«Лишайся онлайн» – перший український скринлайф, як його називають творці стрічки, а також фільм, який здобув перемогу в категорії «Найкращий перший ігровий фільм» на «улюбленому фестивалі» Квентіна Тарантіно – «Фантазії», що проходить в канадському Монреалі.

Формат фільму передбачає, що більшість подій відбуваються на екрані смартфонів, ноутбуків й інших гаджетів. За сюжетом, у переписках й онлайн-дзвінках героїня Катя намагається врятувати батьків хлопчика Сави, які зникли безвісти під час спроби росіян окупувати Київщину. До пошуків Катя також залучає свого брата Вітю, той вступив до лав до тероборони, але досі приховує це від матері. «Цей фільм не про війну, а про людей в обставинах війни», – підкреслюють у команді «Лишайся онлайн».

«Ти давно вже не плачеш, тебе не бентежать тривоги й новини, ти звик, що у Facebook хтось зі знайомих пише: «Слава герою! Вічна памʼять!», – каже режисерка фільму Єва Стрельнікова і додає, що кіно – це можливість порефлексувати і згадати два роки війні. Про труднощі знімань під час війни, терапевтичний ефект кіно й те, чому успіх за кордоном не можливий, якщо його немає в Україні, редактор The Village Україна Олексій Морозов розпитав команду проєкту: режисерку Єву Стрельнікову, автора ідеї Антона Скрипця, продюсерку Аллу Липовецьку й акторку Єлизавету Зайцеву.

 

 

Трейлер фільму «Лишайся онлайн»

З чого почався проєкт «Лишайся онлайн» і чому наважилися знімати під час війни

Антон Скрипець, автор ідеї: У мене цей проєкт почався з того, що виникла ідея – треба робити щось для України. Хоч це й звучить якось наїво, але так і було. Хотілося «включати» наших людей і західний світ, а значить, треба було створити ігровий фільм про події війни. Утім треба зробити його дешево й швидко і щоб це взагалі було реально, бо ж війна за вікном. Так і зʼявилася ідея зробити скринлайф-фільм. Я зателефонував режисерці Єві Стрельніковій, і ми домовилися, що вона приїде в Київ, ми почнемо писати [сценарій]. Десь у той же період ми спілкувалися з Аллою…

Алла Липовецька, продюсерка: Ми тоді створили «Обʼєднання українських продюсерів» і вирішили, що час фільмувати життя й знімати документальні фільми. Напередодні повномасштабного вторгнення РФ ми з Антоном зняли бойовик «Брюс», тож я зателефонувала йому і сказала: «У нас є ідея: ми хочемо знімати документалку про порятунок тварин». Антон сказав, що є зустрічна пропозиція – зніматимемо художній фільм. Я тоді подумала: дитина, трохи він не в собі. [сміється] Я кажу йому, що не на часі, яке кіно? А він відповів, що вони почнуть писати, а ми маємо шукати гроші.

Єва Стрельнікова, режисерка: Антон спершу все ж зателефонував Аллі, бо казав, що з цього «може щось вийти, бо є Алла». Я ж у той момент хотіла написати щось своє. Ми з Антоном уже були разом у сценарних командах, у нас є «метч». Мені хотілося поговорити, як я вмію. У мене не було мотиву, як в Антона, – зробити щось для України. Це було для мене. Я знала, що мені так буде набагато легше…

Антон: То ти не за Україну думала? [жартує]

Єва: За Україну я думаю завжди, тому мені й було боляче…

Алла: Я думала, як урятувати голову від всіх страхів, які навалилися. Робота була спасінням і терапією. Ми хапалися за роботу, рятуючи себе.

Єва: У момент написання сценарію й знімань було те відчуття, яке допомогло пережити початок повномасштабного вторгнення, коли в Києві було дуже страшно. У якийсь момент я подумала, що я ж пишу цю історію – її не існує, тож на підсвідомому рівні зʼявився захист, щось типу «третьої стіни», яка захищає від влучання ракети.

 

Читайте, як блогер Антон Птушкін зняв свій дебютний документальний фільм про тварин під час війни

Чому вирішили робити фільм у форматі скринлайфу

Алла Липовецька: Ми продюсери, тому й повірили саме в цю ідею, бо вона була скринлайфом. Ця ідея підкупила тим, що нам здавалося це технічно можливим. Спочатку фільм планували назвати «День, коли я зустрів спайдермена», але ми швидко зрозуміли, що використання слова «спайдермен» у назві – це дуже дороге задоволення, бо потрібно купувати права [на використання цього слова].

