року. Але так, це покоління, у якому батьки були присутні здебільшого як функція. На жаль, я думаю, що щось схоже стається з нами зараз, тому що всі жахіття, через які ми проходимо, відбиваються на тому, що менше уваги приділяємо дітям. Не всі, безумовно. Усі намагаються, і вже зараз ми набагато більш обізнані, багато хто має у своєму житті історію, як-от терапія. Проте навіть по собі я розумію, що більше часу проводжу в діяльності, повʼязаній з допомогою тим, хто цього зараз потребує через війну, а могла би приділяти цей час дитині.

– Мені здається, це якраз торкається теми вашого документального проєкту, над яким ви працюєте [це неанонсований проєкт Анни Бурячкової про те, як українці забороняють собі почуття на тлі війни, – ред.]...

– Так, я зараз багато про це спілкуюсь і з батьками підлітків, і з психологами. Підлітки – це, напевно, одна з найураженіших частин населення незалежно від того, залишилися вони в Україні, чи їх вивезли за кордон. У них зламалася рутина, зламалося коло друзів. Діти розкидані по всьому світу, і всі мали швидко адаптуватися до нової реальності. Це така новітня пандемія самотності, як на мене. І я думаю, що вони знімуть ще багато цікавого й драматичного, трагічного кіно про своє дорослішання. Головне, щоб їм було, де це робити.

– Ви згадували, що у вас є 17-річний син. Він уже дивився фільм? І якщо так, то чи не питав у вас після перегляду, мовляв, як ви взагалі вижили в 90-ті?

– Він дивився монтажну версію, повну версію з музикою й усім-усім він ще не бачив. Але дійсно, для нього, мені здається, це радше не питання, як ми вижили, а питання: «Як ми зараз маємо такий нормальний вигляд?» Це радше про те, як, пройшовши через таке, потім можемо існувати й жити умовно нормальне життя. Для нього це було як: «О, нічого собі! У вас там було не дуже».

  Підлітки – це, напевно, одна з найураженіших частин населення незалежно від того, залишилися вони в Україні, чи їх вивезли за кордон

– Ми вже зачіпали тему гуртків, куди батьки віддавали дітей, щоб ті просто не тинялися вдома. Із Тонею у фільмі інша ситуація: вона талановита плавчиня, але одне слово «Журіка» – і вона кидає спорт, який міг стати її карʼєрою, стабільністю в ці нестабільні роки. Чому?

–  Так, і я це зараз теж бачу серед підлітків. Ось це дофамінове щастя, ця радість від усього, що відбувається навколо, просто вимикає необхідність займатися тим, чим ти любиш. Зламана рука Тоні, яка мала бути чемпіонкою, зламала цю її сфокусованість на потенційній справі життя. Після цього повертатися вже складно, примусити себе до якоїсь рутини, ще й коли водночас стається стільки всього. Власне, тому й фінальна сцена в басейні, бо це єдине, за що вона може триматися. Басейн – це місце, де вона відчуває себе захищеною хоч якось і повертається туди, а не йде гуляти вулицями.

  Якщо ми почнемо це описувати за 20 років, то це буде мати вигляд, майже як у романі Багряного. Те, що з нами зараз стається, не має ставатися з людиною

– Ви часто кажете, що хочете зняти фільм за «Тигроловами» Івана Багряного. І ця його фактично документальна історія – протилежність рутині, постійні пригоди, де на кону твоє життя, як це знову відбувається в Україні зараз.

– Ми так і живемо в константному стресі, за подій, які, напевно, ніхто не мав би проживати. Тобто ніхто не має жити крізь війну. Ми вже звикли до всього, що зараз із нами стається, але якщо подивитися на те, як може проходити наш тиждень… Якщо умовно зранку я прокинулася, мені треба було на потяг, але був обстріл. І коли я говорю з іноземцями про те, що мені треба було дозбирати валізу, тому я не була в укритті, бо не зробила цього з вечора, вони дивляться ошелешено і з жахом. Ми всі до цього вже дуже буденно ставимося, тому що це просто наше життя. Але якщо ми почнемо це описувати за 20 років, то це буде мати вигляд, майже як у романі Багряного. Те, що з нами зараз стається, не має ставатися з людиною.

  Ніхто не має жити крізь війну

– Коли я в школі вчив всесвітню історію, то думав: «Добре, що Друга світова війна закінчилася, і в моєму житті цього не буде»…

– Років десять тому я читала мемуари Пеггі Гуггенхайм [американська артдилерка], де вона описує Другу світову війну, під час якої вона збирає картини, намагається виживати з родиною й живе нормальне життя. І в якийсь момент думаю: «Господи, це ж уже чотири роки [триває війна], як вони вже взагалі це витримали?» За вже два з хвостиком роки я починаю розуміти, як вони жили своє звичайне життя.