Єва Стрельнікова: Як назва «День, коли я зустрів спайдермена» пішла геть із нашого фільму, так зникла й одна з сюжетних ліній. Ми дивилися на головну героїню як на супергероїню, яка має здібності й може бачити трохи більше, ніж звичайна людина. Уже потім ми зрозуміли, що хочемо знімати не про супергероїв, а про українців, які стають героями в різних обставинах. Напевно, це була найбільша й найважливіша зміна.

Антон Скрипець: Скринлайф – це точно не компроміс, це просто окремий формат фільму. Є мокʼюментарі, є скринлайф, наприклад, – теж унікальний формат, який дозволив нам зняти фільм за бюджет, набагато менший від звичного. Для кожної історії є свій формат.

Алла: У мене навіть рука боліла певний час [на початку повномасштабного вторгнення – ред.], бо я спала з цим телефоном. Ти живеш у Telegram-каналах, переписках зі знайомими, щось донейтиш, комусь щось відправляєш. Перший місяць ми жили в гаджетах, тому це кіно «перших днів». Стрічка вийшла класною, бо команда робила те, що відчувала в моменті. Життя було в гаджетах, тому логічно, що й кіно «в гаджеті».

Єва: Сценарій нам зайшов легко, хоч ми раніше й не писали скринлайфи. Я не відчувала це як виклик. Ми просто сіли й написали сценарій.

Алла: Це був дебют для всіх у великому кіно: від продюсерів до акторів. Ми робили те, що не до кінця розуміли. Як кажуть, для скринлайфу потрібен один мільйон доларів й один рік. Ми вирішили, що доведемо, що це не так, хоч подекуди переконалися, що так і є – рік таки пішов на цей фільм.

Антон: Але один рік пішов із нашого першого разу… Із досвідом ми зможемо зробити й за коротший період.

 

Про труднощі знімання скринлайфу під час війни

Єва Стрельнікова: Це дуже складний організаційний процес, він виявився непідйомним. Тоді також були проблеми зі звʼязком, мобільна мережа постійно глючила. Інтернет завжди має якусь, бодай невелику, але затримку, а в нас тут емоційні сцени: Катя виходить на якусь емоцію, її стримує брат, ще й мати… А ми не можемо збавляти градус, бо зникне цей конфлікт. На цій сцені на трьох ми зрозуміли, що так знімати не будемо: то Саша Рудинський [персонаж Віті, брата Каті] десь випадає через інтернет, то хтось когось недочув через динамік, то фраза «прилетіла» через 3–4 секунди, й вирішили ні, стоп. У нас залишилася лише одна сцена, знята онлайн. Тому що коли всі всіх почули, тільки через це здається, що сцена класна, але це не нормально.

Деякі скринлайфи дійсно знімають так, але це коли всі перебувають на знімальному майданчику на одній території, є класний інтернет. Нам це було незручно, тому актори не знімалися з партнерами, а грали з пустими екранами смартфонів. Рудинський бігав і бачив себе в екрані, щоб не випадати з кадру. Ми ліпили два телефони одне до одного й називали це «бутерброд»: один телефон знімав на основну камеру, а в передній камері іншого гаджета актор бачив себе. Кожен був актором, трохи оператором, а ще допрацьовував за партнера. Дубль за дублем ми як пазл складали все на монтажі, поки картинка не стане максимально живою.

Єлизавета Зайцева, акторка: Знімання скринлайфу передбачає те, що ти 12 годин один, без партнерів-акторів, перебуваєш на знімальному майданчику. Це, мабуть, найбільша складність – грати із самим собою. Ми намагалися знімати в онлайні й зідзвонюватися в Zoom, але звʼязок переривався, через це зникло напруження в сцені. Мені показували вже відзняті матеріали моїх партнерів, а я підлаштовувалася під їхній темп і ритм.

Усі сцени ми знімали в хронологічному порядку. Зазвичай, так не роблять, тож я і моя героїня проходили все поступово, переживаючи певний емоційний стан і досвід, щоб він уже потім відображався на моєму обличчі. 

Єва: Ми всі були в Київській області, але тоді важко було пересуватися, комендантська година починалася о 20:00. Я тоді знімала хатинку під Києвом, час від часу ми вчотирьох-пʼятьох заїжджали туди на тиждень. Спочатку команда приїжджала на один день і перед відʼїздом працювала ще зранку, потім на два дні, а потім залишалася й на тиждень.

Єлизавета: Процес знімання був доволі деструктивним для мене, я сказала б. Собі я сказала, що більше не буду зніматися в таких форматах. Ніколи не кажи ніколи, але… Під час знімань я була вагітна, на шостому місяці. Тоді не дуже усвідомлювала, що всередині мене росте людина, але, проживши рік і чотири місяці з цією дитиною й дивлячись на той досвід, я розумію, що мені шкода не себе, а дитину. Вона, напевне, переживала все разом зі мною. Утім це також і допомагало, бо було розуміння, що я не сама. 

Я свідомо пішла в цю історію, хоч до кінця й не розуміла, що мені доведеться пройти. Це був початок повномасштабної війни, коли це закінчиться невідомо, як і невідомо, коли в мене буде наступна робота, потім буде маленька дитина, яку я точно не залишу вдома на когось. Тому подумала, що можна знятися [у стрічці]. Крім того, мені раніше не пропонували драматичні ролі, зазвичай у серіалах мене затверджували на ролі антагоністок або на ролі в комедіях.

Єва: Кастинг повністю робили онлайн, бо нам важливо було зрозуміти, який саме вигляд герої матимуть у кадрі. Спочатку ми знайшли Єлизавету Зайцеву на роль Каті, потім – акторів, які зіграли її сімʼю. Були також труднощі в тому, що велика кількість акторів не хотіла займатися своєю професією на початку великої війни, бо це «не на часі», натомість деякі читали матеріал і казали, що не хочуть себе тригерити.

 

 

Про екшн, загорнутий у скринлайф, і саундтрек до «Лишайся онлайн»

Антон Скрипець: Ми казали, що в такому стисненому форматі хотілося би розгорнути масштабну історію, яку ти не очікував би побачити в такому форматі. Зразу зʼявляється кліше, мовляв, якщо це скринлайф, то буде нудно, якісь переписки тощо. А в нас не нудно, через що фільм і перевершує очікування. Це відгук, який ми отримуємо найчастіше: «перевершило очікування». Мені хотілося зробити щось, що буде сильно вилазити за межі цього формату, залишаючись у ньому.

Єва: У нас було завдання на початку фільму – ввести у формат скринлайфу, щоб кіно було легко дивитися з самого початку.

Антон: Томаш Лукач [продюсер Mia Ramari та Demchuk – ред.], наш композитор, зробив дуже класну роботу, як на мене. Музика доволі стильна й некласична в багатьох місцях, вона додає «нового» звучання. Це заслуга Томаша, бо він такий «електронний» чувак. Він мій знайомий, ми до цього працювали в спільному проєкті, частково тому я його залучив, далі Єва працювала з ним.

Єва: Для якого проєкту він разом із тобою писав музику?

Антон: Порно.

Єва: Порно?

Антон: «Порно» – це наш попередній проєкт [повна назва мінісеріалу – «Порно, я люблю тебе»]. Це щоб ви розуміли, що ми не порно знімали. Крім цього, ми хотіли додати в наш фільм музику від сучасних українських виконавців. Єва з командою підібрали «Чорну хмару» Юлії Юріної, а також «Ти живий» від Tember Blanche. Із треком «Ти живий» – окрема історія: він був у нас в одному епізоді на початку фільму, а у фіналі стояла мильна пісня – «слізовитискалка». Потім ми подумали: може, у фінал ще раз бахнемо «Ти живий»? І вона туди настільки ідеально лягла, що ми її лишили – ніби трек написаний під цей фільм.

Єва: Коли у фіналі стояла інша пісня, окей, нормально, фінальна сцена працює… Антон запропонував підставити «Ти живий» у фінал, але я відповіла, що вона звучить занадто мажорно. Він усе ж підставив її в кінець разом із Віктором, нашим режисером монтажу, і все – я в розриві. Вона йде в контрасті з емоцією, але насправді дуже її посилює. Це одне з тих важливих рішень, які ми ухвалили під час роботи над фільмом.

 

«Зараз я вам розкажу про болі»: як вийти на успіх за кордоном, якщо його немає в Україні

Антон Скрипець: Зараз я вам розкажу про болі. Так, ми показували фільм за кордоном, зокрема, на канадському фестивалі «Фантазія» – «улюбленому фестивалі» Квентіна Тарантіно. Ми там перемогли, взяли одну з головних нагород [за найкращий перший ігровий фільм]. На показах у Канаді ми познайомилися з людьми й вийшли на контакт із компанією K5 International, яка підписала з нами договір про дистрибуцію по всьому світу, крім Північної Америки, де ми вже мали дистрибʼютора. Хотілося би, щоб фільм побачили за кордоном. 

Канадці казали, що це кіно «робить їх українцями на півтори години». Але важливо розуміти, що успіх українського продукту здебільшого починається на українській території, і це нормальний шлях продукту. Коли в нас позиція, що це «не на часі», то ми не можемо знімати кіно для іноземців, не показуючи його українцям. Це дуже складна геометрія. Звичайно, що ми робили це для західної аудиторії, але вирішили показувати й в Україні, щоби це хвилею пішло далі й допомогло працювати з дистрибуцією за кордоном.

Єва Стрельнікова: Я розумію, що кіно на часі й має бути на часі. Бо хто розкаже краще, ніж той, хто перебуває в цих умовах тут і зараз? 

Антон: Питання в тому, яке кіно, якщо це гімно, то, мабуть, не на часі воно було би й до початку повномасштабного вторгнення. А якщо кіно якісно зроблено й надихає, то питання в людей зразу відпадають. У людей немає відчуття довіри до кіноіндустрії, до того, що вона може щось видати. Питання можуть бути до лідерів думок, які не дивляться українське кіно, але кажуть, що воно якесь не таке. А питань до суспільства загалом немає, бо йому роками прищеплювали любов до Голлівуду, тому вони радше підуть на голлівудське, ніж на українське. І це ок, Голлівуд на це заслужив. Питання, чи «на часі» робити кіно про війну, виникає в тих, хто не до кінця в матеріалі. Як воно може бути «не на часі», якщо ми живемо в цих умовах і робимо про це кіно? Ми ж не зробили фільм, який давить на рани, щоб знищити людину емоційно, затоптати й похоронити, тоді б і в мене були питання до себе. Але ми робили не для цього – ти виходиш і розумієш: «А може, я мало роблю?»

Єва: Ми питали в людей, що вони відчували після перегляду фільму. Багато хто вийшов із кінозалу з питаннями: «Ми ж були інші. Чому ми зараз не такі?» Це теж дуже класний меседж про те, що люди після перегляду фільму можуть інакше подивитися на інших людей, воїнів, навіть на донейти. Інші говорять про те, що багато сліз, але після цього стає легше. Це теж момент терапії, бо воно сидить усередині і зʼїдає тебе, ти звикаєш із цим жити. Ти давно вже не плачеш, тебе не бентежать тривоги й новини, ти звик, що у Facebook хтось зі знайомих пише: «Слава герою! Вічна памʼять!» Такі фільми, наприклад «20 днів у Маріуполі», дають можливість порефлексувати.

 

 

Як зображали росіян у кіно й терапевтичність фільму

Антон Скрипець: Нічого не вигадувати й показувати такими, які вони. Занадто «яскраво» вони себе проявляють, щоб іще думати, як їх показувати. Як на мене, ми так і зробили. У нас абсолютна клішована й кінчена російська матуся, а також друга матуся з ноткою переживання за свого сина, але не менш кінчена.

Єва Стрельнікова: Ми чули критику щодо персонажки другої матусі, ніби вона в нас у фільмі за Україну. Вона не за Україну, і ми цього не закладали. 

Антон: Вона за сина.

Єва: Це ж подвійні стандарти, які завжди були в росіян. Вона за Путіна, допоки вона не стане за сина. Коли син повернеться, вона стане за Путіна. Ми ж не робили з неї інтелігентну жінку, вона із сигаретою, вона бухає й включається вона в момент, коли треба врятувати сина. Це не для Каті, на неї їй однаково.

Антон: Давайте я вас запитаю. До нас після перших показів прийшло мало людей? Чому так?

Олексій Морозов, журналіст: Конкуренти в кінопрокаті?

Антон: Конкурентів немає. Є припущення, що через те, що фільм про війну, хоч насправді він про людей в обставинах війни – це відбиває в людей бажання прийти. У нас був шалено великий трафік, але в тих же блогерів більшість коментарів була така: «Фільм дуже важкий, але це таке класне кіно, яке має бачити кожен українець». Після таких рецензій не дуже хочеться йти на фільм, мені здається.

Єва: Якщо брати «20 днів у Маріуполі», то треба підготуватися морально, бо ти бачитимеш людей, які реально загинули. І це сильно тригерить. У нас вигадана історія. Ми знаємо таких людей, але не було конкретної Каті або Сави, і це дуже важливо. Дивитися кадри й розуміти, що людини фізично зараз не стане, це зовсім інакше відчуття. 

Антон: Художнє кіно пропонує фантазію, якої не було. Те, що вона резонує з твоїм життям, це не значить, що все так і є. Це можливість подивитися збоку на якусь історію. Як на мене, люди, які ходять на терапію й розуміють, що це таке, вони чітко усвідомлюють, що терапевт може подивитися на ситуацію зверху і сказати прості речі, довкола яких ти ходив. Так і з фільмом: ми живемо в стресі, але треба іноді вилізати, дивитися зверху й далі жити. Для цього і є художнє кіно.

 

Фото надала пресслужба фільму «Лишайся онлайн